Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • Остап Українець: Нині говорити з позиції фемінізму вже не так пекельно, як 5 років тому
Статтi

Остап Українець: Нині говорити з позиції фемінізму вже не так пекельно, як 5 років тому

Навколо гендерної рівності чимало упереджень і стереотипів. Одні вважають, що ці ідеї цікавлять лише жінок. Інші взагалі переконані, що це справжній наступ на чоловічі права. 

Щоб розвіяти ці міфи, «Повага» започаткувала цикл тематичних бесід. Їхніми героями стануть чоловіки, які підтримують ідеї гендерної рівності. 

Перша бесіда відбулася днями. Нашим співрозмовником став письменник, філолог та співавтор YouTube-каналу «Твоя Підпільна Гуманітарка» Остап Українець.

У мене не було такого, що я сідав і глибоко та тяжко замислювався над гендерною проблематикою

Це завжди реалізується на рівні реакцій на те, що стається з тобою, з кимось із твоїх близьких чи просто в твоїй присутності. І зараз я розумію, що впродовж кількох років у мене дуже плавно змінилося ставлення до багатьох речей. Те, що я займаю у своїх дописах профем позицію, – це теж не є цілеспрямованим бажанням її зайняти. Це просто реакція на певні подразники. Це максимально увнутрішнений фемінізм, який я, як чоловік, в принципі можу собі дозволити. Навчитися належно реагувати на певні речі, які не є настільки нейтральними, як мені могло б здатися.  

Будь-які апеляції до гендерних ролей, з мого досвіду, в більшості компаній не зустрінуть опору

Навіть якщо людина відкрито не поділяє такі налаштування, навіть якщо вона живе в доволі рівноправній сім’ї, де обоє працюють і мають розподіл обов’язків, вона може сміятися з жартів про жінок та кухню. І не бачити в цьому особливої суперечності. Бо одне – це теорія, а інше – звична практика. Бо ми всі живемо в світі, де жінки працюють та мають роботу. Тому з цим ніхто вже не сперечається. Але ми не народилися в дискурсі, де говорять про рівну оплату праці. Чи про неоплачувану роботу жінок. Тому порушення цих тем багато де сприймається як щось доволі дивне.

Коли ти вказуєш на недоречність жарту, тобі відразу намагаються пояснити, що ти забороняєш людям із чогось сміятися

Коли ти натомість вказуєш на реальну проблему, яка стоїть за цим жартом, то оточуючі до розмови ставляться так, ніби ти намагаєшся заборонити їм щось звичне. Але те, що ми звикли до певної речі, не робить її потрібною чи важливою. Я, наприклад, спілкуюся з людьми, які дозволяють собі сексистські жарти. Я не можу всіх цих людей викреслити зі свого життя. Оскільки знаю їх за межами цих жартів. Своїх друзів ми судимо не такою міркою, як незнайомців. Але люди помічають, що я не реагую на подібні зауваження так, як я, на їхню думку, мав би реагувати. Я не скажу, що мене аж пересмикує. Але я кривлюся. Мені неприємно чути такі жарти. Вони це теж помічають. І динаміка в нашому спілкуванні змінюється.

У цьому я бачу найреалістичніший поступ в обговоренні певних питань

Якщо їх не готові сприймати серйозно аж до висміювання – байдуже з якої причини – то хочемо ми цього чи ні, нам знадобляться роки, щоб цю тему нормалізувати. І абсолютно природно не хотіти покладати на це свої зусилля. Тому в Інтернеті я давно намагаюся звести до мінімуму будь-які серйозні дискусії з поясненнями. У цьому зазвичай немає сенсу. Там мають сенс висловлювання, які хтось може запам’ятати. Але в побутовому спілкуванні з людьми, з якими я перетинаюся ледь не щодня, сам факт того, що в мене інша позиція, вже результат. 

Дорослі схильні набагато міцніше триматися за свої переконання

Бо для них це освячена часом практика. Мені здається, що це дуже суголосно на всіх рівнях. Чи ми говоримо про недоречні жарти, чи про недоречні подарунки до недоречних дат, чи про застарілі протоколи поведінки, які для когось можуть бути галантністю, а для когось – образою, втручанням в особистий простір. У нас є люди, які абсолютно щиро переконані у своїх поглядах. І ці погляди можуть ніяк не перетинатися. Тому з дорослими, як на мене, йдеться про постановку особистих кордонів. І ці кордони вже доволі солідно проглядаються. Нині говорити з позиції фемінізму в Інтернеті вже не так пекельно, як років п’ять тому. Сьогодні менше людей сприймуть це з іронією чи повним неприйняттям. Просто за певний час народ звик, що є люди обох статей, які поділяють позиції,  що їх вони окреслюють як фемінізм.

Існує низка ознак, за якими ми схильні довіряти людині більше. На жаль, стать належить до них

Так само ми схильні абсолютно ірраціонально більше повірити людині, яка курить люльку, ніж тій, яка курить цигарку. Ми будемо більш схильні повірити людині в окулярах, ніж людині без них. Так само ми будемо схильні більше повірити чоловіку, ніж жінці. Бо так склалося, що чоловіки впродовж історії розповідали нам більше речей, у які доводилося вірити. Це налаштування також нікуди не поділося. Зрештою роль жінки в суспільному договорі у нас теж не дуже висока. Це попри розповіді про жінку, яка тримає три кути. Це самозрозумілий парадокс. Але мені здається, що це один із проявів цього давнішого налаштування. Воно, можливо, ніякого умислу під собою не має. Чоловіки можуть бути більш схильними вірити чоловікам не тому, що вони цілеспрямовано вважають жінок менш вартими довіри. А власне тому, що вони вважають так неусвідомлено. Так виглядає нормативність.

Гетеронормативність – це коли ти дивишся на людину і припускаєш, що вона гетеросексуальна

Так само, якщо ти звик, що чоловіки тобі видають інформацію і вони гідні довіри, ти будеш так сприймати цю реальність. Але мені здається, що це не працює з гендерною рівністю. Навіть коли один чоловік береться пояснювати її іншому. Бо завжди є бічні ходи, в які можна втекти. Завжди є «ліваки», є культурні марксисти, є хтось, хто стоїть за цією гендерною рівністю. Хто намагається зі своїх нехороших міркувань нам її принести. А ми тримаємося своїх традиційних уявлень. Бо ми хороші. Якось так воно працює. Тому не вірити можна скільки завгодно. Перестрибувати з теми на тему можна скільки завгодно.

Моя дружина зазвичай ефективно переконує своїх знайомих у певних моментах, пов’язаних з фемінізмом

Саме чоловіків. Натомість я, будучи чоловіком, не сприймаю це так гостро. І я радше попрошу закрити тему, ніж почну її розвивати зі своєї позиції. Бо ця тема видасться мені неприємною. Або навіть якщо обговорюю, то, можливо, не настільки переконливо. Чи не докладаю стільки зусиль. У мене це відбувається набагато розміреніше. Вона натомість кілька разів поспілкувалася з друзями на цю тему – і все. І якась людина змінила погляди.

Втрата привілейованості звучить як втрата прав для привілейованого

Але складно сказати, які саме права віднімаються в чоловіків. Бо коли йдеться про репродуктивну свободу, ми за означенням не можемо забрати в чоловіків жодного права. У нас нема фізичної здатності народити дитину. Все, що стосується вагітності та пологів, не чоловіча справа за означенням. Тому коли це стосується подібних сфер, будь-який аргумент про відбирання прав буде доволі маніпулятивним. Адже йдеться про недоступну для частини популяції річ. У всьому іншому, що стосується декретних відпусток та догляду за дитиною, ми вже прийшли до розуміння, що буквально все, що безпосередньо не пов’язане з репродукцією, має бути частиною рівного поля обов’язків.

Щоб зрозуміти, що таке неоплачувана жіноча праця, потрібно спробувати її поробити і побачити, скільки часу вона займає

Але для цього ваші обов’язки мають бути розділені. Наприклад, хтось із вас готує їсти, а хтось пилососить. Бо може і хоче. І ви так працюєте з хатніми обов’язками. Але якщо тієї динаміки немає, то в чоловіка набагато менше шансів побачити свою привілейованість. Розмови розмовами, але для нього нічого не зміниться. Уявити він собі може що завгодно. Але якщо ти вже живеш у системі координат, яка дає тобі привілеї і яка тебе влаштовує, то навряд ти схочеш змінити її після простої усної розповіді. Я в цій ситуації наводжу аналогію з українською мовою. Раніше російськомовні не могли зрозуміти, що в нас є дискримінація за мовною ознакою. Бо вони належали до привілейованої групи. І цей механізм лежить в основі кожної привілейованої групи. Він каже: ні, насправді в нас усіх рівні права та можливості. Коли навіть це не так.

Ми погано уявляємо традиційне суспільство

Ми накладаємо на нього уявлення про наш сучасний світ, у якому людина ходить на роботу на завод або в офіс. Але в традиційному селі йдеться скоріш про спільне господарювання. Тоді економіка дому справді трималася на жінці. Вона відповідала за все, що відбувалося всередині. Чоловіки працювали в полі з худобою і вдома практично не бували. Враховуючи такий неминучий стиль життя, для селян це було доволі резонне розділення обов’язків. Бо замахувалися обоє. Просто жінка мала багато дрібних обов’язків удома. Але даруйте, тоді й діти були способом виростити собі нову безкоштовну робочу силу. Це був світ зовсім інших практик. Тому накладати його на наше сьогодення – дивно. Бо ми так не живемо. Тому тема неоплачуваної праці сьогодні сприймається не так, як 200 років тому. Тоді вся праця була неоплачуваною. Оплачуваним було те, що ти виростив та продав на ринку.  

Читайте також: Остап Українець: Що не так із меморандумом МОН і Ради Церков?

Як на мене, будь-який традиційний підхід, будь-яке твердження, що стара практика має бути збережена без змін – це не стільки маніпуляція, скільки один непромовлений аргумент: замість того, щоб шукати вирішення проблем, ми повинні змиритися з їхнім існуванням. Для мене це традиційне суспільство в негативному значенні цього слова. Це традиціоналізм як нав’язування старих рольових моделей, які потрібні були для іншої економіки. І зрештою не факт, що вони були оптимальними.

Нюанс, на який останнім часом почали звертати увагу в «Пласті», – це однострої

Чоловічий однострій складається з сорочки та бриджів, жіночий – сорочки та спідниці. Є ситуації, коли дівчата хочуть прийти в штанях, бо так зручніше. І їм не те, що можуть прямо не дозволити. Але розмови «чого це ви в штанях» можуть бути. Тут усе залежить від людини. Офіційно в правилах не прописано, що дівчата можуть носити штани. І це стає підставою принаймні для дискусій. Я б дуже сподівався, що на рівні дискусій воно все й вирішиться. Так само, як вирішилося з деякими іншими речами. Наприклад, із носінням мазепинок.

Ярлик можна повісити завжди. Ніщо не заважає це робити – правда воно чи ні

Просто гендерна рівність – це одне питання з дуже багатьох. Але воно здебільшого не формує загальної політичної позиції. Можна сказати, що є певна кореляція. Мовляв, людина, яка підтримує гендерну рівність, загалом матиме ліберальніші погляди. Проте я знаю консерваторів, які підтримують гендерну рівність і при цьому проти ЛГБТ. І я знаю консерваторів, які нормально ставляться до ЛГБТ, але вважають, що місце жінки – на кухні. Що з цього визначає їх як консерваторів ? Очевидно щось третє. І цього третього зазвичай не дуже хочуть бачити. Адже погляд на гендерну рівність – це лише один погляд на одну проблему. Кожен із нас поділяє якісь ліві ідеали. Мінімальна заробітна плата – це ліва політика. Але більшість українців – навіть ті, хто визначає себе як консерватори – скажуть, що це добре. Точно так само, як гарантовані державою пенсії.

Сьогодні жінки потрапили в дуже багато професій, де два покоління тому їх практично не було

Або в професії, яких ще не було. І зненацька почали становити в них більшість. Або це нам так здається. Звичайно, що це ламає деякі шаблони. Це була частина світобудови. Так сталося, що вона полягала в тому, що жінки не працюють на певній роботі. Коли хтось тобі почне говорити, що це нормально, ти сприймеш це як намагання підірвати твою світобудову. Все резонно. А переважно хто намагається підважити нашу світобудову? «Ліваки», очевидно. Тому в нас настільки поширено шукати «ліваків» без огляду на те, на яку тему ми говоримо. Але наскільки вона співвідноситься з лівими політиками, наскільки вона взагалі визначає політичну свідомість людини?  

Я легко уявляю людину, яка підтримує гендерну рівність і при цьому буде ватником

Я впевнений, що такі люди є. Що це абсолютно нічого не говорить про гендерну рівність як таку, про актуальність цих питань. Бо ці дві речі не пов’язані між собою прямо. Ми можемо лише стверджувати, що там десь є якась кореляція. Але щоразу, коли ми говоримо про особисті погляди людини, ми говоримо не зі статистикою. Я думаю, за останні п’ять років у нас дуже багато змінилося в публічному сприйнятті. І в сенсі того, що дозволено бізнесам, і в сенсі того, що в медіа межі прийнятного дуже похитнулися в бік гендерної рівності. Вони далеко не там, звісно. Але мені цікаво дивитися, що в нас було в інфопросторі шість років тому. І потихеньку сивіти, наскільки далеко ми просунулися. Але це ситуація, коли щастя прийде в світ по наших же кістках.  

У мене досить специфічне ставлення до «культури скасування»

Я не впевнений, в якій саме площині це лежить. Ситуація з Аліною Паш на Євробаченні – це теж «культура скасування»? Для мене однозначно так. І в той же час багато людей у голій абстракції будуть проти того, щоб безкарні активісти нищили кар’єри молодих талантів. Але коли це стається з нами, коли це стається на важливу для нас тему, вони опиняються по ту сторону барикад. Так, можна когось активно «кенселити». Це неочевидно для людини, якій шалено подобається творчість Аліни Паш, якій не настільки принципові її виступи в Криму. А для людини зі іншими поглядами – це абсолютно очікуваний та справедливий фідбек на певний вчинок. І «культура скасування», наскільки я бачу, так і працює. Тому що переважно це інструмент взаємодії громади зі стороною, яка наділена більшою владою та соціальним капіталом.

Ніхто не сумнівається що Гарві Ванштайн, як продюсер, володів більшим соціальним капіталом, ніж всі ті, хто його звинувачував

Просто розголос його перевершив. Ми бачимо наслідки таких скандалів. І схильні атрибутувати його кільком конкретним людям, які почали про це говорити. Ми беремо весь суспільний імпакт, десятки, сотні мільйонів людей, які висловлюються на цю тему, і приписуємо його кільком конкретним хейтерам. Бо це повинна бути група з ворожими намірами, яка знищила бідолашну людину… Це може статися помилково. Безперечно. Люди можуть стрибнути за будь-яким гайпом тільки тому, що хтось їм особисто не подобається. Це може бути, ми не живемо в справедливому світі.

Частина нашого суспільного договору звинувачення потерпілої

І навіть не так воно. Коли йдеться про маленьке містечко чи селище, звинувачення потерпілої – це побічний ефект того, що люди намагаються вдавати, буцімто все нормально. Підтримка нормальності важливіша за справедливість. Питання в тому, як ми визначаємо нормальність. Часто ми це робимо не через те, що зґвалтування – це погано. А через те, що це – табу. Але це не означає, що так не можна робити. Це означає «давайте не будемо говорити про це». Ми намагаємося підтримувати ілюзію хорошого суспільства, де немає цих проблем. Тому остракізму ми піддаємо за поїздки в Крим. Бо це з нашого сучасного суспільного договору на остракізм тягне. Бо так у нас сформувався консенсус із цього приводу. А з приводу «культури зґвалтувань» та того, наскільки це неприйнятно, наскільки це заслуговує суспільного остракізму – ні. У нас є лишень окремі люди та організації, які намагаються це проговорювати гучно й  доносити, що це не ок. І не тільки до зґвалтування – таке ставлення до нього теж не ок.

Юлія Гуш

Схожі записи

У Саудівській Аравії чоловіка вперше засудили за домагання

Тримати баланс: як спільнота жінок-інженерок змінює сприйняття ІТ в Україні

«У «ТСН» 6 із 7 ведучих — жіночки»: як «1+1» підписав меморандум із забезпечення гендерної рівності