Повага
Image default
Статтi

«Остання дуель»: виклик патріархатові й відмова коритися насильству

Антураж нового фільму Рідлі Скотта «Остання дуель» (прикметно, що він вийшов у прокат майже водночас із іншою роботою британського режисера – гламурною драмою «Гуччі») доволі легко може ввести в оману.

Мальовниче Середньовіччя – лише поверхня

Справді, нам спочатку пред’являють видовищний пролог. Двоє лицарів, озброївшись довгими списами, мчать назустріч один одному, аби зійтися в смертельному герці. У момент зіткнення Скотт перериває епізод, аби розпочати зовсім інакшу історію. Усі ці обладунки, мужні лицарі на конях, прекрасні дами на трибунах, мальовниче Середньовіччя – лише поверхня.

Сценарій картини написала Ніколь Холофсенер, а також виконавці головних ролей Бен Аффлек і Метт Деймон. За документальним бестселером американського літературознавця й історика Еріка Джегера «Остання дуель: правдива історія випробування битвою у середньовічній Франції» (2004) про останній офіційний судовий поєдинок у Франції. Йдеться про двобій 29 грудня 1386 року, у якому нормандський рицар Жан де Карруж змагався зі сквайром Жаком Ле Грісом. Карруж звинуватив Ле Гріса у зґвалтуванні його дружини Маргарити, уродженої де Тібувіль, у січні 1385 року. Спочатку рицар звернувся до короля Карла VI, шукаючи апеляції на рішення, винесеного графом П’єром д’Алансоном. Який, на думку Карружа, виступав за свого васала Ле Гріса. Того, хто залишався живим після поєдинку, на знак Божої волі оголошували переможцем. Якби Карруж програв дуель, його дружину спалили б живцем на вогнищі за неправдиве звинувачення.

Із плином часу ця справа стала у Франції важливим історичним та юридичним прецедентом і культурною легендою. А винуватість чи невинність сторін двобою досі є джерелом широких дискусій.

Варто зазначити, що хоча це був останній судовий двобій у Франції, офіційно дозволені дуелі як помста за ображену честь тривали ще понад пів століття. Останній такий публічно санкціонований поєдинок відбувся 10 липня 1547 року. Причому Дозвіл на дуель особисто видав король Генріх II. Що ж до книги, то вона раніше вже мала кінематографічне втілення у вигляді документальної драми на телеканалі BBC Four в 2008 році.

Пролог і три частини

Перші повідомлення про ігрову екранізацію з’явилися в липні 2019. Повідомлялося, що Бен Аффлек і Метт Деймон зіграють головні ролі, стануть співавторами сценарію та співпродюсерами екранізації. Джоді Комер приєдналася в ролі Маргарити де Карруж. Зйомки розпочалися в Дордоні (Франція) і відновилися в Ірландії.  Для Рідлі Скотта це був уже не перший досвід костюмованої драми й тим паче фільмів про дуель. Власне, він і дебютував у режисурі з драмою з часів наполеонівських воєн «Дуелянти» (1977), отримавши за неї приз за найкращий перший фільм на Канському кінофестивалі. Варто так само згадати «1492: Завоювання раю» (1992) про Христофора Колумба, оскароносного «Гладіатора» (2000) з Расселом Кроу, епос часів хрестових походів «Царство небесне» (2005), «Робін Гуд» (2010), біблійний «Вихід: Боги та Царі» (2014). Однак у всіх цих фільмів є дві суттєві відмінності від «Останньої дуелі». По-перше, це суто «чоловічі», андроцентричні історії. По-друге, в них драматургія так чи інак будується на конфлікті двох сторін, одна з яких традиційно за добро, а друга так чи інак утілює зло. Традиційна, проста голівудська парадигма, доволі дієва.

Для «Останньої дуелі», однак, цей відпрацьований до автоматизму формат не підходить. Тому Холофсенер, Аффлек, Деймон і Скотт вирішили опертися на іншу історичну драму — «Расьомон» японського класика Акіри Куросави (1950). У Куросави теж ідеться про зґвалтування дружини аристократа, про поєдинок за її зганьблену честь та про загибель одного з дуелянтів. Події показані фрагментарно — з погляду основних учасників і одного зі свідків. «Остання дуель» розбита на пролог і на три частини: «Правда за Жаном де Карружем», «Правда за Жаком Ле Грісом» та «Правда за Маргаритою де Карруж». Головні ролі зіграли, відповідно, Метт Деймон (де Карруж), Адам Драйвер (Ле Гріс) і Джоді Комер. Аффлеку дісталася партія П’єра ІІ, граф Алансона – сюзерена Ле Гріса.

«Зґвалтування – не злочин проти жінки, а замах на майно її покровителя»

Ця фраза, кинута одним із другорядних персонажів, вичерпно характеризує атмосферу, в якій Маргарита наважується боротися за свою гідність.

Кожній із частин відповідає своя візуальна стилістика. «Правда за Жаном де Карружем» – це криваві битви, засніжені краєвиди, кавалькади, що мчать до мети, замки й фортеці, багаття й смолоскипи, суцільна рицарська доблесть і бравада. Деймон грає небагатослівного й похмурого вояку, що не відає страху на полі бою, однак необізнаний у мистецтві придворних і політичних інтриг, через що втрачає чималий шмат батьківської землі та титул капітана, який мав би йому належати по праву.

Ле Гріс у виконанні Драйвера – особа того типу, яких через 400 років у тій-таки Франції називатимуть «лібертін». Народжений парією в бідній родині, він здобув блискучу освіту, обдарований у мовах і в бухгалтерії, чим, власне, й здобув прихильність графа П’єра, має привабливість світського лева, підвішений язик, богемний лоск і вельми вільну мораль. У його сюжеті яскраво палають свічки й комини, панують блискучі церемоніали, світські балачки, двозначні ігри, бенкети, сексуальні оргії. Звісно, в його інтерпретації він не зробив нічого поганого, і злягання було за взаємною згодою.

Жінка як цінне майно повинна бути надійно замкненою

Титр на початку третьої частини змінюється так, що зникає ім’я героїні й «Правда за Маргаритою де Карруж» перетворюється просто на «Правду».

Події тут розгортаються або в приміщеннях, або в дворах: жінка як цінне майно повинна бути надійно замкненою. З погляду Маргарити де Карруж – грубий безграмотний мужлан, запальний і не дуже розумний деспот. Він регулярно наражає однополчан на безпідставний ризик і через це програє битву за битвою. У його ієрархії цінностей дружина як інкубатор для вирощування нащадка мало відрізняється від породистої кобили – та й то, кобила, здається, навіть цінніша. Поєдинок для нього передусім справа честі. Життя Маргарити – другорядне. Ні про яке кохання чи ніжність у їхньому шлюбі не йдеться.  Що ж до сцени зґвалтування, то найжахливіше те, що вона майже ідентична як у баченні Ле Гріса, так і в спогадах Маргарити – тобто саме так і виглядає будь-який секс на переконання героя Драйвера: згода жінки – необов’язкова дрібничка.

Джоді Комер майстерно грає героїню в усіх цих емоційних і смислових ракурсах. Блискуча дама й господиня, спокусливий об’єкт бажання й нарешті розумна освічена жінка, яка кидає нечуваний виклик не тільки Ле Грісу, але й своєму чоловікові та всьому до мозку кісток патріархальному суспільству загалом. Справа закінчується для неї щасливо просто лише тому, що один мужлан переміг другого. Але значуща відмінність від Куросави в тому, що правда таки є. І це правда Маргарити – потерпілої від насильства. Вона відмовляється коритися цьому насильству.

Для Скотта це вже не перша робота на історичному матеріалі, але це кіно непатетичне, без мелодраматичного надриву.  По суті, через гру акторів, через ретельну роботу з сюжетом Скотт проводить власний судовий процес. І лишає нас наодинці з запитанням, наскільки ця проста й страшна історія актуальна сьогодні.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»

Фото: empireonline.com, theronin.org, collider.com

Схожі записи

Через допис про секс почали цькувати менеджерку «Укрпошти»

Чому важливо ратифікувати Стамбульську конвенцію: думки нардепок та експертного середовища

Більше жінок у владі ‒ тренд, який треба заохочувати ‒ Владислава Рутицька