Повага
Колонки

Не святі

Нещодавно була учасницею цікавої дискусії про церкву та її спротив сучасним проєвропейським змінам в українському суспільстві. Зокрема про те, як різні релігійні інституції та рухи, прикриваючись ідеями «традиційного-православного», встромляють палиці в колеса ініціативам типу Стамбульської конвенції. А все тому, що побачили в ній слово «гендер», яке чомусь досі вважають «збоченням». Мовляв, такі «прозахідні» ініціативи — це «не по-християнськи». Марш рівності — це про пропаганду «гомосексуалізму», впровадження уроків сексуальної просвіти в школах — про підштовхування дітей до ранніх сексуальних експериментів, а гендерна рівність — про «можливість обирати собі стать уже з п’яти років». 

Та давайте поглянемо на це з іншого боку: чи є сама церква морально-етичним зразком та взірцем для наслідування? Чи дії її окремих представників можна назвати коректними? Такими, які відповідають християнським ідеям та цінностям?

Читайте також: Рада Церков проти рівності: куди віють антигендерні вітри?

5 жовтня 2021 року комісія з розслідування випадків сексуального насильства над дітьми католицьким духовенством у Франції опублікувала звіт, який вражає своїми цифрами. За останні 70 років від сексуального насильства з боку католицького духовенства постраждали щонайменше 716 тис неповнолітніх. 2700 жертв ідентифікували безпосередньо через отримання свідчень від них, решта — це історії, знайдені в опрацьованих комісією архівах. Зазначається, що 80% постраждалих — це хлопчики у віці від 10 до 13 років.

Педофілія в католицькій церкві — явище, яке ні для кого не секрет. Цю тему піднімає навіть сам Папа Римський. У травні 2019 року фільм про цю проблему випустили в Польщі, того ж року в український прокат вийшла стрічка Франсуа Озона «Із божої волі». Ще один відомий фільм, який розкриває тему сексуальних домагань із боку духовенства в бостонській католицькій церкві — «У центрі уваги», який вийшов 2015 року. 

Купу прикладів «не святої» поведінки можна знайти й в українському контексті. Так, до прикладу, 2017 року в Броварах знайшли мертвим клірика Київської єпархії Української православної церкви (МП) протоієрея Іоанна Корнута. Він помер унаслідок відриву тромбу, поки відпочивав у лазні з дівчатами. 2016 року в Тернополі архієпископа Української автокефальної православної церкви Мстислава помітили в нічному клубі. Там він розважався в супроводі дівчат разом із трьома іншими представниками духовенства, а потім долучився до бійки. А в червні цього року на Волині поліція затримала на трасі поблизу села Рожище священика одного з місцевих храмів — він був убраний у жіночі лосини та балетки.  

Чи відповідає подібна поведінка статусу священнослужителя? Навряд чи. Чи можна стверджувати, що духівники з такими цінностями та світоглядом мають право судити про «збочення» борців за гендерну рівність? Чому особи, які не можуть контролювати власний статевий потяг, виступають проти впровадження уроків сексуальної просвіти в школах? 

Читайте також: Що не так із меморандумом МОН і Ради Церков?

Про всяк випадок хочу зазначити, що, використовуючи тут загальні поняття типу «церква» для позначення інституції, я аж ніяк не маю на меті узагальнювати, та не стверджую, що «вони там усі такі». Це скоріше про «чуже під лісом бачить, а свого й під носом недобачає», бо я переконана, що серед духівників різних конфесій, зокрема й в Україні, є справжні духовні авторитети та взірці. 

Отже, головне питання, яке піднімалося на згаданій мною дискусії: чому в Україні, де саме релігійні структури часто заважають упроваджувати прогресивні та потрібні країні ініціативи, ніхто досі не використав усе це як контраргументи? Чому у відповідь на закиди про «пропаганду збочень» ніхто не закидає церкві, що педофілія — це теж збочення, а ще — кримінальне правопорушення? 

Одна з найбільших проблем християнської, а зокрема і православної спільноти в Україні (або, принаймні, тих, хто себе до неї зараховує), – це неусвідомлені дії. Тобто коли люди ходять до церкви, бо «мама ходила й баба ходила», коли святять паски, бо «так усі роблять», та дотримуються певних обмежень у релігійні свята, не розуміючи при цьому справжньої суті цих дій. Чому роблять саме так, а не інакше? Навіщо вчиняти ту або іншу дію й що вона символізує? Звідки пішла та або інша традиція? Мало хто зможе дати відповіді на такі запитання. При цьому люди продовжують ходити в церкву й цілувати мощі — бо «так треба», сповідаються перед священиком і моляться Господу. Бо знають, що якщо ти сповідаєшся, то священик спокутує тобі гріхи. Якщо помолишся, Господь пробачить тобі все. А значить, за потреби можна пробачити одне одному — і собі — все що завгодно: і брехню, і обман, і зраду. І, мабуть, навіть зґвалтування неповнолітніх.

Тож питання, які залишаються відкритими: чи гіпотетично могла би в українському інформпросторі з’явитися така дискусія? І чи вплинула б вона на щось? Хотілося б дочекатися того моменту, коли ці дві частини суспільства — церква та, умовно кажучи, реформатори й творці суспільних змін — комунікуватимуть між собою на рівних. Та чи скоро це станеться?

Олександра Горчинська

Схожі записи

Як сексизм журналістів та журналісток впливає на репутацію медій?

На козаку нема знаку?

“Ти все зможеш!” та “Валіть варити борщі”: як проходить кампанія підтримки жінок, що йдуть у політику