Повага
Колонки

Не святі

Нещодавно була учасницею цікавої дискусії про церкву та її спротив сучасним проєвропейським змінам в українському суспільстві. Зокрема про те, як різні релігійні інституції та рухи, прикриваючись ідеями «традиційного-православного», встромляють палиці в колеса ініціативам типу Стамбульської конвенції. А все тому, що побачили в ній слово «гендер», яке чомусь досі вважають «збоченням». Мовляв, такі «прозахідні» ініціативи — це «не по-християнськи». Марш рівності — це про пропаганду «гомосексуалізму», впровадження уроків сексуальної просвіти в школах — про підштовхування дітей до ранніх сексуальних експериментів, а гендерна рівність — про «можливість обирати собі стать уже з п’яти років». 

Та давайте поглянемо на це з іншого боку: чи є сама церква морально-етичним зразком та взірцем для наслідування? Чи дії її окремих представників можна назвати коректними? Такими, які відповідають християнським ідеям та цінностям?

Читайте також: Рада Церков проти рівності: куди віють антигендерні вітри?

5 жовтня 2021 року комісія з розслідування випадків сексуального насильства над дітьми католицьким духовенством у Франції опублікувала звіт, який вражає своїми цифрами. За останні 70 років від сексуального насильства з боку католицького духовенства постраждали щонайменше 716 тис неповнолітніх. 2700 жертв ідентифікували безпосередньо через отримання свідчень від них, решта — це історії, знайдені в опрацьованих комісією архівах. Зазначається, що 80% постраждалих — це хлопчики у віці від 10 до 13 років.

Педофілія в католицькій церкві — явище, яке ні для кого не секрет. Цю тему піднімає навіть сам Папа Римський. У травні 2019 року фільм про цю проблему випустили в Польщі, того ж року в український прокат вийшла стрічка Франсуа Озона «Із божої волі». Ще один відомий фільм, який розкриває тему сексуальних домагань із боку духовенства в бостонській католицькій церкві — «У центрі уваги», який вийшов 2015 року. 

Купу прикладів «не святої» поведінки можна знайти й в українському контексті. Так, до прикладу, 2017 року в Броварах знайшли мертвим клірика Київської єпархії Української православної церкви (МП) протоієрея Іоанна Корнута. Він помер унаслідок відриву тромбу, поки відпочивав у лазні з дівчатами. 2016 року в Тернополі архієпископа Української автокефальної православної церкви Мстислава помітили в нічному клубі. Там він розважався в супроводі дівчат разом із трьома іншими представниками духовенства, а потім долучився до бійки. А в червні цього року на Волині поліція затримала на трасі поблизу села Рожище священика одного з місцевих храмів — він був убраний у жіночі лосини та балетки.  

Чи відповідає подібна поведінка статусу священнослужителя? Навряд чи. Чи можна стверджувати, що духівники з такими цінностями та світоглядом мають право судити про «збочення» борців за гендерну рівність? Чому особи, які не можуть контролювати власний статевий потяг, виступають проти впровадження уроків сексуальної просвіти в школах? 

Читайте також: Що не так із меморандумом МОН і Ради Церков?

Про всяк випадок хочу зазначити, що, використовуючи тут загальні поняття типу «церква» для позначення інституції, я аж ніяк не маю на меті узагальнювати, та не стверджую, що «вони там усі такі». Це скоріше про «чуже під лісом бачить, а свого й під носом недобачає», бо я переконана, що серед духівників різних конфесій, зокрема й в Україні, є справжні духовні авторитети та взірці. 

Отже, головне питання, яке піднімалося на згаданій мною дискусії: чому в Україні, де саме релігійні структури часто заважають упроваджувати прогресивні та потрібні країні ініціативи, ніхто досі не використав усе це як контраргументи? Чому у відповідь на закиди про «пропаганду збочень» ніхто не закидає церкві, що педофілія — це теж збочення, а ще — кримінальне правопорушення? 

Одна з найбільших проблем християнської, а зокрема і православної спільноти в Україні (або, принаймні, тих, хто себе до неї зараховує), – це неусвідомлені дії. Тобто коли люди ходять до церкви, бо «мама ходила й баба ходила», коли святять паски, бо «так усі роблять», та дотримуються певних обмежень у релігійні свята, не розуміючи при цьому справжньої суті цих дій. Чому роблять саме так, а не інакше? Навіщо вчиняти ту або іншу дію й що вона символізує? Звідки пішла та або інша традиція? Мало хто зможе дати відповіді на такі запитання. При цьому люди продовжують ходити в церкву й цілувати мощі — бо «так треба», сповідаються перед священиком і моляться Господу. Бо знають, що якщо ти сповідаєшся, то священик спокутує тобі гріхи. Якщо помолишся, Господь пробачить тобі все. А значить, за потреби можна пробачити одне одному — і собі — все що завгодно: і брехню, і обман, і зраду. І, мабуть, навіть зґвалтування неповнолітніх.

Тож питання, які залишаються відкритими: чи гіпотетично могла би в українському інформпросторі з’явитися така дискусія? І чи вплинула б вона на щось? Хотілося б дочекатися того моменту, коли ці дві частини суспільства — церква та, умовно кажучи, реформатори й творці суспільних змін — комунікуватимуть між собою на рівних. Та чи скоро це станеться?

Олександра Горчинська

Схожі записи

Чому чоловіки у листопаді не голяться, а жінки це підтримують

Нова етика: Чому український бізнес не встигає за змінами у суспільстві?

Ліза Кузьменко

Чому моя зовнішність – політична?

Катерина Мацюпа