Повага
Колонки

Навіщо жити з аб’юзером?

Нещодавно подивилася серіал «Неможливо повірити». Не могла відірватися від нього до четвертої ранку. Там стільки речей були мені знайомими. І з дитинства, і з дорослого життя. Адже ті стосунки, які в серіалі називають «нездоровими», у моєму дитинстві були нормою не тільки вдома, але й у всьому моєму оточенні. Коли чоловік п’є, а потім поводиться як свиня  вдома — це типу ок, «головне, щоб не бив». 

«Бог терпів і нам велів»? 

Тільки коли я влилася у феміністичний рух, почала розуміти, що це не тільки не ок, а це ще й кримінальний злочин у деяких випадках. Адже моральне насильство — це так само боляче, як і тоді, коли тебе б’ють фізично. Уявіть собі маленьку дівчинку, в яку кидають важке каміння. Коли чоловік укотре посилає дружину матом у присутності дитини та друзів або називає «тупою вівцею», ця жінка відчуває такі ж самі удари.  

Моя знайома розповідає, що в її родині це відбувається регулярно вже багато років. І хоча вона молода, приваблива 30-річна дівчина,  розлучатися з чоловіком не готова. Може просто скаржитися мені про це в приватних розмовах.  

Багато людей, вихованих під впливом Радянського Союзу, можуть терпіти приниження все своє життя, навіть не усвідомлюючи цього. Суспільство й оточення теж грають роль у цій ситуації: «Бог терпів і нам велів», «він же тебе не б’є», «головне, що не бухає», «інші ще гірші», «ти сама винна», «ти його теж ображаєш», «не може бути, він на роботі такий ввічливий».  

Боротися за свою внутрішню свободу жінкам у нашому суспільстві доводиться майже щодня. І основна боротьба відбувається всередині. Я радію, що наразі у відкритому доступі з’являються такі серіали. Сподіваюся, що після перегляду фільму багато жінок у нашій країні також почнуть ставити собі незвичні за питання: яке моє місце в цьому світі? чому я заплющую очі на таку поведінку? нащо я терплю це все? якою виросте наша дитина, коли вона бачить це майже постійно? 

«Багато людей просто не вміють жити з повагою одне до одного, адже вони ніколи не бачили, як це»

Моє просвітлення теж почалося не так уже й давно. Чому так довго? Це складно пояснити. Люди змінюються щодня, і кожен день демонструє інший погляд на ситуацію загалом. Нещодавно я зрозуміла, що ніколи в житті не жила сама. Спочатку була токсична мати, яка майже щоденно шукала в мені недоліків і називала «невихованою», «хамкою», «обривою» та іншими зневажливими словами.  

Тільки після того, як у моє життя прийшов фемінізм, я почала розуміти, що моє дитинство минуло в атмосфері тотальної зневаги. Адже приклад моїх батьків у побудові стосунків точно не вартий наслідування.  У родині чоловіка теж усе було далеко не ок. Чоловіки наших матусь пили, їхні жінки кричали на них і терпіли приниження все своє життя. Я взагалі дивуюся, як мені після цього всього вдалося налагодити родинне життя без постійного знецінення й образ. Як каже моя психотерапевтка: «Багато людей просто не вміють жити з повагою одне до одного, адже вони ніколи не бачили, як це».    

Зізнаюся, що змінити родинні моделі поведінки було зовсім непросто. І вийшло далеко не відразу. У підлітковому віці всі моральні побої камінням моя внутрішня дівчинка терпіла, загоюючи поранення як доведеться. Іноді пірнала з головою в навчання, інколи тікала до подружок, писала вірші, намагалася дружити з хуліганами «з району».  

Потім я вийшла заміж і за звичкою всі ці роки заплющувала очі на різноманітні «прекрасні» епітети, якими регулярно балував мене чоловік у сварках. Я при цьому також ніколи не мовчала. Одного разу після особливо сильного скандалу зібрала речі й пішла жити до мами. «Розлучення» тривало десь два тижні. Потім був сімейний психолог, сльози та примирення. Тиск родичів теж зіграв свою роль: «У вас же маленька дитина», «Кому ти з дитиною потрібна?», «Куди ти підеш, тобі ж нема де жити!» 

Фемінізм багато чого змінив у моєму житті

І справді, все це повернуло мене назад – до сімейного життя. З часом я навчилася ухилятися й від моральних ударів камінням, при цьому кидаючи таке саме каміння у відповідь. Фемінізм багато чого змінив у моєму житті. Я стала більше думати про внутрішній комфорт, намагатися глибше розібратися в собі, почала поступово знищувати причини своїх моральних страждань.  

Радію, що я змогла подолати хворобливі наслідки свого дитинства й налагодити здорові стосунки у власній родині. А от дівчата з мого кола спілкування досі продовжують цю боротьбу. Нещодавня відверта розмова з моєю знайомою  привела мене до важких роздумів про те, чи варто терпіти приниження заради матеріальних благ.  Вона заміжня вже 10 років. Є чоловік, маленька дитина, затишний приватний будинок у передмісті, дороге авто та стабільно оплачувана робота. Але моральне насильство в її родині стає нестерпним. Усі скандали в підсумку ведуть до погроз із боку чоловіка, що він її просто вижене на вулицю й не оплачуватиме навчання дочки у приватній школі. Напевно саме це стримує жінку, хоча одна спроба піти від тирана вже була, але жінка повернулася. Її розповідь підштовхнула мене до пошуку відповідей на непрості запитання про подолання моральних страждань. Вона розумна, спортивна, упевнена в собі жінка. Вона має вищу освіту художниці-оформлювачки й видатні здібності. У неї свій маленький бізнес – невеличкий салон краси. Чому така жінка майже щоденно змушена терпіти приниження та образи від домашнього тирана, ще й у присутності дитини?  

Навіщо жити з аб’юзером, якщо він не хоче визнавати проблему та лікуватися від неї? 

Може, простіше просто подати на розлучення й забути про це все, як про страшний сон? 

Моя знайома сама себе переконує, що робити цього не варто. «Подивися, він же з роками стає кращим», «ще трохи, і він усе зрозуміє й почне над собою працювати», «ти все перебільшуєш», «у дитини буде моральна травма через розлучення», «мені буде складно жити самій», «у нас із ним багато спільного», «він усе одно мене любить». 

Якщо чесно, я не знаю як їй допомогти. Як набратися сміливості зруйнувати це замкнене  коло? Коли на одному боці дитина, спільні спогади та подорожі, фінансова стабільність, затишний будинок, а на іншому — забита камінням маленька дівчинка, яка майже щодня плаче від приниження.  

Ненав’язливо пропоную знайомій піти до психотерапевта, подивитися серіал «Неможливо повірити», але переважно просто слухаю. Адже в таких ситуаціях постраждала людина, коли розповідає комусь про свій біль, може сама собі надати відповіді на всі ці складні запитання. І можливо, розірвати тенета домашнього насильства, яке тягнеться за нею поколіннями.  

Допомогти жінкам виборсатися

Нещодавно я десь прочитала дослідження про те, що деякі жінки починають повноцінно жити й почуватися щасливими тільки років у шістдесят, після смерті чоловіка-аб’юзера, від якого не могли піти все життя. Частина таких жінок не можуть розлучитися з насильниками та садистами просто тому, що мають стокгольмський синдром.  

У серіалі, про який я  розповідаю, одна з героїнь каже: «Щоб піти від такого чоловіка, потрібно в середньому п’ять спроб,  бо чотири перших будуть невдалими». Але річ не тільки в чоловіках. Матусі, які все життя живуть у ситуації домашнього насильства, можуть завдати серйозних травм власним донькам. І передати їм такі моделі поведінки.  Ситуація, коли мама говорить доньці, що її малюнки — повне лайно — це з реального життя ще одних моїх знайомих. Я не можу засуджувати цю матусю, адже я знаю, що її в дитинстві ґвалтував вітчим, а її мати заплющувала на це очі. Тому вона просто виросла і все життя прожила з цією невиліковною травмою. А тепер продовжує завдавати травми власним дітям.  

Інша історія про те, як 17-річну дівчину морально знищив батько-психопат, і через це вона перестала малювати й фактично проти своєї волі вступила в технічний університет, який обрав батько. Хоча її малюнки такі чудові. 

Я хочу донести до суспільства ці історії й цей біль. Допомогти цим жінкам виборсатися. Але поки що не знаю – як. Кінематографісти на Заході намагаються це робити також. І в них, на щастя, починає виходити.  

Ірина Сєдова  

Схожі записи

А тато — прикраса інтер’єру?

Олександра Горчинська

Чортів чорт

Перетворення