Повага
Image default
Статтi

Кінофестиваль «7+7» як панорама жіночої режисури

Напіввіртуальний кінофестиваль «7+7», що тривав майже два місяці – подія для нашого кінематографічного життя доволі незвична.

Його організаторами виступили онлайн-кінотеатр Takflix у співпраці з London Short Film Festival за підтримки Українського культурного фонду та Британської Ради в Україні.

14 безкоштовних онлайн-показів коротких фільмів найкращих режисерок України та Великої Британії тривали протягом семи тижнів осені 2021. Причому програму склали як роботи піонерок-авангардисток, так і режисерок-початківиць і класикинь режисури. Покази так само супроводжувалися безкоштовними освітніми онлайн-подіями про жінок у кіноіндустрії та на екрані.

Якщо розташувати фільми в порядку створення, то програма має такий вигляд:

  • «Жінці про жінку» (Ївга Григорович, Українська РСР, 1930);
  • «Фітнес перемагає: 4 і 20 струнких дівчат» (Мері Філд, Велика Британія, 1940);
  • «Полуденні тенета» (Майя Дерен, США, 1943);
  • «Тіло красиве» (Нгозі Онвура, Велика Британія, 1990);
  • «Чого вона хоче» (Рут Лінгфорд, Велика Британія, 1994);
  • «Офелія» (Кіра Муратова, Україна-Росія, 1997);
  • «Після розставання» (Аннет Кеннерлі, Велика Британія, 1998);
  • «Я хочу стати секретаркою» (Сара Вуд, Велика Британія, 2006);
  • «Весела ніч» (Мюріель Д’Ансембург, Велика Британія, 2012);
  • «Бузок» (Катерина Горностай, Україна, 2017);
  • «Зв’язок» (Жанна Озірна, Україна, 2018);
  • «Ендо-Кінець» (Еліс Сібрайт, Велика Британія, 2019);
  • «Я та моя кремезна дупа» (Єлизавета Письмак, Польща-Україна, 2020);
  • «Пелюшковий торт» (Анастасія Бабенко, Україна, 2021).

Ця добірка пізнавальна одразу у двох планах. По-перше, це, звісно, дає нам доволі інформативну картину еволюції сприйняття жіночого в кінематографі за останні 90 років. По-друге – саме всередині програми виникають тематичні відлуння та опозиції. Як культурні, так і соціальні. Тим більше цікаві з огляду на помітні цивілізаційні відмінності між (пост)радянською Україною та західним світом.

Спорт і пропаганда

Яскраву і взаємно опонуючу пару на фестивалі «7+7» утворюють фільми «Жінці про жінку» й «Фітнес перемагає».

У «Жінці про жінку» багато справді корисної та наочно поданої інформації про будову та особливості жіночого організму. Є рекомендації щодо поведінки під час вагітності та в післяпологовий період. Медичним консультантом фільму виступив український лікар-гінеколог Олександр Крупський, який пропагував та активно застосовував знеболювання пологів.

Кадр зі стрічки «Жінці про жінку»

«Фітнес» був знятий у межах трирічної національної фітнес-кампанії, організованої Національною радою з фітнесу в Англії та Вельсі. Це мало суто практичні цілі: у період Другої Світової війни багато жінок працювали на військових заводах. Тож виробнича гімнастика була для них життєвою потребою.

Фільм – це ряд сцен, де жінки під музику роблять групові вправи в залі місцевої громади. Є так само рекомендації з гігієни. Важливо те, що, хоч у дівчат на екрані й відчувається певна хореографічна підготовка, це все ж таки звичайні молоді жінки, без нальоту акторства. Загалом – веселе, бадьоре, не позбавлене гумору видовище.

Але суттєві відмінності помітні в ставленні до глядачок. Радянська пропаганда здорового способу життя в певну мить стає просто пропагандою. Нібито всі жінки, що поводяться легковажно (п’ють, курять, займаються сексом на свій розсуд) – «не турбуються про здорову зміну» і «дають нам таких» (показують дітей з фізичними вадами наче потвор із кунсткамери), а аборти оголошуються злочином. Британська ж стрічка постає як життєрадісна рекомендація щодо фізичного здоров’я без жодної дидактики.

Читайте також: «Остання дуель»: виклик патріархатові й відмова коритися насильству

Тілесна вразливість

Це головна тема «Ендо-кінця» та «Бузку».

15-хвилинна новела Еліс Сібрайт – блискучий зразок чорної комедії. Головна героїня, на ім’я Жак, зустрічає цікавого їй партнера й хоче сексу з ним. Але її плани летять шкереберть через ендометріоз, який приносить хронічний біль і непередбачувану кровотечу, причому в найбільш неслушний час.

Трагікомічність ситуації Сібрайт підкреслює фрагментами з «Реквієму» Моцарта. Дуже наглядними «натюрмортами», у яких матка та яєчники зображені за допомогою харчових продуктів, та блискучою роботою акторок, побудованою на комічному перебільшенні. Все завершується більш-менш правдоподібним гепі-ендом, хоча шлях до нього воістину тернистий.

У Горностай п’ять молодих героїнь збираються на вечірку з алкоголем і букетом бузку. Випивають, жартують, пліткують, приміряють сукні. Щоправда, одна з дівчат весь час мовчить. Саме їй випадає привілей побачити сон — себе напівоголену серед подруг у бузковому садку. Якщо знайти й з’їсти бузкову квітку з п’ятьма пелюстками, то загадане бажання здійсниться. Бажання, якщо відкинути фігури мови, просте — вижити. І оголеність, серед іншого, — знак страху.

Ерос і Танатос — настільки ж опозиція, наскільки й спільність, а заданий авторкою символічний план (число 5, бузковий колір волосся однієї з героїнь) додає оповіді змістовної глибини.

Горностай використовує документалістський досвід у зйомці. Однак рухлива камера, що часто стає своєрідним костуром для невпевнених постановників, тут створює потрібну стрімкість дії й атмосферу невимушеності. Молодим режисер(к)ам часом не вдається впоратися навіть із двома виконавцями в кадрі. Натомість Катерина легко вибудовує сюжет із п’ятьма персонажами. Вона правильно починає й завершує історію, потроху нагнітаючи напругу до самого фіналу-розв’язки, інтонаційно буденного й від того ще більш дивовижного.

За всієї несхожості ці дві картини дуже переконливо показують ті небезпечні розлади та хвороби, з якими стикаються жінки. Однак сама хвороба стає лише основою для створення саме мистецького висловлювання.

Бодіпозитив

Інакший погляд на жіночу тілесність пропонують «Тіло красиве» і «Я та моя кремезна дупа».

Перше – це зроблена в яскравій візуальній манері автобіографічна сімейна мінідрама. Героїнями Нгозі Онвура зробила саму себе — успішну фотомодель і режисерку-початківицю — та свою літню матір Медж, яка пережила мастектомію.

Нгозі — втілення гламурної сексуальності. Вона соромиться матері з огрядними формами. Адже Медж із погляду суспільства, що заганяє всіх у прокрустове ложе стандартної зовнішності, навіть позбавляється права називатися жінкою. Але Нгозі зрештою переосмислює свою позицію й кидає виклик такому антигуманному ставленню — знімається оголеною разом із матір’ю, робить її видимою — а з нею ще мільйони жінок.

Кадр з фільму «Тіло красиве»

Чернігівська режисерка Єлизавета Письмак, яка навчається в легендарній кіношколі в Лодзі, стала учасницею міжнародної студентської конкурсної програми Cinéfondation 2020 Каннського кінофестивалю. Короткометражну анімацію «Я та моя кремезна дупа» відібрали з-поміж 1952 робіт.

Фільм розповідає історію дівчини, у якої склалися фетфобні комплекси щодо себе. Вона прагне якнайшвидше схуднути. Сідає на безжальну дієту – вода з лимоном. Висушує себе до стану анорексійної палиці. І ось на шляху до холодильника до неї являється ангел-гонець із Королівства Захудодуп’я. Там живуть-не тужать стрункі дупи. Але поклоняються вони безжальному боговi, який має вигляд велетенських пекельних терезів і виносить змученій героїні вирок «жирна свиня».

Проте коли надію на гідне життя втрачено, на допомогу приходить життєрадісна огрядна богатирка. Мультфільм намальований і озвучений дуже просто й дотепно, з мінімумом кольорів. А виходить дещо страшна, хоч і кумедна казка про прийняття свого тіла всупереч нав’язаним еталонам.

Соціалізація

5-хвилинний скетч «Чого вона хоче» так само – анімація. Він намальований на комп’ютері Amiga 1500, який продавався тільки у Великій Британії.

Власне це майже безсюжетна історія про поїздку жінки в метро. Весь простір довкола неї перетворюється на своєрідну «машину бажання». Її переслідують образи еротичного та побутового штибу, інколи зриваючись просто з рекламних плакатів. Секс та шопінг змішуються в споживацьку химерію. У цьому світі вона сама інколи має вигляд суб’єкта, об’єкта жадання, а інколи навіть і товару.

Певним чином із «Чого вона хоче» перегукується ігрова «Весела ніч». Фільм Мюріель Д’Ансембург. Це реалістичний нарис про проблеми дорослішання.

Двом дівчатам-тінейджеркам кортить якнайшвидше скуштувати  життя на смак. Тому вони уважно вивчають інтернет-уроки на тему «як стати сексуально небезпечною», вводять собі у вагіни тампони, змочені горілкою та роблять інші дурниці. Вечірній Лондон не є для них безпечним середовищем. Дуже скоро вони мало не стають жертвами нетверезого агресора. Загалом цей подвійний портрет сповнений гумору та співчуття рівною мірою.

Весела ніч | 7+7 Festival
Кадр з фільму «Весела ніч»

«Я хочу стати секретаркою» — це щоденник дівчини, яка щойно влаштувалася працювати в машинописне бюро. Унікальність цього фільму в тому, що він повністю змонтований з уже наявних матеріалів: відреставрованих архівних рекламних стрічок, які заохочували дівчат обирати кар’єру секретарки. Думки й розмови героїні озвучуються закадровим голосом; на екрані змінюються титри «понеділок», «вівторок», «середа».

Я хочу стати секретаркою | 7+7 Festival
Кадр з фільму «Я хочу стати секретаркою»

Показується рутина секретарки: дзвінок будильника на світанку, суєта вулиці, бюро на 24 поверсі, ранкова чашка кави, привітна й усесильна начальниця місіс Інґалл, шухляда з загадковими документами. Те, що починається як прозаїчний біографічний нарис, перетворюється на ліричну елегію, повну любові до секретарок – істинного офісного пролетаріату.

Любов, родина й розбиті серця

«Після розставання» так само імітує форму щоденника. Героїня, вона ж авторка, фільмує свої щоденні клопоти: прибирання ліжка, заварювання чаю, спалення листів, що несуть болісні спогади тощо. І накладає на це свої роздуми про те, як жити після розриву з дорогою тобі людиною. Говорить про біль, про самотність, про пам’ять, про забуття.

Винятковий рівень відвертості поєднується з чітко вибудуваним ритмом, в якому рутина поступово «божеволіє», акомпануючи меланхолії авторки. Для Аннет Кеннерлі «Після розставання» – один із цілого циклу знятих на 16-міліметрову плівку фільмів, де досліджуються лесбійські стосунки та сексуальність.

Фестиваль «7+7» покаже кіно найкращих режисерок України та Великобританії –  bit.ua
Кадр з фільму «Після розставання»

Жанна Озірна у «Зв’язку» так само використовує документальну зйомку й торкається тем лесбійських стосунків та розлучення. Однак головний об’єкт її дослідження інший: власна родина. А драматургічний рушій сюжету — камінг-аут, який Жанна робить перед своїми рідними.

У родині своя проблема: батько й мати живуть окремо, але не розлучаються. Режисерка допитується в них: «Як би ти описала/описав сім’ю в трьох словах?». Відповідь не така очевидна, як здається. Батько, наприклад, узагалі не знаходить слів. З дуже простого матеріалу Жанна створює повноцінну драму про інакшість і про прийняття інакшості, про суперечливість самого інституту родини й, звісно, про любов.

Якщо Озірна оповідає про родину в стані кризи, то Анастасія Бабенко в ігровому «Пелюшковому торті» говорить про світанок подружнього життя, який, утім, теж непростий.

Дебютний фільм Анастасії Бабенко «Пелюшковий торт» покажуть онлайн
Кадр з фільму «Пелюшковий торт»

Ми практично в режимі прямого репортажу відстежуємо 17 хвилин з життя двадцятирічних Лєни й Віті. Вони, замкнувшись у післяпологовій палаті, зайняті розв’язанням важливого завдання: вчасно розбудити щойно народженого сина для годування.

Здавалося б – рядова ситуація, але режисерка робить ці чверть години максимально змістовними, встигаючи й розкрити характери героя та героїні, і показати, як вони, роблячи помилки й оступаючись, вибудовують стосунки, і розповісти про їхні головні тривоги. І над усім цим височіє подарунок родичів – пелюшки, складені у формі торта – блискучий символ раннього батьківства.

Метафізика

«Офелія» та «Полуденні тенета» стоять осібно у всій добірці. Не тільки тому, що це дві історії про вбивство. І не тільки тому, що імена їхніх режисерок найвідоміші в кінематографічному світі серед інших учасниць фестивалю.

Ці роботи виходять за рамки ліричного або соціального дискурсу через наявність метафізичної складової. Адже в першому випадку йдеться про героїню — крайню нігілістку, яка «цій планеті поставила б «нуль», а в другому — про фільм як свого роду видіння протагоністки.

У Муратової медсестра, яку кличуть Офа або Офелія (Рената Литвинова), працює в реєстратурі пологового будинку. Вона має справу лише з паперами, пацієнтів «не торкається». Не любить ані чоловіків, ані жінок, особливо породіль, які відмовляються від власних дітей — так колись вчинила її власна мати.

Спочатку Офелія сходиться з юною дівчиною (Наталя Бузько), яка покинула щойно народжене немовля. Гуляє з нею містом, заманює до під’їзду й душить панчохою. Потому, діставши доступ до лікарняного архіву, вистежує свою матір — Іванову Олександру Іванівну — і зіштовхує з пірса в море.

Більше про експансію червоного кольору в цьому фільмі можна прочитати тут.

В красном
Кадр з фільму «Офелія»

У чорно-білих «Полуденних тенетах» жінка (Майя Дерен) підбирає квітку й бачить загадкову постать на вулиці, повертаючись додому.

Вона заходить до своєї кімнати й засинає на стільці. Їй сниться сон, у якому вона безрезультатно намагається переслідувати таємничу людину в капюшоні з дзеркалом замість обличчя, але не може впіймати її. З кожною невдачею вона знову заходить у свій будинок і звертає увагу на одні й ті самі предмети. Зокрема ключ, хлібний ніж, квітку, телефон і патефон. Жінка йде за фігурою в капюшоні до своєї спальні, де вона бачить, як незнайомець ховає ножа під подушку. Протягом історії вона бачить себе в кількох особах.

Жінка намагається вбити своє спляче тіло ножем, але її будить чоловік (Олександр Геммід). Чоловік веде її до спальні. Вона розуміє, що все, що вона бачила уві сні, відбувалося насправді. Вона помічає, що постава чоловіка схожа на позу фігури з капюшоном, коли та сховала ножа під подушку.

Вона намагається поранити його, але зазнає невдачі. Ближче до кінця фільму герой Гемміда заходить у будинок і бачить, як розбите дзеркало падає на вологу землю. Потім він бачить жінку в кріслі, яка раніше спала, а тепер мертва.

Цей шедевр сюрреалізму протягом десятиліть породив безліч інтерпретацій

Сама Дерен вважала, що «Тенета» «…сконцентровані на внутрішньому досвіді людини. Вони не фіксують подію, свідком якої можуть бути інші люди. Скоріше, вони відтворюють спосіб, у який підсвідомість індивіда розвиває, інтерпретує та перетворює на перший погляд простий і випадковий інцидент на граничний емоційний досвід».

Полуденні тенета (фільм, 1943) — актори, трейлер, фото
Кадр з фільму «Полуденні тенета»

Власне, ці слова й можуть бути ключем до розуміння фільму. Сама оптика «Тенет» — це погляд героїні з другого боку межі, що розділяє життя і смерть, буття та образ буття (звідси, зокрема, й мотив дзеркала). Вона намагається згадати останні миті перед відходом, але спогади в цьому лімбі сплутані, ненадійні й, що важливо, це спогади мисткині.

Полуденні тенета | 7+7 Festival
Кадр з фільму «Полуденні тенета»

Саме тому фільм скомпонований не за правилами оповідального традиційного кіна, а за логікою живопису, образотворчого мистецтва, коли розвиток сюжету замінюється плином образів. Загалом у Майї Дерен вийшов чи не найбільш поетичний етюд про смерть в історії світового кіна. І донині він продовжує надихати все нові й нові покоління режисерів та режисерок. У 2015 BBC назвала «Тенета» 40-м найкращим американським фільмом, будь-коли знятим.

Підсумовуючи, можна сказати, що фестиваль «7+7», незважаючи на репрезентаційну обмеженість лише кількома країнами і короткими метрами, продемонстрував надзвичайно цікаву панораму жіночої режисури, а також розмаїття рецепції профеміністичних тем у кінематографі. Було б надзвичайно цікаво побачити розвиток цього формату в майбутньому.

Дмитро Десятерик, «День» – спеціально для «Поваги»

Схожі записи

Справа Анастасії Шикової: як минуло перше судове засідання з новою адвокаткою?

Ана Море

Оксана Линів — перша жінка, яка диригуватиме на Байройтському фестивалі

Ірина Славінська розповіла про спокуси і небезпеки, які трапляються журналісткам і письменницям у професійному житті