• Home
  • Колонки
  • Кілька зауважень щодо стилю українських політиків
Колонки

Кілька зауважень щодо стилю українських політиків

Я вже давно пишу про моду. Багато років. І впродовж цих років до мене час від часу звертаються журналісти з різних, переважно суспільно-політичних видань із одним і тим самим проханням: прокоментувати стиль українських політиків. Зазвичай політиків-жінок, але не обов’язково. Іноді питають і про чоловіків.

Я завжди знаю, що це означає: що невдовзі будуть вибори. Це може бути замовна стаття – штаб умовно “красивого“ кандидата намагається в такий спосіб додати йому балів у очах електорату. Але в переважній більшості це просто журналістська ініціатива – редактори вважають, що напередодні виборів це  вдала тема, яка сподобається читачам. Тобто роздивлятися, у що людина одягнена, як вона виглядає, яка в неї зачіска тощо – гарний спосіб визначитися зі своїм кандидатом чи кандидаткою або ж просто поміркувати про сучасних політиків та політикинь. Такий спосіб упродовж багатьох років застосовують у нашій країні. Можна сказати, національна традиція.

Аж ось до мене знову звернулися з проханням прокоментувати стиль наших політиків/инь і, насправді, держслужбовців/иць – втім, у таких питаннях ніхто не вдається до нюансів. Але ж виборів немає, ну тобто, вони ще не зараз. Та я точно знаю, у чому справа – це стосується діяльності Уляни Супрун і скандалу, що росте навколо неї. Тобто, після її рішучих кроків на посаді міністерки МОЗ, після розпочатої нею реформи, нарешті, після публічного скандалу медіа не знайшли нічого кращого, аніж спитати мене: а що я, як фешн-критикиня, думаю про стиль наших політиків і про стиль Уляни Супрун зокрема? Що ж, я відповім.

Я вже так давно коментую стиль представниць українського політикуму, що можу навіть пригадати, чим було це питання для суспільства. Спочатку воно було ознакою нової свободи. Це питання видавалося сліпуче новим, вражаюче сміливим – як, говорити про політиків/инь, як про звичайних людей? Критикувати їхній стиль – тобто, визнати, що він у них є, що вони взагалі люди, які носять одяг, зачісують волосся, обирають краватки та окуляри тощо?

Справа була навіть не в політиках як таких, просто суспільство зненацька виявило, що взагалі у всіх людей є тіло, певний стиль, який має відповідати якимось критеріям, його, цей стиль, треба створювати і це щось означає – і ще багато чого суспільство виявило і зрозуміло. Тобто це була доба вражаючих відкриттів, і політики та політикині були лише  ляльками, на яких суспільство вправлялося в розумінні цих приголомшливих істин.

Але за першим кроком завжди йде другий – і в цьому випадку таким кроком став процес вибудовування нових критеріїв. Тобто свобода – це гарно, але мають бути певні правила. І ми їх швидко сформулювали. Це було легко, якщо чесно, бо їх уже сформулювали раніше, треба було лише пригадати. Це ті ж радянські подвійні стандарти. Згідно з ними, чоловіки й жінки можуть працювати на тих самих посадах, виконувати одну й ту саму роботу, нести таку саму відповідальність – але виглядати при цьому мають геть по-різному.

Їхній вигляд диктує уже не сучасне життя і правила, а старі як світ нафталінові сексистські бздури, згідно з якими жінка має бути красивою, вдягнутою до лиця, тішити око тощо. Ці химерні стандарти, за якими в нас досі живе значна частина суспільства – і значна частина політикуму – навіть знайшли своє відображення в офіційному документі: Наказі Кабміну про затвердження дресс-коду, зразка 2010 року.

Цей наочний пам’ятник добі подвійних стандартів і печерного сексизму – до речі, він формально чинний досі – сьогодні, безперечно, можна сприймати тільки як джерело анекдотів. Наведемо тільки два перші абзаци, які змальовують загальні вимоги до чоловіка й жінки-держслужбовця.

“Стандартний набір чоловічого одягу працівника Секретаріату повинен містити кілька класичних костюмів (з вовняної чи напівшерстяної тканини), піджак, темні, у тон піджака брюки, набір сорочок, краватки, білизну, темні довгі шкарпетки чи гольфи, тонкий трикотажний пуловер з У-подібним вирізом чи жилет, туфлі, класичні черевики”.

Або:

“На робочому місці жінка – державний службовець повинна виглядати жіночно, стильно, елегантно, мати індивідуальний шарм, незважаючи на деякі обмеження ділового етикету. Головне у зовнішньому вигляді ділової жінки – доглянутість, відчуття міри, елегантність та доцільність”.

Там далі ще є про парфуми, які мають подобатися оточуючим і коштовні прикраси, які можуть носити виключно заміжні жінки, але ніяк не дівчата. Там далі є ще багато чого, але й так уже зрозуміло, що  ці два абзаци – нібито з різних життів. Одне життя, чоловіче – створене саме для чоловіка і його потреб. Друге, жіноче – створене для інших, яким жінка має догоджати. І це суспільна згода, яка не проговорюється, але яку знає й поділяє все суспільство.

Втім, було б чесним визнати, що ніхто не отримав від цієї шизофренії національного масштабу більше переваг, ніж самі жінки-політики, які зголосилися грати в цю гру. Абсолютна переможниця тут – Юлія Тимошенко, зовнішність якої роками милувала око електорату згідно з кращими стандартами «двоємислія».

І справді – політики були однакові, вони потроху, кожен у свій спосіб, розкрадали країну, але принаймні одна з них уміла гарно одягнутися.

На цьому другому кроці ми застрягли на багато років – і, здається, перебуваємо там і нині. І це в той час, коли світ стрімко змінюється, і ця, колись цілком нормальна риторика, вже стає неприйнятною. У світі вже давно віджартували з приводу Ангели Меркель, яка, бідолашна, змушена була вдягатися як чоловік, щоб у світі чоловіків її сприймали серйозно.

Сьогодні такі жарти просто неможливо уявити в європейському політикумі. Міністерками оборони Норвегії, Швеції, Німеччини та Нідерландів в різний час були і є жінки, і, схоже, вони зовсім не переймаються тим, чи сподобаються іншим чоловікам-міністрам їхні парфуми. Ми ж досі суворо слідкуємо – чи відповідає отій омріяній моделі з “радянської жінки” чергова жінка з нашого політикуму – приміром, сучасна молода дівчина? Доросла нон-конформістка? Порівнюємо, шукаємо відмінності. І якщо бачимо, що ні – голосно обурюємося або розгублено питаємо, що це означає.

Добре, я скажу, що це означає. Мене можна назвати ветеранкою розмов про стиль політиків і потітикинь.  Я, як людина, що говорить про це впродовж десятиліть, хочу сьогодні сказати – це означає, що ми займаємося не тим, що треба. Все, годі. Припиніть. Облиште цю тему.

Тому що кращий, найадекватніший для сьогоднішнього нашого суспільства спосіб поговорити про зовнішність політиків – це взагалі НЕ говорити про неї.

Саме зараз ця тема ллє воду на млин тієї частини нашого суспільства, яка все ще практикує сексистське, хейтерське, дискримінуюче за багатьма ознаками, дуже обмежене “традиційне” ставлення до людей. Байдуже, що напишуть у тому обговоренні стилю – сам факт того, що політиків/инь будуть обговорювати з позиції їхньої зовнішності або особистого стилю, в непрямий спосіб, але означатиме, що це має значення, що за цим критерієм справді можна обирати, принижувати, робити висновки. Не набридло ще? Я можу написати вам ТОП 10 жінок української політики, які виглядали за всіма канонами журналу “Краса і мода”, або навіть і журналу “Elle Україна”, але були корупціонерками, злодійками, зрадницями національних інтересів.

Сьогодні нам украй важливо судити політика або держслужбовція за його справами. Саме сьогодні, коли в нас уже майже немає права на помилку, сьогодні, коли, нарешті, на держслужбі є люди, які намагаються витягнути цю країну з прірви, зробити болючі, але необхідні реформи. Давайте  сьогодні – заради різноманітності – спробуємо судити політиків за їхніми справами. Не дивлячись на стать, зовнішність та особистий стиль. Це найкраща рекомендація в галузі моди, яку я, як фахівчиня, можу зараз дати.

Зоя Звиняцьківська

Схожі записи

Коли заміж? А дітки скоро будуть?

admin

#metoo. Початок ери виходу з темноти  

Осока Сергій

Жодна жінка нічого не винна

Новікова Ніка

Залишити коментар