Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • Допомогти собі та іншим мамам: як переселенка з Донбасу створює нові можливості для жінок на Закарпатті
Статтi

Допомогти собі та іншим мамам: як переселенка з Донбасу створює нові можливості для жінок на Закарпатті

Анна Шуліка з сім’єю покинула Донецьк 2014 року, коли там уже стріляли, було страшно й небезпечно. Але навіть тоді вона не хотіла їхати з рідного міста, де народилася її донька Уляна, де все було своє і знайоме.

Спочатку був Київ, а ще через рік – Закарпаття. За цей час багато чого в житті Анни та її сім’ї стало інакшим: вона народила другу дитину,  розлучилася, змінила сферу діяльності, багато навчалася, реалізувала кілька успішних проєктів, а нині працює над створенням власного соціального стартапу, спрямованого на допомогу жінкам, які прагнуть досягти фінансової незалежності.

Зараз Анна Шуліка сама виховує двох доньок та прагне знайти новий дім, у якому її діти зможуть зростати в безпеці.

Далі пряма мова героїні. 

Ми були переконані, що війна ненадовго

Я вийшла на роботу після декрету наприкінці 2013 року, працювала у відділі геодезії комунального підприємства «Донецькі міські земельні ресурси». Коли у  травні на вулицях з’явилися озброєні люди, ми виїхали в Крим до друзів. Були переконані, що це ненадовго. Через місяць повернулися додому, а вже в серпні почалися активні бойові дії. Тоді відключали світло й воду, люди масово виїжджали, втікали – атмосфера була дуже важка і напружена. Уночі ми не спали через постійні обстріли, а вдень були роздратованими через загальний неспокій. Більшість магазинів були зачинені, та й на роботі незрозуміло що діялося.  

Майже усе своє життя я жила в Донецьку. Переїжджали ми лише раз з однієї квартири в іншу. У цьому місті я вчилася в школі, закінчила магістратуру, тут були мої знайомі та друзі – усе моє життя. До останнього я не могла зважитися на переїзд до Києва. І навіть коли було психологічно і фінансово важко, з останніх сил чіплялася за свій рідний дім. Моя мама дуже важко сприйняла те, що відбувалося довкола. Вона страшенно хвилювалася, наполягала на необхідності виїхати, казала, що це уже все – далі буде лише гірше. Це стало останньою краплею, і ми поїхали. 

У Києві жив брат мого уже колишнього чоловіка. Він спостерігав за подіями в Донецьку, переживав, просив нас приїхати, обіцяв допомогти з роботою та житлом. Тоді донецький вокзал уже не працював, але нам якимось дивом таки вдалося виїхати. Ходили чутки, що нові машини бойовики конфісковували, а нам треба було якось вибиратися. Тож мій тато попросив свого друга відвезти нас із мамою та донькою на його старій автівці на вокзал в Ясинувату. 

А там були обстріли. І нам сказали, що потяг до Києва скасували. Але на сусідній колії стояв ще один потяг до столиці, ми просили провідницю забрати нас. Моя мама була у відчаї, на руках у мене була маленька дитина. Мабуть, це розчулило жінку, і вона пустила нас у своє купе. 

Доступні квартири розліталися швидко, а на дороге житло нам не вистачало 

Ми приїхали в Київ, і там виявилося, що обставини змінилися і обіцяне житло не вдалося знайти. Ми жили в знайомих і шукали собі квартиру. Жодної техніки, окрім старенької «Нокії», я не мала. Просила у чоловікового брата планшет, йшла в МакДональдз, під’єднувалася до інтернету (адже там, де ми жили, його не було), замовляла каву й телефонувала за всіма оголошеннями щодо оренди житла.

Усі, з ким я спілкувалася, відразу питали, чи я з Донецька. Отримавши ствердну відповідь, кидали слухавку або відмовляли. А якщо розмова все ж таки продовжувалася, то запитували про орендарів. Коли чули, що житиму я, моя мама і дитина, відмовляли, мовляв, хто ж буде працювати з дитиною на руках. 

Тоді була неймовірна конкуренція за житло, усі доступні пропозиції швидко зникали. Та й великої фінансової подушки, щоб винайняти дорогі апартаменти, у нас не було.  

Трохи згодом я випадково познайомилася з жінкою, яка саме здавала житло. У її квартирі не було нічого, але ми все-таки переїхали – після двох-трьох місяців невдалих пошуків ми готові були спати й на матрацах, аби лише свій куточок. 

Власниця поставилася до нас із розумінням, привезла меблі, холодильник, пічку, пральну машину. А перед Новим роком принесла посуд і навіть кришталеві склянки. Сказала, що нам теж треба відсвяткувати. Це зворушило до сліз. Відтоді минуло багато часу, а ми й досі підтримуємо стосунки.

Мені було 27 років. І я не могла зрозуміти, чому не підходжу за віком

Коли я шукала роботу, мене також запитували, чи я з Донецька. І відмовляли. Мовляв, такі працівники ненадійні — почнуть працювати й через півроку повернуться до себе на Донбас. А ще мене не брали через вік. Тоді мені було 27 років. І я не могла зрозуміти, чому не підходжу на посаду, скажімо, адміністраторки. Дитина також була приводом відмовити, адже діти часто хворіють, а платити лікарняні ніхто не хотів.

Перша моя робота в Києві була на великому складі. Вакансії там були постійно, і їм було все одно, скільки тобі років, що в тебе є, а чого немає. Щоправда, працювати треба було вночі. У приміщенні, що не опалювалося. Мій чоловік тоді чотири дні був на роботі і мав два вихідних. Саме у його вихідні вночі я ходила на роботу, щоб удень сидіти з дитиною.

Мій керівник був мною дуже задоволений і пропонував постійну роботу. Але я пам’ятаю своє відчуття втоми, постійний холод, бажання поспати й монотонну роботу — нецікаву й механічну. Та й після нічної зміни робити щось удень було дуже важко, тож я підшуковувала щось інакше. 

У нашого знайомого була невеличка кав’ярня. Я попросила його навчити мене варити каву. І мені це дуже сподобалося. Згодом я шукала вакансії баристи. Плюсом було те, що на таку роботу я проходила за віком і працювати можна було позмінно. Доволі швидко знайшла роботу. Мені подобалося обирати музику, яка грала в закладі, усі технічні процеси приготування кави. У Києві в мене не було друзів, тож і перемовитися з постійними клієнтами кількома словами було дуже приємно. 

Того міста, яке я знала, вже не було

Через рік чоловікові запропонували роботу в Ужгороді. До того на Закарпатті ми не бували, не знали, що там відбувається. А ще існувало певне непорозуміння між заходом та сходом, а війна його підсилювала. Проте нас запевнили, що це мультикультурний регіон, адаптуватися тут буде значно простіше, ніж деінде. Тож ми зважилися на ще один переїзд.

Тут нікого не цікавило, що ми з Донецька, до нас дуже толерантно ставилися. Ми швидко знайшли квартиру. До речі, вона була значно дешевшою, ніж у столиці. На роботі в чоловіка працювали люди з Дніпра й Донецька, у нас сформувалася своя невелика спільнота. 

Я планувала пов’язати свою майбутню діяльність із приготуванням кави, але зрозуміла, що завагітніла і все відійшло на другий план. 2016 року я народила другу дитину, донечку Дар’ю. Нам було непросто, рідних у нас в Ужгороді не було. Моя мама повернулася в Донецьк, тож допомогти нам ніхто не міг.

Мої батьки досі живуть на Донбасі, ми з ними не бачимося, спілкуємося через месенджери. Раніше вони приїжджали раз на рік у гості, але через карантин візити припинилися. 2018 року ми їздили в Донецьк. Тоді в моїй сім’ї почалися негаразди, я розмірковувала над можливістю повернутися у власну квартиру, та й батьки могли прийти на допомогу в разі потреби. Але зрозуміла, що це вже зовсім інше місто – думала, що знаю його, але того міста, яке я знала, вже не було.  

Я не мала часу на себе, на розвиток і самореалізацію

Я почала відвідувати психолога. Війна, переїзд, постійне перебування вдома з двома маленькими дітьми… Я не мала часу на себе, на розвиток і самореалізацію, а на сеансах зрозуміла, що це для мене дуже важливо.

У 2019 році ми з чоловіком розлучилися. Це був важкий період для обох. Чоловік багато працював, був нашим єдиним годувальником. Його це морально виснажувало, а мене втомлювало те, що я постійно сама з двома маленькими дітьми. Ми дуже віддалилися одне від одного. Як наслідок — непорозуміння і сварки. Тоді відчувала себе в глухому куті. Я була повністю залежна від чоловіка, насамперед фінансово, це було основною причиною, чому я прагнула розвиватися й досягти матеріальної незалежності.

Ми залишилися хорошими друзями, він продовжує спілкуватися з дітьми. В Україні зараз не живе – поїхав за кордон на роботу. 

На одному з тренінгів у мене виникла ідея провести навчання для мам

В Ужгороді в мене немає родичів, і через це сформувався дуже великий страх: коли розумієш, що в сім’ї ти єдина працююча людина, яка, до того ж, доглядає за дітьми, то дуже страшно захворіти або втратити роботу.

Якось мені на очі трапився тренінг із самозайнятості для переселенців. Я пройшла відбір, а потім запропонувала свою бізнес-ідею. Планувала робити їстівні палички і трубочки для розмішування кави. Для самозайнятої особи такий продукт не підходив, потрібні були дуже великі об’єми, щоб заробляти. Але в той момент я отримала поштовх рухатися вперед, до мене прийшло розуміння, що є багато можливостей. І якщо ти хочеш щось реалізувати і тобі вже майже тридцять, то ти можеш це робити – вік не має стояти на заваді.

Коли в Ужгороді відкрився перший коворкінг-центр, мене туди взяли на посаду помічниці. Я швидко включилася в команду, почала вести сторінки в соціальних мережах. А ще багато вчилася. І на одному з тренінгів у мене виникла ідея провести навчання для мам. По собі знала, як складно, коли немає де залишити дитину, коли ти прагнеш розвиватися, але вже собі наче і не належиш. Навчання передбачало заняття з педагогами для дітей і психологічну підтримку для мам, розвантаження, розуміння себе – мова не про глибокий аналіз, а радше про групу підтримки. 

Дуже сподіваюся, що проєкт удасться

Заповнила заявку на грант і отримала кошти на втілення свого проєкту. Це був кінець 2019 року. Реалізацію заходу я запланувала на лютий наступного року. Окрім психологічної роботи, матерям пропонувалися заняття з SMM. Тоді це була доволі нова сфера, що дозволяла працювати віддалено. Ми орієнтувалися на мам із дітьми до трьох років. Набрали групу з 12 жінок. Приблизно половина з них були з вразливих соціальних категорій. Курс був дуже успішним. Деякі жінки після закінчення змінили своє життя. Одна пішла від жорстокого чоловіка і змогла стати на ноги й заробляти. Інша продовжила навчання, освоїла ще навички таргетолога і тепер допомагає бізнесу розвиватися. Ми хотіли продовжити курс і зробити його регулярним, та через карантин проєкт довелося закрити.

Згодом я працювала в декількох грантових проєктах як SMM-менеджер, а минулого року мене запросили до співпраці в Агентство регіонального розвитку Закарпатської обласної ради. У вересні агентство проводило конкурс стартапів. Тоді в мене виникла ідея створити свій соціальний проєкт. 

Дуже важливо допомагати жінкам у досягненні фінансової стабільності. І я подумала, що можна поєднати дві складові: підтримку жінок на початку кар’єри в SMM, коли конкуренція велика, а успішних кейсів ще немає, і підприємців-початківців, яким потрібна допомога у просуванні та комунікаціях. Так виникла ідея створення платформи чи спільноти, де ті, хто хоче розвивати свою справу, можуть знайти собі стажерок. Що з цього вийде, ще не знаю, але дуже сподіваюся, що проєкт удасться і принесе користь як бізнесу, так і людям, які шукають роботу.

Ірина Федоляк

Схожі записи

Тетяна Остащенко — перша генералка української армії

Стамбульська конвенція — таке ж значне питання для України, як НАТО та ринок землі — Давидюк

Активная позиция: 5 сайтов про мужской феминизм