Повага
Колонки

Чи варто давати здачі?

Класі в сьомому ми з подружками йшли шкільним коридором у їдальню. Нас було четверо, день був сонячний, лишався останній урок. Аж раптом у дверях зчинилася штовханина, і мов у сповільненій зйомці я побачила, як старша дівчинка щосили хапає мою подругу за волосся.

Нарвані

Старшокласниця була нашого зросту, з густо нафарбованими очима, жовтим волоссям із відрослими темними коренями, а ще рішуча й нарвана. Нарвана — ця характеристика підходила їй ідеально. З нею була однокласниця — на голову вища, так само фарбована під блондинку, так само нахабна й нарвана. Вона відразу ж кинулася на допомогу своїй.

Для цієї колонки пасувало б, щоб це не були дівчата. Та в ранні 2000-ні наша школа була далека від фемінізму й від думки, що по-сестринськи можна ставитися не лише до подруг, але до всіх дівчат без винятку.

То що ж ми зробили, щоб захистити подругу? Нічого

Просто заклякли й розгублено дивилися. Усе тривало не довше кількох секунд і закінчилося так само раптово, як і почалося. Потім подругу ми, звісно, заспокоювали. Ще цілу перерву вголос і цілий наступний урок пошепки обурювалися поведінкою нахабних сучок. Слово «cyчки» також ідеально їм підходило. Або ж сказане вголос — додавало сміливості нам самим.

Потім мозок ще довго послужливо підсовував виправдання: не встигли зреагувати, ну хто ж б’ється, бо не поділили простір у дверях, треба бути розумнішими, хороші дівчатка так не роблять, вони старші, вони сильніші, вони потім перестріли б нас після уроків і віддухопелили. З роками до них додалися нові аргументи: ми ж були невпевненими в собі підлітками, насилля — не вихід, невідомо — чим би все закінчилося. Не найдурнішими аргументами, варто сказати.

Але вони ніколи не змінять головного — ми не захистили нашу_подругу_в біді. Навіть не смикнулися назустріч. Це відчуття страху й безпорадності не минає, навіть коли за віком ти вже майже годишся тим «нарваним сучкам» у матері. Імовірно, ситуацію робило геть паршивою те, що кожна уявляла себе в її центрі. А якщо наступного разу вибору не буде в мене? А якщо це мене наступного разу в шкільному коридорі схопить за волосся старшокласниця? Як тоді вчинять інші? Як вчиню я сама?

А коли я виросту й спробую відстояти себе, мої близькі теж мовчки стоятимуть і дивитимуться?

Так, потім у дорослому віці я прочитала, що свідки насильства отримують не меншу травму, ніж ті, на кого насильство спрямоване.

Любитель підглядати

Другокурсник у КПІ встановив камеру в жіночій душовій. В чатах універу були коментарі безумовної підтримки й співчуття, були «традиційні» для наших широт звинувачення дівчат, що вони посміли роздягатися в роздягальні. Зустрічалися й «нейтральні» настанови — другокурсник, звісно, виродок, але в епоху повсюдного порнхабу це вже ніяка не проблема — якщо твої голі відео зіллють у мережу. Ну поржуть тиждень і забудуть, нема з чого роздувати трагедію. І взагалі — це створює погану славу КПІ, воно того не варте.

Варте. Відстояти свої кордони й давати здачі — завжди того варте. Навіть під страхом, що всі дізнаються, що ти теж на тому відео. Навіть якщо ти цілком задоволена власним тілом, навіть якщо сама відправляєш свої інтимні фото кому вважаєш за потрібне чи на тому записі не встигла роздягтися. Навіть якщо вас із подругами потім справді перестрінуть після уроків і віддухопелять.

Вартові кордонів

Думаю, я недооцінила вплив на моє життя тієї зустрічі у шкільному коридорі. Думаю, більшість моїх різких реакцій та гарячкових рішень роки потому продиктовані пекучою потребою довести, що я вже ніколи не повернуся в той стан розгубленості й безсилля. Спробами постфактум щось змінити й торпедувати почуття провини численними «цього разу я вчинила правильно».

Нам усім важливо у критичний момент мати змогу відстояти кордони, давати здачі, заступитися за важливу для нас людину. Особливо, коли ця важлива людина — ми самі. Немає значення, вчинили замах на нашу репутацію, фізичну недоторканність чи трапилося щось маленьке й непомітне, від чого всередині роками буде гнити жаль, що з нами чи нашими близькими вчинили несправедливо.

Дівчатам із КПІ — витримки, сил та підтримки близького кола. Сміливість у них і так уже є. А соціум? Соціум може зробити нашу битву з внутрішніми демонами та зовнішніми мерзотниками не такою болючою. Але перший крок усе одно робити нам.

Христина Морозова

Схожі записи

Ти ніколи не зможеш їм догодити

StarLightMedia — про подолання сексизму у контенті

Проти ковіду та за демократію: про що говорять рейтинги найвпливовіших жінок 2020 року