Повага
Колонки

Чому соромно купувати тести на овуляцію?

«Дайте мені оті тести на овуляцію», — каже аптекарці молода жінка десь 25 років. І додає: «Але нічого не подумайте! Це я купую, щоб навпаки – не завагітніти!» 

Аптекарка мовчки шукає тести. 

«А як ними користуватися? Подруга каже, що в неї взагалі незрозумілий результат», —  запитує дівчина. У відповідь аптекарка тихо й чемно пояснює, як проводити тест. 

А я слухаю й засмучуюся, що поки до мене дійде черга, тести можуть закінчитися.

Слово «овуляція» давно ввійшло в мій буденний лексикон. І я часто бачу негативну реакцію на нього, бо ж натомість є мода на слово «овуляшка» з негативною конотацією. 

Ні, в мене немає маніакального бажання народити дитину, я не смикаю за щічки чужих малюків. Узагалі уникаю «дитячої теми» і навіть знайомих із маленькими дітьми. Уникаю тих самих питань та розмов. Але… Щомісяця купую тести на овуляцію. Дивлюся на них, відзначаю день. У нас із чоловіком нічого не виходить. Тому я йду купувати тести та «жіночі» ліки знову і знову. Лікарі розводять руками, мовляв «ви – потенційно можливі». А ми тим часом стаємо старшими — тими, кому за 35.

«Вам просто треба їхати на відпочинок і спати зі всіма чоловіками»

Перша лікарка на початку моїх «пригод» пише діагноз «безпліддя першого ступеня» та направляє на перевірку маточних труб. «Бо треба виключити всі варіанти». Мене, щоправда, не попередили про те, наскільки ця процедура неприємна. 

Так поєднується сюр усіх режисерів артхаусного кінематографу. Єдине, що надавало мені комфорту, — це маска на обличчі. У приватній клініці мені на пару годин запропонували палату, яку ми ділили з жінкою, яка весь час стогнала. Потім в одному лише халаті потрібно було їхати ліфтом на інший поверх, потім коридори, наповнені людьми, далі — ідеально біла кімната з металевою кушеткою в центрі. Лягла. Прийшли лікарка і три кремезні медсестри. Шансів на спротив не було. Єдина думка — як не померти від больового шоку, адже все всередині наче випалюють. За дверима сидить багато пацієнтів, тому не можу собі дозволити кричати. Пам’ятаю, що мене як кошеня по цій кушетці смикали вгору-вниз. Голова йшла обертом. Лікарка вигукнула з сусіднього кабінету, що «проходимость  есть!» Одна з медсестер усміхнулася: «Усе добре, йди відпочинь». Годинку полежала. Викликала таксі, всю дорогу додому проридала. Такою приниженою ще ніколи не почувалася.

Я вислуховувала від гінекологинь десятки аргументів – і жоден мене не переконав, чому не вагітнію. Зокрема, що «діти сидять на пухких хмарках та обирають собі батьків, а от вас не обирають» і «треба йти до церкви і молитися-молитися». Інша порада звучала так «радянський метод: вам просто треба їхати на відпочинок і спати зі всіма чоловіками». Контраргументи типу «кохання до власного чоловіка» не приймаються. Мовчу вже про відповідальність перед дитиною, собою, майбутнім загалом. «У вас просто лихо з розуму, не займайтеся інтелектуальною працею» (sic!), — і такий коментар теж був.

Якби ж була француженкою, але ні…

Коли чуєш «ані так, ані ні», перебуваєш у непевному стані. Стає сумно й гірко. Так, не виходить, а на штучне запліднення немає грошей. 

«От коли б ви жили, скажімо, у Франції, вам би держава оплатила три спроби штучного запліднення, адже вірогідність – лише 30%. Плюс питання, як проходитиме вагітність? Тому четверту-п’яту спроби пара оплачує самостійно», — каже мій уже новий сьомий  гінеколог-репродуктолог.  

Виходжу з кабінету. Їду до моря в своєму місті. Плачу. Плачу і стогну, адже лише море може ввібрати в себе всю мою печаль, безпорадність і гнів.

«Якщо не зможете завагітніти, треба провести лапароскопію. Мені треба подивитися, адже ваш знімок із прохідності маткових труб не інформативний», — каже новий лікар. 

«Ріжте хоч завтра, я готова».

«Але я не впевнений і не готовий, — сперечається він. — Потрібен добрий результат аналізів вашого чоловіка». До речі, так. Жінкам важливо це усвідомлювати, що крім них є ще чоловіки, які так само лікуються, тестуються, перевіряються та є повноправними учасниками в ухваленні.

Про роздратування й репродуктивний тиск

День народження. Мені 35.

«І головне, бажаю стати щасливою жінкою й мамою», — пише знайома. 

«А колега завагітніла в 48», — коментує інша. Стискаю щелепи.

«Ми вже давно знайомі, — каже моя перукарка, — хочу тебе запитати: чому ти –  чайлд-фрі, чому діточок не маєш?» 

На щастя, маска на обличчі приховує міміку, тому і в карантині є позитив.

Безкінечні «УЗІ-музі», краще/гірше, змінити лікаря, змінити ліки, знов діагностики, аналізи… Змінити щось. Усе погіршується, розмови про еко, про мої фолікули й не мої фолікули, про яйцеклітину й «найгарнішого» відбірного сперматозоїда. Головне — щоб гроші були: «А як ви хотіли, на планування дитини треба багато грошей! І перевірте кров і печінку, бо ви стільки ліків уже приймаєте», — радить гінекологиня, вже не пам’ятаю котра з них – четверта чи п’ята. А далі тільки море сліз і… моє море, яке все поглинає.

Надія на те, щоб бути при надії

УЗД. 

«От у вас яйцеклітина з’явилася, але не розвинулася, наче завмерла». 

«Як завмерла? Чому? Минулого місяця все було добре». 

«Я не писатиму, що вона є. Просто немає овуляції», — пролунало як постріл, як точка неповернення, як вердикт. Знову зрив, знов їду до моря. Бо йому можна про це  розповісти, а чоловікові, батькам, друзям – ні. Бо це надто боляче. 

Наступного дня лікар утішив, що просто овуляція може бути пізніше, ніж у інших дівчат, на 12-14 день.

To be continued. А поки тест на овуляцію – як надія. Така сором’язлива. Така тоненька, легка, трішки наївна. Але така важлива. Надія – бути при надії. І начхати на імідж «овуляшок» інстграму чи тіктоку. Сьогодні в аптеці гучно і сміливо вимовляю як диктор: «Дайте упаковку тестів на овуляцію. А краще – дві!»

Надійка Безнадійна

Схожі записи

Село, яке виштовхує

«Не дивіться вгору» — дивіться крізь «гендерний телескоп»

Богдана Стельмах

Не святі

Олександра Горчинська