Повага
Колонки

Будь ласка, не треба

Хлопчача рука потужно натискає на моє плече й опускає мене на коліна. Мені 12. Земля під колінами волога. Навколо мене зарості дикої руколи. Вона доволі висока. За нею багато очерету, а далі море. Я чую голоси людей на пляжі, але знаю, що мене не видно в цих очеретах. Я дивлюся вниз. На свої груди. Вони вже трохи виросли, і червоно-чорний дорослий купальник, що подарувала старша сестра, робить їх гарними. Привабливими. Наді мною стоїть хлопець із нашої школи. Він старший за мене на рік. Я боюся підняти голову. Я чую над собою його дихання. Мені дуже лячно.  

Щоб якось урятуватися, я дивлюся на маленький жовтий шматочок квітки, який напевно впав із куща. Він лежить на моїй правій груді, трохи вище купальника. Я намагаюся сконцентруватися на ньому, щоб якось захистити себе. Хлопець щойно сказав, що хоче, щоб я смоктала його член. Але я не хочу цього. Це огидно. Мені страшенно мерзенно навіть думати про це. Мене зараз знудить. Мене охоплює сором. Це несправедливо. Так не має бути. Це кривдно. Я хочу плакати. Я плачу.  

«Б-б-будь ласка, не треба», — кажу я, ковтаючи сльози. Піднімаю очі вгору. Бачу його обличчя. Він кривить губи в презирливий посмішці й каже: «Пошла ти, дура тупая». Розвертається й іде геть. 

Далі я не пам’ятаю. Але ця картинка-момент напевно назавжди закарбувалася в моїй підсвідомості. І коли мені погано, мене флешбечить саме туди. Сьогодні відверта розповідь дівчини на занятті з письменства про те, як її зґвалтував власний хлопець, витягла з моєї підсвідомості цю картинку-момент. Я сиджу і просто записую це.  Хоча я не хочу. Воно само з мене лізе.  

У моїй підсвідомості повно таких картинок. Із різних моментів мого життя. І зараз я не діставатиму їх усі одразу. Бо це морально важко. І важко не тільки мені. Читати це теж, певно, буде нестерпно. Адже я тепер навчилася передавати емоційну напругу своїх переживань. А це саме те, чого мені раніше не вистачало, щоб описати свій біль. Виплеснути його з себе у зрозумілій іншим формі. 

Адже моє життя — це грьобаний психологічний трилер. Ну принаймні так, як я сама його пам’ятаю. Я можу напхати сюди цих картинок-моментів сотні. Я поки що не наважилася це робити. Хоча на сеансах психотерапії розповідала про них і плакала п’ять разів по дві години поспіль.  

Тоді психологиня дуже допомогла мені. Вона буквально витягла мене з потойбіччя. Дуже крута фахівчиня. «Дісталася» мені безкоштовно в межах програми з психологічного порятунку правозахисників. Вона постійно працює з полоненими та ветеранами війни. Коли вислухала про травми мого дитинства, а потім ще й дорослого життя, то сказала, що з таким бекграундом багато хто або їде дахом, або вбиває себе. І це я їй ще не все розповіла тоді.  

Поставила мені діагноз ПТСР, хоча на війні я не була. Вона каже, що деякі жінки мають цей діагноз після важких і складних операцій, особливо пов’язаних зі статевими органами. А це якраз був період після моєї операції на грудях. Нестерпно важкий. Ця психологиня подарувала мені впевненість, що я офігезна. Дала дозвіл думати так. Сім сеансів. Вони кардинально змінили моє життя. І якщо б не пандемія, я б навіть не думала про те, щоб піти на терапію знову.  

Пандемія штовхнула мене до нових сеансів. І тільки на них через 43 роки власного життя я починаю вчитися адекватно сприймати себе. Шукати свою самооцінку. Піднімати її з того жахливого і глибокого дна, куди запхало її фізичне та психологічне насильство з боку різних хлопців і чоловіків у різні моменти мого життя.  

Я тільки зараз вчуся викорінювати з власної підсвідомості оці всі нав’язані нам суспільством огидні кліше на кшталт «ти сама винна», «а не треба було так одягатися» та іншої маячні. 

Я зовсім не винна, що на моєму шляху з самого дитинства кілька разів траплялися психопати, вони сприймали мене просто як шматок м’яса, за рахунок якого можна задовольняти свої сексуальні потреби. І я зовсім не винна, що наше суспільство досі культивує в мізках людей упередження про те, що жінка комусь щось винна. 

Жінка – такий самий суб’єкт суспільного життя, як і чоловік. А всі, хто вважають інакше, можуть іти подалі. Бажано, щоб на шляху до кінцевого пункту призначення з ними провели кілька сеансів психотерапії. У деяких випадках примусової.  

Ірина Сєдова 

Схожі записи

Рожево-блакитний Всесвіт

Марина Лук'янова

Вір мені, я лікарка

Жіноча інфляція, або Чому не треба боятися старших героїнь у кіно