«Сиди тихенько, не смій радіти життю»: історія жінки, яка виховує сина з інвалідністю

«Коли народився Дмитрик, я померла. Мені в пологовому так і сказали: «Все, мамочка, твоє життя скінчилося». І запропонували відмовитися від дитини». 

Багатоповерхова забудова на виїзді зі Львова. Ми сидимо у дворі на гойдалках. Навпроти мене – жінка, що погодилася на розмову лише за однієї умови: вона буде максимально відвертою, але це має бути анонімно. «Приїдеш – поговоримо», – сказала.

Але все ж якесь ім’я у неї мусить бути, тому вона – Ольга.

«Назви мене, як мою бабусю. Була би вона жива, все було би не так, – Ольга переходить на «ти» з першого ж речення. Каже, життя надто коротке, щоб «викати», тим паче, розмова має бути щирою, а так їй простіше, коли вона відчуває себе на рівні зі співрозмовниками.

«Мій син ніколи не буде ходити і говорити – це все, що потрібно знати про нашу ситуацію. Не назве мене мамою, я не сваритиму його за незроблені уроки, він не огризатиметься до мене в підлітковому віці, я не зловлю його за першою цигаркою, не скажу, що зустрічатися з дівчатами йому ще зарано», – Ольга напевно знає, що цього ніколи не буде. Каже, що змирилася з цим, як і з тим, що було. 

А було різне. І поганого було в рази більше, ніж хорошого.

«Десь ти мусила добре нагрішити…» 

«Першим здався чоловік. Уже колишній, як ти розумієш. Його вистачило рівно на рік. На перший день народження сина він заявив, що на таке не підписувався. Зібрав речі і все. Далі були подруги. Сама розумієш, коли в їхніх дітей перший крочок, перше слово, перше ще щось… А ти що їм розкажеш? Чим похвалишся, коли ти вічно невиспана, втомлена, розчавлена через зраду чоловіка, через всі ці «десь ти мусила добре нагрішити» від сусідів, коли поїхала до мами в село. Бо якщо дитина хвора, то це вина жінки. Нема чим хвалитися. Та і сил, якщо чесно, не було. І щоб радіти за те, що в них все добре, – тим паче», – тон Ольги, як ті гойдалки, на яких ми сидимо: то вверх, то вниз, то стає різким і холодним, то теплим, але втомленим.

Підтримки, здавалося, не було нізвідки. Що робити з дитиною, котра має важку форму інвалідності, – незрозуміло. Особливо в селі. Ні порадитись, ні попросити про допомогу.

«Я грузла в тих проблемах. Чула про себе різне: що не зуміла втримати такого мужика, що хто ж мене тепер таку схоче. Чула це не від когось, а від мами, і намагалася переконати себе, що це не зі мною, що це все якесь страшне кіно, яке от-от закінчиться. Не закінчилося. З села довелося буквально втікати. Від рідної мами, яка тільки нагнітала ситуацію», – це одна з причин, чому Ольга не хоче називати свого імені. Вона жодного разу не сказала мамі, що не дочекалася від неї того, чого потребувала найбільше – щоб та хоч один раз побула на її боці.

То був час, коли в голову лізли найгірші думки. Від «якби я знала, що так буде, то залишила б  його в пологовому» до такого, «через що потім ксьондз не прийде відспівати». А після якоїсь енної сварки з мамою подзвонила до однокласника, який мав невеликий бізнес (торгував на ринку одягом) і буса. Зібрала речі. Дмитрику тоді вже було 3 роки. У однокласника ж позичила грошей – 3 тисячі доларів.

«Мене гнітила думка, що я погана мама»

«Думаєш, синові на лікування чи реабілітацію? Ні. На одяг. Щоправда, не для себе. Винайняла квартиру у Львові, якраз нарешті витратила гроші, що їх колишній чоловік залишив як відступні. Спершу я наївно тримала їх як перший вклад Дмитрикові на університет. За рік я про це вже навіть не згадувала. Тих грошей вистачило на авансовий платіж і на 3 місяці оренди. А ще на няньку для малого – за оголошенням знайшла старшу жінку, колишню медсестру. Вона погодилася сидіти з Дмитриком, поки я «починала бізнес», – це вперше за пів години розмови Ольга нарешті щиро всміхається.

Бізнес був простим – купи-продай. Зробила сторінку у соцмережі, нафотографувалася в накуплених одежинках і почала потрохи торгувати. Спершу йшло наче непогано. А потім хтось зламав їй сторінку. І всі напрацьовані клієнтки зникли. Довелося починати спочатку.

«Няня дуже допомагала. Бо це лише здається, що можна з дому працювати. А ти залиш дитину, котра не може сама нічим собі зарадити, аби просто надіслати замовлення клієнткам. А потім комусь щось не підійшло, лети на пошту знову. Забери, поміняй. А ще відпиши всім», – той період Ольга згадує неохоче, бо за освітою вона філологиня, мала бути вчителькою англійської мови. Зізнається, що їй важко торгувати і догоджати іншим людям.

«Я втомлювалася страшенно. Мене гнітила думка, що я погана мама, бо ж маю сама глядіти за своїм сином. Але або вмирати з голоду в селі під польським кордоном під співчутливо-критичні погляди сусідів, або бути «мамою-зозулею». Я вибрала другий варіант», – каже жінка. 

Великомучениця або супержінка 

Ольга говорить, що українське суспільство ще не готове ні до дітей з інвалідністю, ні до їхніх мам. Вона досі ловить на собі погляди на вулиці, коли везе Дмитрика у візку. Батьки злякано забирають малюків, котрі тягнуться до однолітка – гратися, показати свою іграшку, спитати, чому хлопчик не ходить. Батьки відводять погляд, ловлять за руку малят і намагаються якнайшвидше розпрощатися. При цьому так винувато усміхаються, мовляв, вони би залишилися, але дуже-дуже поспішають. 

«Жінка, в якої є дитина з інвалідністю, має бути чимось середнім між великомученицею і відлюдницею. Все життя віддати власній дитині, забути про себе. Сидіти тихенько, ходити в лахмітті і не сміти радіти життю. В тебе хвора дитина, а ти постиш фоточки у соцмережі, де смієшся? Ах ти ж лицемірна і черства! А де в цей час твоя дитина? Ти маєш бути коло неї, а не з подругами каву пити в центрі міста. Це те, чого чекають від тебе. Вічної самопожертви і зручності. Ось тобі кількасот гривень раз на рік – держава дбає про тебе за наші податки. Бо поки ти сидиш вдома, ми працюємо, аби тобі було легше – пільги, все таке. А ти всім на зло маєш бути супержінкою», – іронія та сарказм – це та броня, якою Ольга обросла за останні 5 років.

Але був момент, коли, як сама каже, дала слабину. Сама від себе не сподівалася, але закохалася.

«Знаєш, як то страшно – сказати комусь вперше, що в тебе дитина має інвалідність? Дуже страшно. Що подивляться, як мої сусіди, що звинуватять, що скривляться і нахилять голову набік із цим своїм фальшивим «біднесенька, за що ж тебе життя так?». А він спокійно сприйняв. Навіть приходив до нас. Малий до нього звикати почав. Здавалося, нарешті біла смуга».

Здалося. Перша ж зустріч із родиною того чоловіка стала останньою. 

«Його сестра прямо мені сказала, що проти мене нічого не має. Але вони хочуть мати здорових племінників та онуків. «А ти, ну сама розумієш… Може, і друге буде таке ж». Я розуміла. Розуміла, що це не він так сказав. Але розуміла, що та жінка не зникне з мого життя, якщо він залишиться. І ця її фраза отруїла мене знову. Як тоді оте «все, мамочка, твоє життя скінчилося…» 

*** 

Ольга мовчить. Довгі худі пальці. Свіжий манікюр. Акуратні шанелевські «стрілки». Мовчанка така важка, що нею можна когось убити. Але вся ця вага лежить на її плечах. Розчарування в чоловікові, розчарування в найближчій жінці, розчарування в друзях. Зрештою, не приховує – розчарування в собі. Її успіхи в «бізнесі» – власна невеличка крамниця (а не сторінка в соцмережі). І торгує там вже не вона, а наймана працівниця. Те, що син їздить на реабілітації, контактує з іншими дітьми. Давно повернутий однокласнику борг, попри ковідні проблеми… Усе проходить повз неї.

«Недавно я почала ходити до психотерапевта. Бо почуваюся недожінкою. Вже не знаю, де я, а де та, хто мусів вигризати собі право на нормальне життя. А оце днями написав колишній чоловік. Хоче побачитися з сином. За ці роки я нічого від нього не чула, хоча ми живемо в одному місті. В нього інша сім’я. Подруги – так, тепер у мене є подруги, справжні і надійні. Сказали, що як не крути, але він батько і має право». 

Ольга бере ще одну довгу паузу. 

«А я, виходить, маю лише обов’язки. І з моїми почуттями рахуватися ніхто не повинен»,  – гірко підсумовує. 

 Ірина Небесна

Фото: theconversation.com

Схожі повідомлення

Антон Тимошенко: Принизливі жарти писати легко, але стереотипи — це нецікаво

Стамбульська конвенція: уже друга петиція з вимогою ратифікації набрала 25 тисяч голосів

«Жінки, не мовчіть»: поліція затримала чоловіка, який три роки переслідував співачку Злату Огнєвіч