Повага
Колонки

Мовчання як добро на насильство

Скандали, пов’язані з сексуальними домаганнями, у середовищі діячів та діячок української культури все ще відбуваються доволі рідко і далеко не в усіх сферах. Хотілося б сказати, «на щастя». Але думаю, що свідчить це не так про відсутність таких випадків, як про зовсім інші речі. І тут більше пасувало би сказати «на жаль».

Нещодавно трапився один із таких скандалів, що викликав бурхливе обговорення у соцмережах. Кілька студенток публічно розповіли не надто приємні подробиці свого приватного спілкування з відомим викладачем відомого вишу. Інші студентки зізналися у коментарях, що також мали подібний досвід, але говорити про це публічно не наважувалися. Ще інші хотіли зізнатися, але їм заборонили… батьки, побоюючись, що дівчат… виженуть із вишу. Можна було би здивуватися неадекватності такої реакції батьків, але якщо вчитатися у подальші коментарі, висловлювання і навіть статті на цю тему, то стає зрозуміло, що батьки просто хотіли вберегти доньок від ще більшої травми, ніж та, яку їм уже було заподіяно.

Самі по собі зізнання студенток відомого вишу нікого особливо не здивували. Ті, хто висловлювався на цю тему, часто були одностайні – такі речі не поодинокі, трапляються всюди й постійно, тож, мовляв, нічого нового і немає про що говорити. Так, наче злочин повинен бути новим, щоб за нього покарали, а якщо це банальна крадіжка, то що ж тут нового, нехай собі злодій продовжує. Але на цьому визнанні, що ситуація типова, часто зустрічається і нікого не дивує, одностайність завершилася. Далі висловлювання стали полярно протилежними. Хтось вважав, що саме з цим викладачем такого трапитися аж ніяк не могло, і це безпідставні або ж сфабриковані звинувачення. Інші стверджували, що таке цілком може бути, але не псувати ж людині життя через такі «дрібниці». Багато хто обурювався, що звинувачують саме цього чоловіка, адже є «ще гірші», мовляв, треба починати з них, а тут усе «не так серйозно».

Ще хтось сумнівався у статевій спроможності 75-річного героя скандалу Володимира Талашка. Знайшлася і традиційна фракція, яка стверджувала, що винні батьки, які не навчили своїх доньок, як правильно поводитися з чоловіками і не пояснили, що ходити до викладачів додому означає автоматично погоджуватися на секс, тож і звинувачувати таких викладачів немає у чому. Їм відповідали батьки, які переконані, що правильно виховали своїх дітей і тому з їхніми доньками такого трапитися точно не може. А якщо з кимось може, то самі винні.

Свідчення дівчат і обурення тим, що трапилося, називали «бабством», мовляв, усі жінки у юному віці через це проходять, просто треба бути сильнішою і не зважати, рухатися далі. Ще хтось звинувачував дівчат у бажанні попіаритися. Були й теорії змови, які стверджували, що дівчата реалізують спробу рейдерського захоплення вишу.

Не обійшлося і без «аналітичного» екскурсу у схожі випадки, який завершувався геть абсурдним звинуваченням жертв. Мовляв, колись когось уже звільнили після схожої скарги і даремно – людині довелося поміняти місце праці, вона сіла на авто і загинула в автокатастрофі. Хто у цьому винен? Зрозуміло ж, дівчатка, яких ця людина домагалася. Мовчали б собі тихенько, нікого б не звільняли, всі були б живі. Незвільнені викладачі на авто не їздять, це ж зрозуміло. Тільки звільнені, щоб викликати відчуття провини у своїх жертв. Нехай тепер дівчатам буде соромно. Цим і всім наступним.

Оксана Забужко у своєму коментарі у соцмережах влучно провела паралель між реакцією на актуальний скандал і непроговореністю у нашому суспільстві досвіду так званої «рейп-культури «дєдов», що «брали Берлін» і безкарно ґвалтували жінок у всіх країнах, якими йшли переможною ходою. Про цю рейп-культуру роками мовчали і почали говорити лише зовсім нещодавно.

Традиція віктимблеймінґу, тобто звинувачення жертв, глибоко вкорінилася у реакції нашого суспільства на все, пов’язане з жіночою сексуальністю. Особливо, коли йдеться про звинувачення у сексуальних домаганнях чи зґвалтуваннях. Вчителька моєї доньки з предмету під назвою «Основи здоров’я» на своїх уроках радить дівчаткам ніколи не вдягати міні-спідниць, бо це може привести до зґвалтування. Вона не радить їм вчитися самооборони, звертатися по допомогу в поліцію, не пояснює, що написано про це в кримінальному кодексі. Вона говорить про це як про норму, мовляв, так воно вже є, нічого не вдієш. Краще міні-спідницю не одягати.

Але повернімося до актуальної дискусії. Найбільше вражають у ній кілька моментів.

По-перше, сам факт, що дівчата наважилися висловитися публічно. Адже незалежно від того, чим завершиться ця справа, такого типу «піар» стане або й уже став для кожної з них глибокою психологічною травмою. Навіть якщо припустити, що звинувачення будуть визнані безпідставними, або службове розслідування так ні до чого і не приведе, то від одного читання коментарів ситуації вже можна нажити глибоку й довічну депресію. Не рекомендую нікому вдаватися до такого «піару».

По-друге, тішить кількість емпатичних висловлень на підтримку жертв, яких із кожним разом стає все більше. Зростає і кількість публічних дискусій на цю тему. Це свідчить про дорослішання суспільства, повільне відмирання «дідівської рейп-культури» і потребу змінити норми поведінки та їх оцінювання суспільством.

По-третє, було би заспокійливо думати, що ставлення до цієї проблеми залежить від віку, й молодші покоління позбудуться цього якось автоматично, без широкої публічної дискусії. Мовляв, час розставить усе на свої місця і одного дня ми прокинемося у толерантному та сповненому емпатії суспільстві, де за злочин каратимуть не жертву, а злочинця. Але на жаль, це хибна думка. З коментарів у соцмережах чітко видно, що віктимблеймінґ поширений у всіх вікових, соціальних та інших групах. Тож без дискусії, на жаль, не обійдеться.

І найважливіше.

Ця проблема не зникне завтра і не зникне через десять років. Імовірно, вона взагалі ніколи не зникне. Достатньо подивитися на досвід країн, у яких цей процес почався набагато раніше, але досі триває і скандальні випадки трапляються один за одним. Відмінність нашої ситуації не у тому, що сексуальних домагань у нас менше чи більше. Принципова відмінність полягає у нашій неготовності говорити про це.

Я думаю, що кожна і кожен з нас можуть розповісти не один і не два схожих випадки. Із кимось це трапилося особисто, хтось знає із розповідей. Але це не міняє факту, що всі ми знаємо про це і мовчимо. Мовчимо з різних причин – це трапилося давно, було недостатньо фактів, не хочеться псувати шанованим людям життя, не хочеться читати хейтерських коментарів на свою адресу, не хочеться роз’ятрювати старі або чужі рани… Але найчастіше мовчимо тому, що говорити про це соромно, боляче, неприємно і головне – не прийнято. Віктимблеймінґ поширюється не лише на жертв сексуальних домагань, а і на тих, хто намагається підтримати жертв. Набагато безпечніше бути на стороні сили – тих, хто завжди може виправдатися, мовляв, на ній була міні-спідниця, звідки я знав, що вона насправді не хотіла.

Але поки ми мовчимо, ми погоджуємося з фактом, що боятися повинні жертви, а не злочинці. Я не знаю жінок, які б не боялися. До певного віку – за себе, після певного віку – за доньку, тоді – за онуку. І це вважається нормою.

Але нормою це бути не повинно. Боятися насправді має не студентка, яка йде до викладача додому, відчуваючи, що це може для неї погано закінчитися. Боятися має викладач, який запрошує студенток додому. Адже цим він ставить під загрозу свою репутацію. І не має значення, повірять йому, що «все було пристойно», чи не повірять. Те, що викладач може боятися звинувачень у сексуальних домаганнях, якщо він потенційно має для цього можливість, – це нормально. Гірше, коли такий викладач почувається всесильним і безкарним, а студентка – безправною і приреченою на його добру волю. Не скористався – герой або ж дурень, скористався – ну що ж, із ким не буває.

Боятися завдати шкоди повинен сильніший, той, хто може її завдати. І суспільство має реагувати саме так, не виправдовуючи наперед і оптом, не замовчуючи, не затикаючи рота тим, хто не мовчить.

Мовчання, як відомо, часто трактують як згоду. І у випадку, коли ми мовчимо і не коментуємо того, що нас тривожить, обурює, гнітить, ми даємо згоду на те, щоб так продовжувалося і далі, тобто виправдовуємо насильство, колишнє, теперішнє і прийдешнє.

Наталка Сняданко

Схожі записи

Не відкладений рік

Ірина Виртосу

Зґвалтування і кругова порука суспільства

Вікторія Moriweather

Карантин – це унікальний шанс для тат