Повага
Image default
  • Головна
  • Статтi
  • 20 діб за участь у протесті, якого не було: історія активістки, що втекла з Білорусі
Жіночий активізм Статтi

20 діб за участь у протесті, якого не було: історія активістки, що втекла з Білорусі

Анісія Козлюк – правозахисниця й волонтерка з Білорусі. Дівчина втекла від «правової» системи самопроголошеного президента Олександра Лукашенка до Києва, дізнавшись, що нею цікавляться силовики. Їхала на місяць, щоб просто перебути невизначені часи – на волі вона точно буде кориснішою, ніж за ґратами.

Відтоді минуло майже пів року. Цієї весни Анісія планувала повернутися додому, у Мінськ, знову обійняти рідних. Та ситуація там не змінилася, безпечніше не стало, а їй на домашню адресу прийшло офіційне «запрошення» до відділку.

Справу з білоруськими силовиками дівчина мала вже не раз, здебільшого захищаючи права інших. Та минулого року відчула дію системи на власній шкірі: її затримали на вулиці за «участь у несанкціонованому зібранні». Як згодом з’ясувалося, того дня жоден протест у Мінську так і не відбувся, але дівчина все одно відсиділа 20 діб.

Анісія розповіла свою історію «Повазі». Далі — пряма мова. 

Люди в балаклавах 

31 січня минулого року я домовилася випити кави зі своєю подругою, іноземною журналісткою, з якою до того часу була знайома лише віртуально. Вона саме була в Мінську, ми зустрілися в центрі міста, до нас приєднався й мій хлопець. Перший заклад, до якого ми підійшли, виявився закритим – його ліквідували через участь власників у загальнонаціональному страйку в жовтні 2020 року. Інша кав’ярня теж була зачинена, тож ми пішли в бік старого міста, щоб посидіти там.

На пішохідному переході до нас під’їхав автобус. Жодних розпізнавальних знаків – звичайнісінька маршрутка, здається, темно-синього кольору. З неї вийшли люди в балаклавах, одягнені в чорне вбрання без нашивок і маркування. Нічого не пояснили. «Пройдемте». І нас повели в автобус.

Деякі вийшли на вулицю з наміром протестувати, а інші просто опинилися не в тому місці

Спершу ми намагалися зрозуміти, в чому річ. У відповідь чули, що нам усе розкажуть пізніше. Як з’ясувалося, нас затримали за участь у масовому заході. Про жодні зібрання ми не знали й, тим паче, не планували брати в них участь. Уже пізніше я дізналася, що в неділю в Білорусі й справді люди збиралися на протести або «гуляли» – виходили без символіки, прапорів чи з білими браслетами, гуляли до центру міста, щоб їх важче було ідентифікувати як учасників протесту. І що саме тієї неділі, 31 січня, жоден протест у Мінську так і не відбувся. 

Нас, як і ще багатьох інших людей, відвезли у відділок, відразу забрали засоби зв’язку. Відповідно до закону людину без складеного протоколу понад три години тримати не можна. Але нас протримали без документів і пояснень понад вісім годин. А потім усім роздали абсолютно однакові протоколи з однаковісіньким текстом – усім 26 людям, затриманим у різних кінцях міста.

Це був дуже рандомний збір людей. Деякі справді вийшли на вулицю з наміром протестувати, а інші просто опинилися не в тому місці. Один чоловік розповів, що пішов по пиво. Дехто просто стояв на зупинці. Усіх забрали.

У камеру, розраховану на трьох, заселили десятьох жінок

У моєї знайомої була акредитація від іноземного ЗМІ, її затримувати не могли. Тим паче – на тих підставах, про які нам говорили. Вона була дуже налякана й намагалася зв’язатися з посольством своєї країни. Через декілька годин її відпустили.

Пригадую, що я тоді була дуже злою, думала, як по-дурному нас затримали. Могла б зрозуміти й навіть змиритися, якщо б нас пов’язали на акції. Але це був звичайнісінький день, коли ми вийшли поснідати в місті й раптом потрапили в дуже дивний «заміс».

До останнього я була переконана, що нас відпустять. Хоча й знала, що в Білорусі так не буває, але вірила, що зі мною вийде інакше – я ж умію відстоювати свої права. Я спілкувалася з силовиками, апелювала до законів… І вкотре переконалася, що з 2020 року правова система в Білорусі абсолютно не працює. 

Я була сердита, адже вранці ми так і не поснідали. В РУВС (районне управління внутрішніх справ — ред.) нам не запропонували навіть води. О третій ночі нас привезли в ізолятор тимчасового утримання. У камеру, розраховану на трьох, заселили десятьох жінок.

20 діб арешту — за непокору працівникам органів «правопорядку»

У понеділок почалися суди. На сніданок дали лише чай. Нас по одній виводили з камери. Зі мною сиділи жінки, у яких були діти до шести років. Їх мали б відпустити якнайшвидше, змусивши заплатити штраф, але матерів тримали по 72 години, лише щоб покарати.

Мене судили двічі. Перший суд відбувся на другу добу після арешту, суддя відправила протокол на доопрацювання, адже справа не трималася купи, як би вона не намагалася її скласти. На другому засіданні суддя просто призначила мені 20 діб арешту.

Комусь щастило більше, їх випускали через 10-13 діб. А мені дали максимум: 5 — за непокору працівникам органів «правопорядку», хоча я взагалі не пручалася, і 15 — за участь у несанкціонованому масовому заході, якого взагалі не було. Скоріше за все, тому, що я працювала у правозахисній організації.

Я не могла спілкуватися зі своєю адвокаткою. Єдиний раз мені виділили 5 хвилин на розмову з нею перед другим судовим засіданням. Тоді я передала батькам і колегам, що зі мною все добре, розповіла їй про відсутність матраців, постелі, зубних щіток, про те, що нам дають туалетний папір і ми випросили прокладки.

 У нас була одна або дві зубні щітки на цілу камеру. І всі по черзі чистили ними зуби

Увесь час у камері ми сиділи в куртках, там було дуже холодно. Я спала на підлозі біля батареї. Це було незручно, вона розміщена під вузьким столом, мені вдавалося засунути туди лише ноги. Перевернутися на інший бік не могла. Уночі тіло затікало, я прокидалася, вилазила, а потім умощувалася на інший бік. Але це було найтепліше місце в переповненій камері. Ліжка були металеві й дуже холодні, спати на них неможливо, тож дівчата тулилися на підлозі одна до одної, щоб грітися.

Годували погано, радше для того, щоб ми не голодували. На сніданок давали кашу й солодкий чай. На обід суп – це була вода з дуже неякісною картоплею. А ще кашу й рибну котлету, зроблену з перемелених кісток та хрящів – фаршу з рибних відходів і хліба. На вечерю пропонували ще одну кашу зі ще однією сумнівною котлетою. Увесь час нам приносили багато хліба. Він був несмачний, але допомагав виживати. 

Нам не пощастило – це був період, коли у закладах позбавлення волі не приймали передачі: продукти, одяг та інші найнеобхідніші речі неможливо було отримати. Виходили з ситуації як могли. У нас була одна або дві зубні щітки на цілу камеру. І всі по черзі чистили ними зуби. Вони нам дісталася у спадок від попередніх затриманих. Передачі заборонили ще 25 грудня. Понад місяць незнайомі і абсолютно чужі люди чистили зуби однією щіткою.

Одяг також ходив по колу. А спідня білизна – це взагалі класика. Дівчата, які виходили на волю, залишали іншим речі, білизну – усе, що могли, адже не було звідки взяти щось інше. Ти виходиш, а людям тут ще сидіти. Я залишила свої підштаники та майку.

Схудла на сім кілограмів

Після п’яти днів перебування в ізоляторі нас перевели в Жодіно, де ми сиділи у приміщенні жіночої в’язниці. Там було тепло, спали ми на матрацах. Годували доволі смачно. Кілька разів нам давали навіть смажену рибу.

Через день нас водили в душ. Це було велике приміщення без перегородок. Із шести душових лійок працювали лише три. Одна з холодною водою — там можна було попрати речі. А в інших двох за кілька хвилин повинні були помитися всі десятеро людей, яких сюди привели. В принципі, ми встигали. Спочатку всі швиденько намилювалися, а далі ставали в чергу, щоб змити шампунь із волосся.

Нас виводили на прогулянки в маленьку бетонну камеру розміром три на півтора метри з сіткою вгорі і з дверима. Там лежав сніг. І ми грали в лови.

За 20 днів ув’язнення я схудла на сім кілограмів. У мене зникли місячні та знизився імунітет. Мої ноги були повністю вкриті синцями й подряпинами. 

Це був дуже неприємний досвід, але який уже є. З точки зору професійної діяльності вважаю його дуже цінним. Коли вийшла звідти, краще зрозуміла, як працює система, на що треба звертати увагу, як грамотно комунікувати з людьми, які через все це пройшли.

Легально з Білорусі виїхати неможливо – кордони на виїзд закриті, потрібна серйозна підстава, щоб їх перетнути

До 2019 року я працювала у правозахисному центрі «Весна». А перед виїздом із країни надавала підтримку політв’язням.

До цієї категорії в Білорусі ставлення особливе. Часто до людей застосовують тортури. Під час судових процесів ув’язнені розповідали, як їм на голову натягували пакет і душили. Є свідчення про зґвалтування та побої. Максимальний термін позбавлення волі, про який я знаю, — це 20 років.

Легально з Білорусі виїхати неможливо – кордони на виїзд закриті, потрібна серйозна підстава, щоб їх перетнути. А якщо відкрита справа, то й поготів. Можна виїхати в Росію – кордону там немає. Але в Білорусі й Росії спільна кримінальна база. Якщо на людину є стаття, її затримають і не випустять із країни. Тож люди роблять усе можливе, щоб їх не посадили. Дехто втікає через ліс, болота, ризикуючи життям, лише б не потрапити в руки режиму. 

Майже шпигунський бойовик

У серпні минулого року затримали мою колегу – і прийшло розуміння, що ситуація стає небезпечною. Ми з друзями були на фестивалі в Гродно. Тоді я й почула від близьких знайомих, що моєю особою цікавляться в органах. Вони порадили виїхати, перечекати й повернутися додому, коли все заспокоїться.

З одного боку, це було очікувано. А з іншого — це завжди великий стрес, шок, адже ти розумієш, що тобі треба покинути свій дім. Це таке відчуття тривоги, побоювання не встигнути, переживання: щось піде не так. І страх за інших.

Повернувшись додому, я почала збирати речі, я абсолютно не знала, що з собою брати. У рюкзак поклала паспорт, ноутбук, зарядні пристрої, одну пару джинсів, декілька футболок, змінну білизну та зубну щітку. Планувала на місяць, поки ситуація не стане більш-менш зрозумілою.

Щоб силовики не могли відстежити моє переміщення або затримати по дорозі, купувала квиток за 20 хвилин до відправлення потяга в Росію. Транспорт в Україну звідти їздить не часто, тож довелося затриматися на два дні. Потім мені повідомили, що на запланованому пункті перетину кордону чергують працівники КДБ. Я дуже боялася, не знала, це по мене чи ні. Зрештою, ця інформація виявилася неправдивою. Усе тоді було настільки просякнуте стресом… Це скидалося на шпигунський бойовик, коли ти в дуже незрозумілому становищі, не знаєш, затримають тебе чи ні, переживаєш, коли переходиш кордон. Хоча ти нічого не зробила, ти не винна.

Я безперешкодно перетнула російський кордон. На українському мене запитали про причини в’їзду. Я розповіла свою історію. З собою мала листа від української правозахисної  організації з указаними причинами. Мене пропустили без зайвих запитань.

А через місяць прийшла повістка. Мене викликали у слідчий комітет. Тоді я зрозуміла, що повертатися не варто. 

«Листи у клітинку»

Наразі Анісія Козлюк працює в організації «Листи в клітинку», яка допомагає політв’язням отримувати листи солідарності від рідних, друзів та всіх охочих. На сайті організації можна написати листа. Його вкладуть у конверт і відправлять у відповідний заклад позбавлення волі. Якщо прийде відповідь, її відсканують і надішлють на вказану адресу.

Невдовзі минає півроку перебування Анісії в Україні. Для легального проживання дівчина оформляє посвідку на тимчасове перебування. На статус біженки не претендує. Не втрачає віри, що добро все ж переможе, обрана народом Світлана Тихановська стане президенткою й урешті-решт дівчина зможе повернутися додому.

!!!

9 лютого минає півтора року від початку протестів у Білорусі. Майже всі незалежні ЗМІ в країні зазнали репресій. Згідно з даними Білоруської асоціації журналістів, понад 30 медійників та медійниць ув’язнили за політичною статтею. Вони досі за ґратами. 

Білоруські демократичні сили приурочили до 9 лютого Міжнародний день солідарності з репресованими медіа. І просять підтримати політв’язнів та написати їм листи, обіцяють відправити їх самотужки. Листи також можна опублікувати в медіа або на особистій сторінці в соцмережах, додавши хештег #StandWithBelarus. Так більше людей дізнаються про проблему і зможуть долучитися до флешмобу. За цим посиланням можна прочитати поради від білоруської ініціативи «Листи у клітинку», як і про що саме можна писати.

Ірина Федоляк

Схожі записи

«Маленька революція»: у німецьких підручниках зобразять клітор

NASA вперше в історії відправить на Місяць жінку

Камера в жіночому душі у гуртожитку КПІ: кримінальну справу закрили