Image default
Жінка в історії

Зінаїда Тулуб. Двадцять років на Голгофі

Перебуваючи в страшній Ярославській в’язниці, в одиночці, де навіть випадкова зустріч у коридорі з товаришками по нещастю була неможлива, де прогулянка тривала п’ятнадцять хвилин, а крихітне вікно відчинялося всього на десять, де шкіра жовтіла, м’язи невпинно слабнули, а воля до життя згасала, Зінаїда Тулуб писала листи на ім’я тюремного начальства – з проханням перерахувати п’ятдесят карбованців для… її кота Лірика. Оскільки він не може жити без м’яса.

Вона народилася 28 листопада 1890 року в родині інтелігентів. Батько – юрист і відомий російський поет Павло Тулуб. Дід – учитель у гімназії, член Кирило-Мефодіївського товариства. Мати, Єлизавета Василівна, навчала хворобливу дівчинку здебільшого вдома. У пріоритеті була французька мова, яку мати досконало знала й часто друкувала свої переклади в пресі.

У їхньому домі часто гостювали письменники Олександр Купрін та Іван Бунін. Це й визначило перші літературні симпатії Зінаїди. Тим більше, за деякими свідченнями, дівчина була закохана в Буніна. «Бунін дружив із її батьком. Зінаїда та Іван часто зустрічалися. Вірогідніше, що вона була в нього закохана. Бунін був старший за неї на 20 років. Коли Зінаїда почала писати свої перші вірші, за стилем вони дуже нагадували відомого поета Івана Буніна», – розповідає Василь Шепелюк.

До національної самоідентичності Зінаїда Тулуб йшла поступово. 1913 року майбутня письменниця закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Успішно захистила дисертацію на тему «Взгляды Н. В. Гоголя на проблемы искусства в свете западноевропейских и русских философских теорий первой половины XIX века» й залишилася при Київському університеті – готуватися до професури.

Спершу трохи друкувала вірші російською мовою в газеті «Киевские вести», журналах «Киевская мисль», «Вестник Европы». Та після революції 1917 Зінаїду миттю захоплює потужний український струмінь. Зінаїда – може, й несподівано навіть для самої себе – починає усвідомлювати себе українкою. Це й визначить її подальшу долю.

У бурхливі двадцяті, аби якось себе прогодувати, Зінаїда Тулуб береться за все, що їй пропонує випадок: читає лекції у військових частинах, завідує літературною секцією в Київському фото комітеті, служить у відділі місцевого бюджету.

З 1926 року Зінаїда Тулуб переходить на літературну роботу. Пробує себе в кіносценаріях. Проте її роботи так і не були втілені в життя.

1934 року письменниця розпочала роботу над головною справою свого життя – романом «Людолови». В історичному романі, який розповідає про часи гетьмана Петра Сагайдачного, багато реальних історичних персонажів. Але в центрі – жінка. Непересічна особистість, яка змогла побороти всі злигодні, що трапилися на її життєвому шляху, і – по суті – випередити час, стати над ним. Тоді історія Роксолани (Насті Лісовської?) була ще не відома широкому українському загалу. З роману Зінаїди Тулуб якраз і почалося утвердження міфу про Роксолану. Згодом про неї напишуть безліч книг, знімуть фільми, Роксолана стане однією з найяскравіших представниць українського національного пантеону.

Самих лише літературних творів, їй присвячених, сьогодні налічується близько п’ятдесяти. І однією з перших авторок була Зінаїда Тулуб.  У п’ятдесяті роки, під час хрущовської відлиги, її роман у вузьких колах зачитували до дір. Хоча до широкого кола читачів цей твір не дійшов і сьогодні. А от у житті авторки зіграв фатальну роль…

Зінаїду Тулуб заарештували 4 липня 1937 року. В обвинуваченні йшлося про те, що вона є «активною учасницею контрреволюційної організації „Виборчий центр“, котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад». Слідчий Борис Хват знущався над уже немолодою жінкою як хотів.

«Слідчий сипав брутальною лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я майже непритомніла (…), у мене почалися галюцинації, на стіні висіла карта СРСР, мені враз здалося, що всі міста забігали по ній у вигляді павуків та мух, що Київ побіг і пірнув у Каспійське море. Думка про самогубство стала невідворотною, як єдиний порятунок від подальших допитів, та засобів покінчити з собою не було. А слідчий Хват почав застосовувати до мене гіпноз, наказуючи мені писати, що я в усьому зізнаюся. Писав він при мені й ордери на арешт чоловіка та всіх моїх родичів…», – згадує Зінаїда Тулуб.

Її було засуджено до тюремного ув’язнення строком на десять років із конфіскацією всього належного їй майна і з поразкою в політичних правах на п’ять років.

Спершу – жахлива Ярославська тюрма. Одиночна камера. Далі, в 1939 – виснажливий шлях на Колиму, спершу – залізницею, потім – морем. Репресована російська письменниця Євгенія Гінзбург згадує в своєму романі «Крутий маршрут» про Зінаїду Тулуб: «…у Зинаиды Тулуб наружность дворянской дамы прошлого века. У нее чудесная (спутанная и грязная) коса… Зинаида Тулуб читает наизусть по-французски Мопассана. Все восхищаются ее чтением… Зинаида Тулуб просительно обводит вагон своими томными глазами, годящимися скорее для Анны Керн, чем для этапницы седьмого вагона…»

16 травня 1950 року Зінаїді Тулуб оголосили новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «…за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР». Удруге – за тим самим обвинуваченням. Усупереч усім віковим канонам права.

У липні 1954 письменниця звернулася до Голови Президії Верховної Ради СРСР: «І як не тяжко буде мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені залишилося недовго… Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?! …Я вірю, що Ви відгукнетеся! Ви — моя остання надія!»

Але Ворошилов промовчав.

Лише 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити «за відсутністю складу злочину».

Зінаїда Тулуб прожила ще вісім років. Незважаючи на вік і хвороби, намагалася працювати. Зокрема, встигла написати роман про життя Тараса Шевченка «В степу безкраїм за Уралом».

Померла 26 вересня 1964 року. Похована на Байковому кладовищі.

Сергій Осока

Схожі записи

Марія Примаченко: нотатки з практичного світотворення

Осока Сергій

Євгенія Мірошниченко – остання примадонна української опери

Осока Сергій

Мілена Рудницька: «Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили»

admin

Залишити коментар