Жінки в пеклі таборів Другої світової

  • Травень 8, 2017
  • 791
  • 0

Доля жінки-військовополоненої є малодослідженою. Частково через брак інформації, а часом через те, що не всі історії підпадають під героїчний наратив. Про «негероїчні» історії, табір Равенсбрюк та «подвійну зраду» Батьківщини я поговорив з історикинею Тетяною Пастушенко.

Андрій Кобалія: Говорячи про жінок-військовополонених,  варто спочатку озвучити загальну статистику щодо жінок у лавах Червоної армії. Також цікаво, чи маємо ми хоча б приблизне уявлення про те, скільки з цих жінок потрапили в полон?

Тетяна Пастушенко

Тетяна Пастушенко

Тетяна Пастушенко: Специфіка становища жінок у Червоній армії полягає в тому, що це була армія, де найбільша кількість жінок брала участь у боях на передовій. Зовсім інша ситуація була в армії Вермахту, США чи Великобританії, де жінок часто використовували в допоміжних, обслуговуючих військах. У Червоній армії  це були зв’язківці, лікарі, а з 1942 року почали мобілізовувати у стрілецька роти. Існує думка, що протягом усього періоду війни до армії було мобілізовано 800 000 жінок. Якщо згадати про те, що у 1945 році Червона армія налічувала 11 мільйонів людей, то ця цифра не здається ключовою, але в таких сферах, як протиповітряна оборона, медицина, війська зв’язку, чисельність жінок була відчутною.

Ще один момент ‒ не всі жінки йшли на фронт добровільно. Пропагандистська кампанія щодо жінок почалась у 1942 році, але ще в 1941 році частина жінок уже була в армії або мобілізувалася військкоматами, бо хтось мав професію медика чи зв’язківця. Упродовж 1930-х радянська влада закликала жінок освоювати «чоловічі» професії, учитися стріляти. Тобто не можна сказати, що жінки в Червоній армії всі були жертвами, так само не можна сказати, що всі вони були ентузіастками, які свідомо обрали цей шлях.

У статистиці якраз і проявляється неувага до жінок в армії, оскільки радянська влада не фіксувала, скільки жінок загинуло, скільки пропало безвісти, було поранено. Вермахт у кінцевих звітах щодо військовополонених дуже рідко виділяв жінок у загальній кількості червоноармійців, які потрапили в полон. Як правило, на початку війни в дивізійних рапортах. Але в принципі цифрові дані – це величезна драма. Ми не можемо оперувати навіть приблизними цифрами.

Персональна картки реєстрації радянських військовополонених воєфельдшера Наталії Попової, ув’язненої у шталазі 319, м. Хелм. (ОБД «Меморіал» httpwww.obd-memorial.ruhtmlinfo.htmid=272176327

Персональна картка реєстрації радянських військовополонених воєфельдшера Наталії Попової, ув’язненої у шталазі 319, м. Хелм. (Джерело: ОБД «Меморіал»)

Андрій Кобалія: Мені відомо, що коли Третій Рейх та його сателіти напали на СРСР у червні 1941 року, то військова політика щодо радянських жінок в уніформі та зі зброєю була дуже жорсткою. У цих документах мова йшла про розстріл військовополонених жінок. У своїх статтях Ви згадуєте про «Бабу з рушницею». Чому Вермахт мав таку радикальну політику щодо військовополонених жінок та чи справді ці постанови виконувалися?

Тетяна Пастушенко: Треба виходити із загальних ідей нацистської ідеології та пропаганди у 1930-х роках щодо образу ворога. Серед більшовиків – це євреї, які нібито уособлювали світову змову, комуністи та жінки, які взяли зброю. Це такий страшний образ, який протиставлявся німецьким жінкам. Жінкам, які народжували й ростили дітей. Можна навіть згадати відомий німецький вислів про місію німецької жінки ‒«Кухня. Церква. Діти». А жінка зі зброєю фактично не мала в собі нічого жіночого. І це був символ, який загрожував німецькому чоловікові, його «чоловічій» суті.

Під час війни було випущено багато плакатів про жінок у полоні, які втратили свою жіночність, а значить, до них не треба відчувати ніякого жалю, вони не можуть бути використані для побудови «Нової Європи» та «Нового ладу». Образ «жінки з рушницею» з’явився ще під час Першої світової, але напередодні Другої світової він так само активно використовувався. Перші фотографії військовополонених червоноармійок, які ми маємо, якраз були зроблені нацистськими пропагандистами. Вони показували їх як страшних, чоловікоподібних, переляканих жінок, що не викликали ніякої поваги.

Згодом виявилося, що таких жінок було багато. Особливо тоді, коли відбувалися величезні оточення, як під Києвом чи Уманню. І тут ситуація вже змінилася, бо жінки виявилися менш небезпечними військовополоненими, ніж чоловіки. Тому з досвіду киянок, які потрапили в полон, можна сказати, що багатьох просто відпускали. Наприклад, якщо це були жінки з ополчення чи ті, хто виїжджав разом зі своїми чоловіками.

Група радянських військовопонених, серед яких є і жінки, на збірному пункті. Україна, 1941 р. (Военный альбом. Фотографии Второй мировой и Великой Отечественной войны 1939–1945 гг. httpwaralbum.ru)

Андрій Кобалія: А чи впливав фах жінки на її долю як військовополоненої?

Тетяна Пастушенко: Жінки, які були медиками або мали іншу важливу професію, мали іншу долю. Їх належало залишати в полоні. Попри те, що у 1943 році було чітко регламентовано сортувати жінок і відправляти на біржу праці, аби вони працювали на економіку Райху. Але медиків залишали, бо це був фах, важливий для Вермахту.

Андрій Кобалія: Ми повільно рухаємося сюжетною лінією жінки-військовополоненої. Обговоривши загальну статистику, політику Райху та роль фаху, давайте перейдемо до досвіду перебування жінки в німецькому таборі.

Тетяна Пастушенко: По-перше, про цей досвід нам відомо дуже мало, бо вони мовчать, а багато хто вже пішов із життя. Значною мірою це пов’язано з тим, що тиск на жінку-військовополонену в післявоєнні часи був однозначно сильнішим. Деякі жінки, що були в концентраційному таборі, могли показувати цей досвід як героїчний.

Наприклад, історія табору Равенсбрюк, який був утворений спеціально для жінок, і там зібралося багато непересічних особистостей французького Супротиву, учасниць польського Опору, Варшавського повстання та червоноармійок. І от узимку 1943 року туди прибула велика партія жінок-полонених із Червоної армії. Частина з них потрапила в полон під Севастополем. Деякий час їх тримали на території України, а потім запропонували підписати документи, аби їх вивезли працювати на фабрики. Ті жінки влаштували протест і відмовилися працювати на Райх, тоді всю групу ув’язнених відправили до концтабору.

Згадана партія налічувала 536 жінок. І такою організованою групою вони продовжували триматися в таборі, улаштовували голодування на знак протесту; коли їх виводили марширувати на плац, то вони починали співати радянські пісні.  Ця група жінок була дуже згуртованою, мала професійні військові навички, на відміну від цивільних дівчат з інших країн. Тому пам’ять про них збереглася не лише в архівах, а й у спогадах інших жінок або навіть охоронців табору.

Після війни ці жінки не втратили контактів між собою, а після смерті Сталіна з’явилися перші книжки. Ця історія була виграшною та позитивною, бо вони були покарані за те, що зберегли вірність СРСР і  Батьківщині, це ‒ героїчна історія. Тому маємо багато матеріалів. Цю історію можна порівняти з історією Надії Савченко в полоні. Усі стежили за боротьбою Надії, хоча й тепер у російському полоні залишається багато інших, не менш героїчних українців та українок.

Але ж більшість  намагалася знайти шляхи, щоб урятуватися з того пекла, яким були табори. Якщо жінка, щоб вирватися  з полону, мусила вийти за поліцая заміж, то про що вона мала говорити після війни? Це історії, якими не пишаються. Багато жінок скористалися можливістю вийти з полону, ставши остарбайтераками або вийшовши заміж за охоронця табору. Після війни жінок, що воювали, називали «жінками-підполковникам», нібито вони не воювали, а надавали сексуальні послуги радянським офіцерам. І цим знецінювався їхній подвиг, їхня роль у війні.

Щодо жінки, яка була «під владою ворога», то їй закидалося звинувачення в подвійній «зраді»: вона здалася в полон противника й вона, апріорі, була використана ворогом, зґвалтована ним. Але навіть тепер подібне хибне уявлення мало розвінчується, і про цю проблему жінки на війні не говорять, можливо, тому, що тут немає нічого героїчного.

Равенсбрюк, 1945

Тетяна Пастушенко: Доля тих мільйонів робітників та полонених, що поверталися в СРСР, була складною. Вони були під підозрою, адже довгий час перебували під контролем противника. Існувало безліч інструкцій, як їх треба було опитувати та перевіряти. З іншого боку, ішла мова про те, що репатріантам треба надавати всіляку медичну та матеріальну допомогу, про матерів із дітьми треба піклуватися, надавати житло тощо. Тобто доля цих людей склалася по-різному.

Одні успішно проходили це сито перевірок, не викликавши підозр НКВС. Ці люди поверталися додому, влаштовували сімейне життя. Минуле такі жінки намагалися забути й концентрувалися на сім’ї. Серед жінок з Равенсбрюку було багато медиків, і частина не могла повернутися до своєї професії лікаря, бо до них було доволі упереджене ставлення. Могли мати і проблеми з заміжжям.

В архіві збереглася судова справа щодо 5 лікарок, яких звинувачували в тому, що вони використовували свій фах, аби убивати в’язнів концтабору. Їх звинуватили в тому, що вони впорскували полоненим у вени евітан – речовину для наркозу й таким чином убивали. Цих жінок засудили на 25 років таборів і звільнили у 1956 році. Цей процес, що почався в 1948 році, показав, що до репатріантів ставилися з підозрою. Серед них вишукували людей, які робили щось підозріле. Якщо жінка була лікарем і говорила німецькою, то вона могла мати окрему кімнату. Спілкування з нацистським лікарем німецькою вже могло викликати підозри в інших військовополонених.

Цей процес також показав, що спільнота жінок з Равенсбрюку не така й монолітна. Між жінками була не тільки дружба, а й недовіра, заздрощі, пошук зрадників. Часто цими «підозрілими» людьми були ті, хто мав вищий інтелектуальний рівень, мав непересічні здібності, знав іноземну мову, відповідно, мав більші можливості для виживання.

Полонені жінки-червоноармійки. 1941 р. (Джерело: httpwaralbum.ru)Полонені жінки-червоноармійки. 1941 р. (Джерело: httpwaralbum.ru)

Тетяна Пастушенко: На жаль, я так і не змогла дізнатися, чи використовували німці евітан для впорскування, щоб убивати в’язнів. Як на мене, це нераціонально, бо в’язні й так масово помирали від голоду та хвороб. Але в музеї-меморіалі Равенсбрюку цей випадок був представлений як історично доведений. Уже згадуваних 5 жінок у 1956 році таки виправдали, бо експертиза показала, що вони не уявляли, як має виглядати евітан, не знали, як ним користуватися.

Автор: Андрій Кобалія

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus