Жінка в мистецтві: творити VS бути музою

  • Червень 13, 2016
  • 1481
  • 0

Жінки можуть творити і створювати шедеври. Проте навіть у XXI столітті суспільство відводить жінкам у мистецтві лише роль натхненниць. Щоб розібратися з витоками цієї проблеми та знайти шляхи вирішення, “Повага” поспілкувалася з трьома мисткинями. Художниця Олена Андрущенко, літераторка Марія Хімич й музикантка Анастасія Кравченко розповіли про історичні передумови, сучасну ситуацію та висловили власні думки з цього приводу.

FotorCreated

– Проблема жінок у мистецтві не нова. Вона сягає ще в історію. Розкажіть, як раніше сприймали мисткинь?

Олена Андрущенко:

З відомої історії мистецтва в пам’яті людей залишилися лише одиниці жіночих імен. Головною причиною цього була відсутність доступу до мистецької освіти. Жінки крок за кроком відвойовували своє право. Першими активно почали діяти суфражистки Великобританії. Наступний етап становлення жінки в мистецтві на серйозному рівні відбувся  лише в другій половині ХХ століття. Хоча відомі мисткині й виплекали себе самі, пройшовши крізь великі випробування та жертви, суспільство весь час дискутувало щодо питання: «Жінка може створити шедевр чи вона лише посередність?».

Марія Хімич:

Якщо повернутися на понад сто років тому вглиб історії та згадати таких блискучих письменниць, як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська, то можна сказати, що завдяки їхньому таланту та харизмі українських авторок почали сприймати нарівні з чоловіками-письменниками. Ці жінки мали твердий характер – наприклад, Іван Франко називав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві». А громадський діяч Євген Чикаленко казав про Олену Пчілку: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає». Тобто в той час жінці потрібно було демонструвати свої сильні сторони, щоб у чоловічому світі їх помітили й визнали жінку за рівну.

Анастасія Кравченко:

Відомих музиканток раніше було небагато. З жінок у класичній музиці, крім Клари Шуман, узагалі важко когось згадати. Однак із неї батько цілеспрямовано ростив вундеркінда. А серед широкого загалу більш-менш нормальну музичну освіту здобували лише доньки багатих батьків, які могли винайняти «крутого» музиканта. Він навчав дівчинку, і якщо в подальшому в неї виходило, їй подобалося – вона могла досягти певних успіхів. Проте це було переважно на рівні «пограти для батьків, друзів». Сценічна та концертна діяльність жінок не віталася. Винятком були лише співачки, бо опери передбачали наявність на сцені і жінок, і чоловіків.

– Ситуація в сучасній Україні змінилася? Як тепер сприймають жінок у мистецтві?

Олена Андрущенко:

13407363_297336123940698_845676076_nУ сучасному світі ми все ще можемо спостерігати традиційну ситуацію, коли жінці відводять не роль творця, а роль музи. На перший погляд здається, що таке твердження звучить красиво. Жінку в мистецтві ніби звеличують до ролі ідеалу, божества, але насправді – це кайдани, яких важко позбутися. У цілому жінок сприймають не суб’єктами мистецтва, а об’єктами, красивими витворами, нездатними до створення нового.

Нам важче в мистецтві ще й через банальні причини: на наші плечі лягає так звана «подвійна зміна», тобто не лише професійні проблеми, але й побутові. Більшість чоловіків не займаються побутовими проблемами, менше часу приділяють дітям. Зрештою, чоловіки мають вільний час, а жінки – ні, тож змушені обирати.

Спостерігаючи за виставками та експозиціями, можу зробити висновок, що мистецтвом займаються більше жінки, ніж чоловіки. Та на певному етапі вони відсіюються й успіху досягають здебільшого чоловіки. Мені здається, це відбувається ще й тому, що жінок сприймають як аматорів. От якщо взяти Національну спілку художників України: на десять чоловіків тут припадає лише дві-три жінки. Найдорожчі роботи з будь-коли проданих на аукціонах написані пензлем чоловіка.

Марія Хімич:

13401273_297336120607365_1168585899_nГадаю, в українському літературному середовищі з часу вищеназваних письменниць нічого не змінилося. Молоду дівчину-літераторку (найчастіше поетку) сприймають як ніжну істоту, що абсолютно нічого не тямить у мистецтві і здатна лише тоненько квилити про нерозділене кохання. Якщо ж ця юнка пише пристойні вірші, то це вже виклик, і не всі чоловіки в літературному середовищі здатні це адекватно перетравити. Якщо письменниця переживає стресовий період заміжжя й народження дітей і після цього творчо не вмирає, то її чекає наступний етап. Вона писатиме високоякісні твори і, якщо їй дуже пощастить, видаватиметься в хорошому видавництві. Якщо ж ні, то письменниця скнітиме у своєму районі, а її самвидавські твори читатимуть лише друзі та родичі. У тамтешній спілці письменників про таку авторку казатимуть: «А, є така. Пише щось там… Десь у нас тут її книжечка валялася…»

Якщо узагальнити, то чоловік-письменник в українській літературі – це райський птах, який кричить усім про свою красу й отримує компліменти. А жінка-письменниця – це миша, яка отримує крихти зі столу й тихенько прогризає свій шлях до слави.

Про ситуацію жінок-письменниць у Канаді мені важко судити. Я живу в цій країні вже рік, у невеликому місті Ред Дірі, провінція Альберта. У місцевій публічній бібліотеці часто проводять творчі вечори, у тому числі й поеток, при цьому роблячи хорошу рекламу. На жаль, я жодного разу не спілкувалася з місцевими авторками. Проте я знаю, яку позицію в канадському суспільстві займають жінки загалом. А письменниці в цьому плані, гадаю, далеко не втекли.

Тож канадка – жінка самодостатня. Має успішну кар’єру, власні дім та автомобіль. Шлюбний чоловік часто-густо їй стає потрібен десь років у 40. І тоді в екстреному порядку жінка народжує одного за одним двох, трьох, чотирьох дітей, заводить собаку й насолоджується цим особливим етапом життя. При цьому канадка може знову вийти на роботу, ледь найменшенькій дитині виповниться 10 місяців від народження.

Якщо канадка запідозрить, що в будуванні кар’єри їй роблять перепони, бо вона – жінка, наслідки пожинатимуть у суді.

Узагалі, Канада – країна толерантності. Адже тут багато іммігрантів, тому доводиться вживатися дуже різним людям. У Канаді бояться когось образити, а якщо вже це станеться, конфлікт постараються залагодити якомога швидше.

Анастасія Кравченко:

13444510_297336117274032_2111384438_nТепер у жінок та чоловіків у принципі рівні можливості: вступай куди захочеш, навчайся чого захочеш… Ніхто нікому нічого не забороняє. Хочеш – можеш навіть стать змінити. Проте якщо взяти академічну інструментальну музику, то відомих жіночих імен так і лишилося набагато менше, ніж чоловічих. Накладаються соціальні ролі. Якщо повернутися до історичних витоків, то раніше перед чоловіком стояло лише одне завдання – впіймати й убити мамонта. Він не відволікався на погоду, поганий настрій, дітей чи ще щось. Жінкам навпаки доводилося робити одразу купу справ: дбати про дітей, готувати того мамонта, майструвати одяг, стежити, щоб чужі не прийшли та інше. Така сама картина по суті залишилася й нині: якщо чоловік може сказати дружині: «Так, я тут геніальний музикант. Я буду тоді-то. На вечерю буду смаженого мамонта. Усе», то жінка, зазвичай, так зробити не зможе. Звісно, можливі винятки, але вони бувають рідко.

Творити – це не просто робити щось геніальне. У наш час те, що ти створив, можеш просто покласти у стіл, і про це ніхто не дізнається. Своє творіння потрібно показати іншим, грубо кажучи, продати. І в цьому жінка стикається з великими перепонами. «А, ну це жіноче… Усе зрозуміло, дівчинка собі щось там накрутила». Вмикається питання сприйняття. Плюс історичні моменти та стереотипи. В історичному минулому жінки справді були менш професійними, бо не мали доступу до освіти. А навіть якщо й були професійними, то якось склалося так, що вони писали здебільшого пісеньки, а не симфонії. Багато віків чоловіки були музикантами, композиторами, виконавцями. Тому, мабуть, навіть поняття про те, як має звучати академічна музика, стало чоловічим. Якби існував паралельний всесвіт, де саме жінки всім цим займалися б, а Бетховен був би жінкою, яка б написала П’яту симфонію з тими самими нотами, виконували і сприймали цю симфонію точно б інакше. У мистецтві (і не тільки) склався такий собі «чоловічий стандарт», у який жінкам складніше вписатися. Хоча тепер таки з’явилося більше жінок-виконавиць. Усе знову ж повертається до освіти й соціальних установок, до рівних можливостей.

– З якими проблемами стикаються жінки, реалізуючи себе в мистецтві?

Олена Андрущенко:

Насправді проблем дуже багато. Це перш за все проблеми самоідентифікації та вільного мислення. Брак вільного часу та проблема пошуку нових шляхів теж займають не останнє місце. Та найчастіше жінкам доводиться стикатися з проблемою підтримки в родині. Знаєш, у нас іноді перефразовують та говорять «Дружина-художниця – горе в сім’ї». Чоловіки вважають, що жінки мають віддавати час не мистецтву, а миттю тарілок, пранню шкарпеток, чоловіку, дітям… За їхньою допомогою жінки створюють собі комплекси та стереотипи. Мабуть, саме тому вони зрештою або кидають мистецтво, або займаються ним лише на аматорському рівні.

Марія Хімич:

Перша проблема – низька плата за творчу діяльність. Письменниця не може заробити собі на життя лише своїм письмом, тому їй потрібно ходити на іншу роботу. Якщо ця робота все-таки пов’язана з творчістю, то можна сказати, що авторці пощастило. Якщо ж ні, письменниця працює на роботі, далекій від вмикання мізків, а ввечері її чекає «друга зміна» у вигляді хатніх турбот і голодних родичів, то такій жінці можна поспівчувати. Її постійно гризтиме розуміння, що вона себе не реалізує так, як могла б.

З цього випливає друга проблема – час. Авторка, задовбана «першою» і «другою» змінами, просто не має часу писати. Може, у деяких письменниць є самовіддані чоловіки, які беруть на себе варіння борщів і догляд за дітьми, щоб кохана могла в цей час написати поему. Шкода, але таких жінок у реальності я ніколи не зустрічала. Тому єдиний вихід для письменниці, яка має амбіції, – це вийти в декретну відпустку, бажано на два роки. Довше не треба, бо зриває дах, перевірено на собі.

Щодо мене, то декретна відпустка була мені ковтком свіжого повітря. То був мій найпліднішй час у творчому плані.

Анастасія Кравченко:

Ми попсу не беремо до уваги, бо тепер там є, грубо кажучи, певні «замовлення» на хлопців-дівчат, брюнетів-блондинок, різної орієнтації, віку, комплекції… У популярній музиці купа ніш, які заповнюються певними людьми, тому тут некоректно говорити про стереотипи й дискримінації.

У наш час стереотипи вже менше заважають. Проте, наприклад, жінка вийшла на конкурсну сцену грати. Вона може грати гарно, але все одно є певні установки, як саме потрібно це робити. Під ці правила жінка змушена підлаштовуватися. А стандарти, як я вже говорила, чоловічі.

До того ж, умови різні. Чоловік собі дає установку «У мене 10 концертів, я налаштувався й не думаю більше ні про що. Жінка елементарно так не зможе». Вона, окрім побутових проблем, думатиме і про одяг, і про макіяж-зачіску, бо тут знову установки. Чоловік, яким би не вийшов на сцену, навіть якщо він вийде неголеним, кошлатим, у м’ятому одязі, але він класно грає – йому все інше пробачать. Уявіть: жінка-піаністка виходить кошлата, якась зачухана, незрозуміло в чому, але грає гарно. Що про неї скажуть? «Ти ж дівчинка, ну одягнися гарно, ну зачешися, ну як так можна?!»

Знову ж таки, чоловік-виконавець може й руками розмахувати, і дивно себе поводити, на це не звернуть уваги. Жінка теж може так зробити, але їй це згадають при нагоді. А ще згадають, що в неї спідниця на 2 см коротша, ніж хотілося б, і що в неї підбори якісь не такі, і що ходить вона якось не так, і взагалі на такі гладкі ляшки краще таку сукню не надягати… До жінок більше вимог, які взагалі навіть не стосуються музики. Жінка може цим не перейматися, вирішивши: «буду така ‒ і все», проте ці стереотипи впливатимуть на неї навіть на підсвідомому рівні.

У плані реалізації є багато моментів, коли від жінки очікують більше, ніж від чоловіка. Навіть при рівному виконанні на жінку перенесуть негативне сприйняття немузичних чинників, наприклад, зовнішнього вигляду, манери поведінки.

Також можуть діяти сексистські установки, за якими жінка, яка грає гірше, буде оцінена краще, бо там вона підморгнула, там у неї сукня класна, а там вона така вся… і якось так. А буває, що жінка й гарно грає, і гарно виглядає – тоді її починають сприймати як модель і приписувати її успіх зовнішнім чинникам, навіть вважати, що всього досягла «через ліжко». У чоловіків таких проблем здебільшого немає.

– Змінити ситуацію можливо? Яким чином?

Олена Андрущенко:

Ми вже на шляху до змін. Але така глобальна проблема не вирішується швидко..

За кордоном нині відчувається позитивна тенденція до змін, особливо в галузі сучасного мистецтва. Що стосується України, то в нас деякі критики «старої закалки» ставляться до художниць упереджено, вважають, що їхнє мистецтво більш аматорське, шаблонне та не несе індивідуальності. Вони вважають, що жінки йдуть протореним шляхом і не вносять у мистецтво новизни, не створюють нових стилів чи підходів…

Я переконана, що ми, жінки, можемо перебороти стереотипи, але маємо працювати над цим. У мистецького світу має бути повага до жінки як до творчині. Коли зміниться свідомість окремої особистості, за нею – суспільна свідомість, тоді вже зміниться ставлення до жінок у мистецтві.

Марія Хімич:

Не знаю, яка ситуація з авторськими гонорарами в Канаді (а дізнатися хочеться), проте в Україні ви не проживете лише за рахунок видання власних віршів. Та що там казати – і романів теж! Українським видавництвам потрібно виходити на світовий ринок, щоб могти виплачувати своїм авторам гідні гонорари.

Ще один вихід для письменниць – шукати чоловіка, бажано нафтовика, який би не лише запроторив авторку у вічний декрет, а й оплачував роботу прибиральниці, кухарки та няньки. І тоді ситуація кардинально змінилася б. Українські письменниці творили б у повну силу й, повірте, були б абсолютно щасливі. Звісно, я жартую.

Хочеться побажати письменницями більше поважати й любити себе. Якщо у вас є талант, то розвивайте його, укладайте в нього час і гроші. Не треба зневірятися через те, що письменництво не приносить заробітку, а шлюбний чоловік вважає це марнуванням часу. Просто працюйте над своєю Божою іскрою ‒ і це обов’язково оцінять.

Анастасія Кравченко:

Тепер, коли в нас уже з’явилися рівні можливості й ми починаємо плювати на стереотипи, жінки можуть досягти великих успіхів у мистецтві. Так, жінкам багато в чому складніше, проте також можна розвиватися. Вони можуть стати визнаними виконавицями, композиторками… Якщо ще 200 років тому це було нереальним, то нині перед жінками шляхи відкриті. Так, це не буде просто. Можливо, доведеться обирати між створенням сім’ї чи кар’єрним зростанням у музиці, проте якщо в людини є талант, ціль, наполегливість, якщо вона багато працює й удосконалюється, то врешті-решт їй удасться багато чого досягти! Нині жінки можуть усе. Особливо якщо вони не в Україні живуть…(сміється, – авт.)

Авторка Анна Максимова

Фото зі сторінок мисткинь у мережі Facebook

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus