Image default
Колонки

За кривавими дужками лікарського фаху

Медицина взагалі досить кастова. Безвідносно. Приміром, друзі, які переїхали за кордон і працюють там лікарями – нібито повноцінно – скаржаться, що все одно є такі щаблі ієрархічної драбини, що емігранту їх ніколи не подолати. Незважаючи на позірний демократизм etc. Доводилося чувати також і про те, що лікар, приміром, у Великобританії, ніколи не сяде за стіл у їдальні з медсестрою – соціальні ліфти там працюють дуже важко.

Вітчизняна медицина трохи інша. У нас немає аж такої прірви між лікарями, медсестрами й молодшим персоналом. І за стіл вони поряд сядуть. І в одному ліфті поїдуть без проблем. Зате в нашій медицині є інші умовні поділи. Ну хоча б на престижні й не дуже спеціальності. Більшість випускників медичних вишів опиняться в чині рядових терапевтів, чи то пак сімейних лікарів у районних лікарнях, скільки б вони не мріяли про лаври нейрохірурга чи тепленьке місце судмедексперта. Не всім дано.

Щодо статевих забобонів, то їх у нас теж більш ніж досить. Ще на першому курсі медичного вишу неодмінно знайдеться старосвітський професор, а то й не один, який розкаже, що загальна хірургія – це більше для хлопчиків, а терапія – для дівчаток. Деякі студентки, звісно, виявляють характер і доводять, що вони теж можуть бути хірургами. Якщо в них вистачає наполегливості подолати стереотипи в інтернатурі, ординатурі, а потім знайти собі місце у відповідному відділенні. Якщо їхні лоби мають силу пробити стіну.

Зайдіть у будь-яке хірургічне відділення будь-якої обласної лікарні й порахуйте – скільки там працює жінок на посадах хірургів. А тоді пробіжіться в поліклініку й почитайте таблички на дверях сімейних лікарів – чи багато ви там знайдете чоловіків? Виняток – тільки гінекологія. Це виразно хірургічна спеціальність, у якій жінок доволі багато. Хоча якщо глибоко копати й рахувати, приміром, ставки лікарів на поліклінічному прийомі і ставки спеціалістів, які практикують у відділеннях і безпосередньо оперують, то тут, думаю, оптимістична картинка дещо зблякне.

Так історично склалося. У сиву давнину, приміром, перукарі були за сумісництвом і стоматологами. Зайвим буде й казати, що йдеться суто про чоловіків. Та й узагалі, перша, так би мовити, офіційна жінка-лікар практикувала з точки зору розвитку цивілізації досить пізно. Це була уродженка Англії Елізабет Блекуел – в середині ХІХ століття. Їй довелося подолати чимало перешкод, перш ніж зламати стереотип.

Моя давня подруга – кардіолог-реаніматолог – теж їх зламала чимало. І не тільки стереотипів. У відділенні інтенсивної терапії, яким вона довго завідувала, атмосфера дуже напружена. Реагувати треба блискавично. І для своєчасної адекватної реакції потрібні не тільки знання та досвід, а й примітивна груба мускульна сила. Якось мені довелося бути свідком того, як Олена «проводила реанімаційні заходи», так би мовити, в непідготовлених умовах. У квартирі. Вона легко стягнула дядечка, що важив аж ніяк не менше центнера, на підлогу, і хвилин десять робила йому непрямий масаж серця. Поки над’їхав реанімобіль, п’ятидесятикілограмова Лєна вже повернула його до життя.

– А що то хруснуло під час масажу? – спитав я її, коли ми були вже на вулиці.

– Якщо під час реанімації не було зламано жодного ребра, значить реанімаційні заходи проводили неякісно, – чи то жартома, чи то всерйоз відповіла подруга.

– Де в тебе взялася сила стягти його з ліжка, та ще й за дві секунди? – не переставав дивуватися я.

– У мене просто вибору не було, – підморгнула Лєна.

До слова, пропрацювавши в реанімації близько двадцяти років, вона пішла з медицини. І зайнялася… ні, не відкрила манікюрного салону. І дизайном інтер’єрів теж не захопилась. Тепер Лєна – виробник якоїсь чи то арматури, чи то залізобетонних плит. І в неї виходить. Іноді зустрічаю її на вулиці: я йду своїми двома, а вона їде на величезному джипі. Олена давно мені казала, що не терпить ані маленьких собак, ані маленьких машин.

– Чого ж ти пішла з медицини? – часто питав я її, бо не міг зрозуміти.

– Я звикла робити те, що я хочу. Я довела подружкам із курсу і собі самій, що зможу. Що хочу і буду. Тепер я хочу інше. І теж буду!

Нерви в Олени – залізобетонні. Чоло – сталеве. Схоже, що сьогодні саме ці якості дуже знадобляться тим студенткам, які хочуть бути реаніматологами, нейрохірургами тощо. Хоча – хтозна. Реформа медицини іде, гряде, наступає. Може, на рівні держави і вдасться змінити те, що на рівні людини вдавалося тільки одиницям. Таким, як Лєна. До речі, знаєте, яке в неї хобі? Полювання на кабана! І я зовсім не заздрю тому, хто зустріне Олену в темному лісі з «Сайгою» і насмілиться розказувати їй про «нежіночий» вибір.

Сергій Осока

Схожі записи

Жодна жінка нічого не винна

Новікова Ніка

Як подолати сексизм у рекламі?

Полякова Ольга

Будьмо джентельменами, уживаймо фемінітиви!

Забуга Максим

Залишити коментар