За 75 років проблеми жінок у війську не змінилися ‒ Марта Гавришко

0 1 973

Про участь жінок у підпіллі Другої світової війни, про участь жінок в АТО, а також про те, чому суспільству зручно бачити жінку на війні «берегинею», а не «героїнею», Повага поговорила з кандидаткою історичних наук, молодшою науковою співробітницею Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України Мартою Гавришко.

Ярослава Вольвач: Скільки жінок було в підпіллі організації українських націоналістів? Чи можна говорити хоча б про приблизні цифри?

Марта Гавришко: Кількість жінок у підпіллі ОУН досі невідома, зрештою, як і чисельність підпілля загалом. Це виклик для дослідників\ць цієї теми. Безперечно, мова йде про десятки тисяч осіб, що видно із даних про засуджених, убитих, реабілітованих радянською владою та інших документів.

До числа цих жінок належали не лише заприсяглі членкині ОУН, але й ті, які виконували різні завдання без формального членства. Також можна стверджувати, що в підпіллі існували більш «фемінізовані» спеціальності як, наприклад, зв’язкові. Жінки привертали значно менше уваги, аніж чоловіки, могли вільніше пересуватися поміж населеними пунктами й передавати необхідну інформацію. Тому багато жінок було й у розвідці. Тобто їхня стать сама по собі ставала потужним ресурсом для підпілля. Особливо тоді, коли йшлося про еротичний капітал жінок, який використовували в розвідці.

Також багато жінок перебувало в медичній мережі ОУН. Слухачками санітарних вишколів були здебільшого молоді жінки. Отже, якщо в УПА як мілітарній структурі переважали чоловіки, то в підпільній мережі ОУН, найімовірніше, жінок було близько половини. Хоча про них і надалі мало говорять і мало знають, вони й менш видимі, аніж чоловіки. І їх досі зображають у стереотипних ролях, наприклад, пишуть «зв’язкова» чи «санітарка», хоча жінка могла очолювати медичну службу УПА в конкретній місцевості чи брати участь у насильницьких практиках, що суперечить патріархатним уявленням про призначення і «природу» жінок, особливо на війні.

Ярослава Вольвач: З якими основними труднощами стикалися жінки в ОУН. Наскільки широким був спектр проблем?

Марта Гавришко: Перебування в підпіллі вже було випробуванням для обох статей через побутові труднощі (погані санітарно-гігієнічні умови, нестачу їжі, одягу взуття, холод, хвороби), обмеження особистої свободи, високий ризик для здоров’я та життя, загрозу арешту й репресій щодо сім’ї, примус до виконання наказів, які могли суперечити переконанням людини, стигматизацію та нерозуміння з боку місцевого населення, «утомленого» війною.

Але ми впевнено можемо говорити про особливості досвіду різних осіб, залежно від їхньої статі. Вагітність і пологи загалом є викликом для жіночого організму, тим паче в умовах підпілля. Жінки стикалися з низкою труднощів, зумовлених панівною патріархатною ідеологією, яка відводила їм допоміжні, другорядні позиції та передбачала підпорядкованість чоловікам. Уявлення націоналістів про націю як сім’ю з чітким розподілом гендерних ролей, згідно з якими від жінок очікували проявів ніжності, турботи, любові та покірності зумовили те, що жінок майже не допускали до бойових спеціальностей.

Існували накази та інструкції, які прямо забороняли військову службу жінок, обґрунтовуючи це тим, що жінки начебто «деморалізують» вояків, знижують бойовий дух, дисципліну, послаблюють братерство й загалом негативно впливають на чоловіків, які замість того, аби воювати, сумують за теплим сімейним гніздечком. Окрім інституційних обмежень доступу жінок до певних посад, існував і побутовий сексизм, який негативно відбивався на становищі жінок загалом. Наприклад, одне з повстанських видань «Стрілецькі вісті» за 1944 рік друкувало «гуморески» про те, що жінки не можуть служити у війську, бо їм «щотижня треба справляти нові мундири», а «військову службу скоротити до 9 місяців».

Від жінок частіше очікували приготування їжі, особливо на свята, у той час, коли чоловіки могли відпочивати. Жінки емоційно обслуговували бійців на додаток до своїх основних обов’язків.

Проте ми знаємо про більш серйозні форми дискримінації на основі статі й гендерно-базованого насильства. Жінки не лише ставали об’єктами «брудних» жартів, пощипувань, доторків до геніталій, але й примусів до сексу, проституції і зґвалтувань. Частину з жертв, найімовірніше, страчували за сфальсифікованими «доказами» «співпраці з ворогом» з метою приховати злочин. Чим вищу посаду займав ґвалтівник, тим більше він мав шансів уникнути покарання, бо ж чоловіків з великим бойовим досвідом і лояльністю до керівництва ОУН дуже цінували. І навіть ті жінки, які обімали доволі високі посади в підпіллі (у мережі Українського Червоного Хреста та  жіночій сітці), не мали «імунітету» до гендерно-зумовленого насильства, адже їх оточували чоловіки, які мали більше владного ресурсу й соціального капіталу.

Також особисте життя учасниць підпілля було під прицільнішим контролем. Подвійні стандарти сексуальної моралі призводили до того, що жінок частіше карали за «аморальну поведінку». Одна з моїх респонденток, колишня медсестра УПА на псевдо «Марічка» зауважила, що командири відпускали хлопців «погуляти» в села, а дівчатам це було зась.

Інша учасниця підпілля «Зелена» наголосила, що через інтимний зв’язок із одруженим підпільником її знайому, зв’язкову, публічно покарали ударами по обличчю та оголеній сідниці, її коханцю ж лише вказали на неприпустимість такої поведінки. Розвідницю Служби безпеки ОУН «Галину» грозився остригти її зверхник через те, що «вистоювала» з фінагентом.

Ярослава Вольвач: Чи можна навести приклади історій жінок, які обіймали керівні посади/приймали важливі рішення/з думкою яких рахувалися?

Марта Гавришко: Вивчаючи життєві історії жінок, я звертаю увагу не лише на те, наскільки вони були впливовими у владній ієрархії підпілля, а такі були, згадаймо лишень Артемізію Галицьку, яка очолювала ОУН на Буковині й організовувала повстанські відділи, чи Людмилу Фою, яка, не обіймаючи формально високої посади, мала багато владного ресурсу, великою мірою завдяки особистому зв’язку з провідником «Смоком».

Більш важливими мені видаються приклади тих жінок, які, працюючи в підпіллі ОУН, патріархатній за своєю суттю інституції, намагалися протистояти гендерній дискримінації та покращити становище своїх посестер чи цивільних жінок. Наприклад, колишня провідниця жіночої сітки в одному з районів Тернопільщини на псевдо «Діброва» врятувала від смерті 12 своїх односельчанок, звинувачених Службою безпеки ОУН у «зраді», хоча серед них була й вагітна від червоноармійця молода жінка, і вдова колишнього голови сільради за «перших Совітів», яких по суті могли стратити за гендерною ознакою, а не через політичні мотиви чи конкретні докази «вини». Інша підпільниця «Лариса» на Рівненщині у 1944-му захищала своїх підлеглих дівчат, що зазнавали сексуальних домагань з боку командира «Приймака».

Ярослава Вольвач: Улітку на одній із конференцій ви презентували доповідь про гендерно-базоване насильство щодо жінок, які беруть участь в АТО. Ви з колегами Тетяною Лапан і Галиною Теслюк записали 38 глибинних біографічних інтерв’ю з різними жінками, які представляють різні регіони України. Якими є проблеми жінок-військовослужбовиць?

Марта Гавришко: Завданням нашого усноісторичного проекту «Українські жінки у війні на Донбасі» (який реалізується за підтримки Вічного фонду Марії Кузик та Союзу українок Америки) було почути голоси жінок різного віку, соціального походження, освіти, місця проживання, які активно включилися у війну в різних ролях: волонтерок, бійчинь, пара(медиків), інструкторок тактичної медицини, психологинь, кухарок тощо. Ми прагнули побачити, як жінки переживають війну, як репрезентують свій досвід і вибудовують ідентичності.

Велику кількість наших респонденток можна умовно назвати «мілітарними жінками» (women in the military). Умовно тому, що це не лише жінки, які служили в ЗСУ, але й у Національній гвардії та різних добровольчих батальйонах, часто не будучи «оформленими». Вони стикаються з труднощами, багато з яких означені в соціологічному дослідженні «Невидимий батальйон». Я зупинюся лише на тих, які на мою думку, потребують більшої артикуляції.

Ці труднощі з’являються вже на старті, коли жінок не хочуть брати в мілітарні структури. Важливою перепоною для тих, кому пощастило «пробитии стіну», є проблематичність доступу до бойових і командних посад. Вона існує не лише через інституційні обмеження на законодавчому рівні, хоча з минулого року вдалося добитися часткового розширення переліку військових спеціальностей для жінок. Глибинна причина цього криється в тому, що військо є гендерованою структурою.

Протягом століть воно конструюється як виключно маскулінна інституція, де формують «справжніх чоловіків» ‒ агресивних, сильних, готових до насильства, які захищають «слабких», «мирних» жінок. Тому присутність жінок у війську, особливо на бойових посадах, є викликом для військової маскулінності, адже цих жінок не треба захищати, вони самі є захисницями. Багатьом чоловікам важко змиритися з втратою свого «привілею на захист», тому вони чинять опір доступу жінок до «чоловічих посад», натомість більш лояльні щодо жінок, які виконують «традиційні», «другорядні», «мирні» ролі (юристки, діловоди, зв’язківці, медики).

Як влучно зауважила Синтія Енлоу, такі жінки навіть потрібні війську, бо від них очікують ролей дружин, матерів, доньок, сестер, коханих, які забезпечюуть «відчуття дому далеко від дому» і допомагають чоловікам переживати труднощі служби. «Ніжні» фемінні образи часом можна побачити на агітаційних плакатах, покликаних мобілізувати чоловіків на війну. Головний їхній посил – «навіть жінки воюють». Така репрезентація не переозначує ролі та функції жінок на війні, а лише відтворює й підживлює патірархатний дискурс про бінарні гендерні ролі чоловіків як «справжніх» захисників і жінок як таких, що їх «треба захищати».

Важливою проблемою жінок на війні залишається щоденний сексизм. Не буде перебільшенням сказати, що кожна наша респондентка чула «жарти» про те, що місце жінки на кухні.

Одна військова мені розповіла, що п’яний солдат накинувся на неї з пляшкою після того, як вона відмовилася, на його вимогу, прибрати за ним на столі після вечері.

Жінки, на яких удома чекають малі діти, змушені пояснювати побратимам, що вони не «погані мами». Багато бійчинь докладають неймовірних зусиль, аби довести, що їхні репродуктивні функції та фізіологічні особливості не є перепоною для повноцінної служби в армії.

«Одна з моїх респонденток під час тренувань на полігоні колола собі знеболювальне для того, щоб не виглядати слабкою в очах чоловіків і продовжувати підготовку нарівні з ними»

Найбільш чутливою, на мій погляд, проблемою є гендерно-базоване насильство щодо жінок-військових. Воно є актуальним для всіх сучасних армій світу, у тому числі тих, де відсоток жінок дуже високий, наприклад, армій США, Канади, Ізраїлю. І, як показують дослідження, суттєво зростає під час війни, коли насильство стає буденністю. Тоді ризик зазнати сексуальних домагань від «своїх» значно вищий, аніж бути вбитою «чужими». Мої респондентки розповідають про «масні» жарти щодо їхнього тіла й сексуальності, про стереотипне ставлення до них як до військових повій, про неприємні доторки, пощипування, спроби зґвалтувань і зґвалтування (у тому числі групові), яких зазнали вони чи їхні посестри.

Багато таких випадків на полігонах, у зоні АТО в час послаблення бойових дій і порушення дисципліни (пов’язане, зокрема, із уживанням алкоголю). Потенційно небезпечними в цьому контексті є ситуації, коли жінки мають обмежені можливості скористатися зброєю для самозахисту. Наприклад, кількох моїх респонденток намагалися зґвалтувати саме вночі, коли вони спали.

«Одна жінка мені розповіла, як прокинулася у бліндажі від того, що незнайомий їй чоловік-військовий однією рукою затулив їй рота, іншою тримав за ногу. Жінка схопилася за ніж і спробувала вдарити нападника. Так їй вдалося втекти»

Сексуальне насильство є екстремальним способом демонстрації влади, і ми бачимо, що більшість жертв перебувають у стосунках прямого підпорядкування зі своїми аб’юзерами. Нерідко командири використовують свій владний ресурс, щоби примусити жінку/ок до інтиму. Через почуття сорому та безсилля, невіру у справедливе розслідування, страх розголосу й соціальної ізоляції, боязнь втратити посаду чи бути покараною за «непослух» деякі жінки стають жертвами систематичної сексуальної експлуатації. Вони мовчать про свій травматичний досвід, а їхній біль частково стає видимим через розповіді інших жінок-очевидиць. Але багато історій залишаються нерозказаними через лояльність до групових цінностей, військове «братерство» та неформальне табу на розголошення інформації, яка дискредитує конкретну військову групу.

Використання тіла як стратегії виживання у «ворожому» маскулінному середовищі було й залишається поширеною жіночою тактикою у військах різних країн у різний час. Я була вражена відвертістю однієї військової ЗСУ, яка зізналася, що має домовленість зі своїм командиром, згідно з якою вона вважається його коханкою і таким чином убезпечує себе від сексуальних домагань інших чоловіків.

Усе частіше чути голоси сміливих жінок, які готові кидати виклик цій «змові мовчання» навколо сексуального насильства щодо жінок-військових. Я усвідомлюю, що вони ризикують бути звинуваченими в тому, що «ллють воду на млин» ворога, що нібито дискредитують українську армію, оприлюднюючи факти, які може використати російська пропаганда. Однак приховування проблеми, тривіалізація насильства («чоловіки завжди будуть чоловіками») не сприятиме вирішенню проблеми та зростанню безпеки жінок.

Важливу роль у цьому контексті відіграють ЗМІ, які репрезентують жінок на війні. Одна з важливих проблем полягає в надмірній сексуалізації образів жінок-військових. На мою думку, це один із способів вирішити конфлікт уявлень про нормативні фемінності та маскулінності у війську. Адже багато жінок на війні в якості адаптивних стратегій «маскулінізують» свою поведінку (емоційна ригідність, агресивність, домінування, безжалісність), зовнішній вигляд і мову (коротка стрижка, відмова від косметики, спідниць, фарбування волосся, ненормативна лексика). У суспільному дискурсі такі практики можуть бути означені як втрата «справжньої» жіночності чи «девіантна» жіночність.

Еротичні ж образи бійчинь начебто нагадують, що жінки залишаються жінками, навіть виконуючи функції кулеметниць, гранатометниць і снайперок. З одного боку, це начебто легітимізує присутність жінок у війську, особливо на бойових посадах, послаблює «тривогу» мілітарних чоловіків за свою маскулінність. Але з іншого – містить низку загроз, пов’язаних із плеканням культури зґвалтування (rape culture), адже система образів, особливо у стилі пін-ап, є яскравою об’єктивацією жінок.

Ярослава Вольвач: Чи можна говорити про те, що суспільство готове зустріти жінок-ветеранів?

Марта Гавришко: Наші респондентки висловлюють багато скепсису щодо цього. Жінки, які повертаються до мирного життя, не відчувають достатньої суспільної підтримки й визнання їхніх заслуг у захисті батьківщини. В інформаційному просторі жінки-воїни менш видимі, аніж чоловіки, а в деяких пропагандистських матеріалах узагалі не присутні, наприклад, у роликах Міністерства інформаційної політики на підтримку армії, де немає жодної жінки в образі войовничої захисниці. Також частина жінок-військових бореться зі спробами колишніх чоловіків, соціальних служб відібрати в них дітей. Існує й інша проблема: чи готове суспільство загалом сприймати інформацію про зґвалтованих ворогом жінок, загиблих жінок, особливо вагітних?

Дискримінація жінок-військових існує у звичайних, повсякденних практиках. Наприклад, одна з жінок розповіла мені, як їхала у транспорті з побратимом. Обоє мали військову форму, але коли вона показала посвідчення учасника бойових дій, то почула на свою адресу зневажливий коментар у стилі «знаємо, що ти там робила». Подібні закиди жінки чують від родичів і знайомих. Зрештою, такої ж стигматизації зазнавали й червоноармійки, і учасниці підпілля ОУН. Стереотипне уявлення про те, що війна – не жіноча справа, міцно вкорінене в суспільній свідомості, тому жінок, які добровільно йдуть в армію, звинувачують у бажанні знайти собі кавалера/чоловіка чи практикувати проміскуїтет.

Готовність суспільства приймати й належно шанувати жінок-воїнів треба формувати. Вирішення цієї проблеми я бачу, зокрема, у переозначенні поняття ефективності мілітарних структур, яка залежить не стільки від статі, скільки від професіоналізму, компетентності та мотивації людей. Жінок, які виконують різні ролі на війні, треба зробити більш видимими, позаяк вони є активними агентками у процесах досягнення безпеки й миробудування. Також треба зняти всі штучні обмеження для жінок щодо військової освіти й усіх військових спеціальностей.

Це дозволить збільшити їхню репрезентативність у системі прийняття рішень. Адже простим збільшенням кількості жінок у війську ми не зможемо добитися покращення їхнього соціального становища. Зростаюча присутність жінок на війні буде лише свідченням мілітаризації суспільства, а не його якісної трансформації в контексті урівняння прав і можливостей для різних статей. Сприятимуть вирішенню проблем мілітарних жінок і загальні зусилля для досягнення гендерної рівності в українському суспільстві, яка має прямий вплив на аналогічний показник у війську.

Ярослава Вольвач: Десятки років тому проблеми та виклики, які поставали перед жінками-учасницями бойових дій, були схожими на сьогоденні?

Марта Гавришко: Вражає те, наскільки близькими є проблеми, з якими стикалися жінки в мілітарних структурах майже 75 років тому, і жінки тепер. Серед них ‒ закритість низки посад, особливо командних, непристосованість побуту для жінок, високі ризики гендерно-обумовленого насильства з боку чоловіків, труднощі соціальної адаптації в мирному житті, боротьба зі стереотипами про роль і призначення жінок під час криз, відсутність дієвих механізмів захисту прав та інтересів жінок-військових, вирішення «жіночого питання» у війську «згори» без самих жінок.

Одна з причин, чому ці проблеми зберігають актуальність протягом десятиліть, полягає в тому, що армія залишається патріархатною, сексистською структурою, де культивуються андроцентричні цінності (культ сили, агресії, готовності вбивати), а військові вишколи включають мізогінну й гомофобну лексику (наприклад, «не будь як баба», «скучив за мамочкою»). Тому частина жінок, опиняючись у війську, щоб завоювати повагу чоловіків і стати «своїм хлопцем», удається до супресії фемінності й запозичення «нормативних», тобто маскулінних моделей поведінки.

Хоча, на думку деяких дослідниць, зокрема, Лінді Хайнекен, саме навички жінок, отримані ними в процесі соціалізації, підвищують ефективність збройних сил, особливо в миротворчих місіях (наявність жінок на лідерських позиціях може зменшити рівень гендерно-базованого, зокрема, сексуального насильства щодо жінок, жінкам легше комунікувати з місцевим населенням, участь жінок у мирних домовленостях робить їх тривкішими).

Інше пояснення «стійкості» викликів, з якими стикалися та стикаються українські жінки в різних арміях у різні часові відтинки, полягає в тому, що кожного разу в кожній новій війні жінки ніби знову починають боротьбу за свої права. Адже історичний досвід показує, що кризи є часом нових гендерних контрактів і виходу за межі гендерних норм, саме тому, наприклад, навіть у консервативному західноукраїнському суспільстві середини ХХ століття Ольга Горошко змогла очолити чоловічу боївку ОУН, а в Червоній армії сотні жінок перебували на «чоловічих посадах». Коли зростає загроза національній безпеці, коли є потреба мобілізувати всі ресурси, на війну кличуть і жінок, їх частково допускають до прийняття рішень. Однак у мирний час  від жінок очікують, що вони звільнять посади для чоловіків і повернуться до виконання своїх так званих «природних» функцій: домашніх обов’язків, народження дітей і підтримки чоловіків. Про внесок жінок забувають, а воєнну історію пишуть чоловіки про чоловіків і для чоловіків. Усе це має змінитися.

Довідка Поваги: Згідно з останніми даними, українська армія налічує понад 250 тисяч осіб. У лавах ЗСУ проходить військову службу 23 771 військовослужбовиця, із них на посадах офіцерок — 2916 жінок, а на посадах полковниць — 42 жінки.

У червні 2016 року Міноборони значно розширило перелік посад, на які дозволяється призначати жінок-військовослужбовиць.  

Парамедик ДУК ПС МС Госпітальєри, адаптована ветеранка Аліна Вяткіна погоджується зі сказаним дослідницею Мартою Гавришко. «Наприклад, коли я заxотіла поїxати на війну як парамедик, мені відмовили кілька бригад, НГУ (Національна Гвардія України, ред.) та Азов. Форма мого розміру, зручний бронік, берци ‒ мрія, яка досі не збулася, тому я втішена спробами держави розробити білизну для жінок. Не впевнена, що вона з першої партії вийде якісна, але те, що про жінок на війні згадали на рівні держави, ‒ перемога».

Дівчина відзначає, що найбільша проблема, з якою їй довелося зіткнутися на сході України, ‒ внутрішня.

«З сексуальним домаганням мати справу, на щастя, довелося лише на рівні слів, xтивиx жартів, бо біля мене завжди були xлопці з ДУК, а серед ниx я такиx тенденцій не помічала. Найбільша проблема ‒ внутрішня: я досі інколи не розумію, як поводитись із побратимами. З одного боку, якщо xочеш, щоб тебе сприймали як рівного, як бійця, треба забути, що ти жінка. З іншого боку, перетворюватися на чоловіка не дуже xочеться. Після повернення однак чуєш запитання типу “зі скількома ти там переспала?”, “нащо ти туди попxалась?” Я знаю чоловіка, який зустрів свою майбутню дружину на війні, бо вони були в одному підрозділі, тепер вони командири в одній бригаді, але він продовжує думати, що жінки на війні ‒ непорозуміння, яке тільки заважає. Мені здається, це невпевненість у своїx силаx і страx визнати, що жінка таки може бути рівною або ефективнішою за чоловіка на полі бою», ‒ розповіла Аліна Вяткіна.

Яся Вольвач

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.