У війни жіноче обличчя

0 59

За даними Головного управління персоналу штабу Збройних сил України, станом на кінець травня 2017 року в лавах армії було понад 23 тисячі жінок. Попри те, що приблизно така сама кількість жінок служить і в країнах-членах НАТО, говорити про рівноправність двох статей у нашій державі поки що зарано.

Відновити гендерну несправедливість в українському війську покликаний проект 6109, зареєстрований у Верховній Раді в лютому цього року. Автори цієї законодавчої ініціативи вносять правки до низки статей щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та інших військових формуваннях. Адже часто лікарки, снайперки тощо на паперах зазначені обслуговуючим персоналом, адже законодавство забороняє жінкам займати керівні посади чи виконувати завдання на полі бою.

Проте кількість жінок в українській армії невпинно зростає. За час АТО вони встигли продемонструвати силу, відвагу й чималий бойовий досвід. Про жінок-медиків, яким доводиться на своїх плечах витягувати фактично з лінії вогню кремезних чоловіків,часто жертвуючи своїм здоров’ям та ризикуючи життям, – далі в матеріалі.

Полтавка Людмила Ясененко, яка на Сході отримала позивний «Пчелка», прийшла до 16-го тербатальйону 5 лютого 2016 року й потрапила відразу в Авдіївку. Тоді саме за промзону міста розпочалися запеклі бої. До цього жінка працювала десять років у полтавському перинатальному центрі акушеркою. Людмила вирішила звільнитися з роботи й іти служити добровольцем на Схід.

– Пішла в полтавський батальйон, бо знала, що там бракує медиків, читала про це в газетах, про це розповідав знайомий, який служив на Сході, – каже Ясененко.

Батьки Людмили були шоковані, коли дізналися, що вона їде на Схід. Що звільнилася з роботи й збирається туди, жінка їх не попередила. Вона привезла до батьків, які мешкають під Полтавою (Решетилiвський р-н, с. Пустовари – прим. авт.), свої речі й того дня поїхала в зону АТО.

Військова медсестра розповідає, що спеціальної підготовки до відбуття на Схід не було.

– Взагалі, у мене не було навчань. Я прийшла у військкомат, приїхав представник із нашого батальйону, поставив мені кілька запитань: чи боюся крові, мерців, тобто з’ясовував, до чого готова. Я була готова на все, бо знала, куди йду. І вони мене без підготовки відразу забрали в Авдіївку, – розповідає Людмила Ясененко.

Говорить, що в тих обставинах, коли доводиться виносити й вивозити поранених із поля бою, психологічно адаптуватися неможливо.

– Наш батальйон стояв на нульових позиціях і коли мені передавали по рації, що в нас поранений, ми одразу виїжджали. Тобто медики перебували за 2–3 кілометри від лінії зіткнень і мали за 3–4 хвилини доїхати по бійця, – говорить Людмила.

За такий час дістатися до пункту призначення досить реально, каже «Пчелка». У них було дві автівки – «Газель» та УАЗ. Але перша на газу. І зрозуміло – якщо в неї влучить бодай осколок від снаряда, то на всіх, хто перебуває в автомобілі, чекатиме неминуча загибель.

Медики 16-го тербату витягали з окопів та рятували всіх бійців без винятку: і людей із 122-го батальйону, і з 90-го, добровольців.

– Там уже всі мали мій номер телефону. І якщо був поранений, із цих військових підрозділів дзвонили мені, і ми відразу виїжджали на позиції, – розповідає військова медсестра.

27 квітня 2016 року Людмилу Ясененко призначили тимчасово виконувачкою обов’язків начальника медичної служби.

Медсанбату вдалося з 6 лютого до 20 жовтня (21 жовтня військовий підрозділ вивели з Авдіївки, прим. авт.) вирвати з пазурів смерті 486 людей. Це й добровольці, і бійці їхнього батальйону, і мирні жителі.

«Пчелка» каже, що жодного врятованого забути неможливо.

– Був випадок у травні 2016-го, коли падали 120-і міни (боєприпаси 120-міліметрового калібру для стрільби з міномета – прим. авт.). До мене зателефонували добровольці з «Правого сектору» і сказали, що забирати треба мого товариша, полтавця. Він та його друг були дуже тяжко поранені. Товариша забрали АСАПи, а нашого земляка Сергія Макаренка з позивним «Полтава» вивозили ми. Він утратив багато крові. Мені довелося бинтувати Сергія повністю, адже був дуже посічений, мав відкритий перелом лівої ноги. Я розважала його, намагалася жартувати. І після того, як ми відбули з місця, де перев’язували бійця, туди через сім хвилин упала 120-а міна. Тобто в тих умовах не можна втрачати жодної хвилини, – розповідає Людмила Ясененко.

Військова медсестра говорить, що переважно не вдавалося «витягнути» тих бійців, у яких поранення були несумісні життям, коли від лікарів фактично вже нічого не залежало.

Розповідає, що в перші два місяці наслухалася від чоловіків, що їй на війні не місце і що краще б поверталася додому та створювала сім’ю.

– Але поки війна не скінчиться, я себе бачу тільки там, – каже «Пчелка». – Коли зараз говорю, що переведуся в іншу військову частину, не відпускають. Кажуть: «Як ми без тебе? Хто нас лікуватиме?»

Минулого року жінка отримала орден за захист Авдіївки, а також стала лауреаткою премії «Професіонал року» в Глухові.

Полтавка говорить, що в зоні АТО їй спокійніше, адже є відчуття, що ти можеш урятувати когось, чимось допомогти.

Олена Мосійчук родом із Дніпра. Після школи навчалася в Українському державному хіміко-технологічному університеті на хіміка-лаборанта. Потім в Естонії здобула освіту військового парамедика й отримала диплом та допуск працювати на лінії бою. На Схід пішла добровольцем, бо у військкоматі не хотіли приймати до лав Збройних сил України.

– Я не була медсестрою, адже одразу навчалася саме на військового парамедика, тому мені було легко. Після Майдану одразу пішла до батальйону «Азов», на той час – «Чорні Чоловічки».

Жінка, яка в зоні АТО отримала позивний «Мальок», говорить, що родина тяжко сприйняла її вибір бути на війні, але всіляко підтримувала та допомагала. Сама ж Олена, перебуваючи на Сході, дуже сумувала за сином.

Із 2014 до 2016 року Олена Мосійчук перебувала в зоні АТО. Після численних поранень (у Новосілівці Олена отримала легкі осколкові поранення та контузію, також були контузії в Широкиному та Штольні – прим. авт.) довелося піти в запас.

Олена говорить, що не відчувала жодного упередженого чоловічого ставлення в зоні АТО.

– Складно бути єдиною дівчиною в батальйоні, але в мене була чудова команда та командир, – каже «Мальок». – Підрозділ складався з моїх друзів із Дніпра та побратимів, які живуть по честі й поважають своїх близьких.

Олена Мосійчук удостоєна президентського ордена «За відмінну військову службу» та має відзнаку «Народний герой України».

Не називає кількості врятованих бійців за час служби, адже вважає, що цинічно рахувати поранених.

– Були й 200-і. Усе це тяжко, але є поранення, після яких немає шансу. Пам’ятаю випадок, коли ми виїжджали по багатьох поранених. Один одразу 200-й. Інший ще живий, але тяжкий. То коли цього вивозили, військові іншого підрозділу ледь не розстріляли нас із кулемета, – ділиться спогадами з зони бойових дій медсестра.

Олена Мосійчук розповідає, що від початку АТО в українській армії мало що змінилося. Належного забезпечення немає.

– Військових із ЗСУ не навчають, а медики з деяких підрозділів Збройних сил, де мені доводилося бувати, це алкоголіки, які повинні нести кримінальну відповідальність за людські втрати. Якби не АСАП (медичний підрозділ – прим. авт.) на передовій, то, повірте, загиблих було б значно більше, – говорить «Мальок».

Серед проблем військових медиків Олена Мосійчук також називає брак транспорту та медикаментів. Наразі Олена – цивільна людина, але періодично їздить у зону АТО медиком-добровольцем.

Валентина Фролова родом із Миколаївської області. 2014 року вона закінчила Первомайський медичний коледж за спеціальністю «Фельдшер». По тому працювала чотири місяці у двох ФАПах. 8 серпня 2014-го Валентину мобілізували до 61-го військового мобільного госпіталю ВМКЦ Південного регіону, який виконує завдання в зоні АТО на території Донецької області.

Прослуживши рік за мобілізацією, Валентина Фролова підписала контракт до закінчення особливого періоду.

– Справжню практику та перший дорогоцінний досвід я здобула в зоні АТО. За кілька місяців моєї роботи фельдшеркою в селі жодних екстрених ситуацій не виникало. А в мобільному госпіталі я за кілька днів опанувала всю медсестринську, санітарну, психологічну роботу й військову дисципліну, – говорить медсестра.

Звичайно, батькам відпустити доньку на війну було непросто, але спроби Валентини заспокоїти тата й маму позитивними новинами, а також жартами, допомогли.

– Коли підписала контракт для продовження служби, батьки підтримали мене, розуміючи, що я знайшла себе та усвідомила своє професійне призначення, – розповідає Валентина.

Перед виїздом у зону АТО (це була третя хвиля мобілізації – прим. авт.) медиків протягом 20 днів готували на території Військово-медичного клінічного центру Південного регіону в Одесі.

– Нас розподіляли по відділеннях, де ми мали надавати допомогу хворим і пораненим, показували військову форму медиків. Також ми вивчали статут та накази ЗСУ, призвичаювалися до військової дисципліни та завдань, які повинні виконувати в різних екстрених ситуаціях, – розповідає Валентина.

Медична сестра говорить, що з перших годин перебування в АТО розпочалася безперервна робота, тому часу на психологічну адаптацію чи думки про якісь страхи не було:

– Рятували ми, безперечно, усіх, хто цього потребував. А от скільки… Це складне питання. Але точно більше десяти тисяч військовослужбовців, – каже Валентина. І кожен із бійців – це окремий випадок, і виділити когось неможливо. Найбільше пам’ятається пекло Іловайського котла…

Наталка Сіробаб

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.