Тетяна і дві Юлі. Три моделі успіху жінки з інвалідністю

  • Січень 18, 2016
  • 4220
  • 1

Їх об’єднує сила творити зміни у своєму житті й житті суспільства. І в кожної своя історія і своя «суперсила». Жінка-кішка з популярних коміксів «Марвел» їм би позаздрила. Нам пощастило більше – Тетяна і дві Юля живуть у Києві й допомагають іншим повірити в себе.

«Здравствуйте, я – Таня!»

Тетяна Фурманова

Тетяна Фурманова

Тетяна Фурманова відвідує в Головному військовому клінічному госпіталі бійців АТО, які зазнали травм. Дівчина переконана, що навіть проста розмова зможе підбадьорити. Таня, в якої вроджена ампутація правої руки, знає точно: це ніяк не кінець життя.

«Я на Фейсбуці побачила перших хлопців, які мали ампутацію. Ця тема мені близька, бо я сама маю інвалідність з дитинства, 3 група. Чому я вирішила піти в госпіталь? Я не знаю. За покликом душі…», – розповідає Таня.

Дівчина не знала, ЩО і ЯК буде говорити з пораненими. Адже зовсім не мала практики спілкування з бійцями: «Я пішла в госпіталь і просто відкрила двері зі словами: «Здравствуйте, я Таня!».

Дівчину відразу познайомили з координатором волонтерів – «полковником Перовим».

«Я стою перед ним і кажу, що я – ось така, і я можу морально підтримати хлопців з подібними травмами. «О, як цікаво! Підемо…», – миттєво відреагував полковник. І одразу веде мене до Олега Березовського – один з перших хлопців, у якого була ампутація двох рук. Дорогою йду і думаю: а що ж я йому скажу?», продовжує розмову Таня.

…Це були перші солдати – оточені надмірною увагою. Усі хотіли з ними сфотографуватися – навіть черга вишикувалась. Олег був трохи втомлений.

«Привіт, я Таня. Ось прийшла. Я така… і все життя із цим живу… Я можу на веліку їздити, плавати… Розумію, що в тебе двох рук немає… Мені, напевно, пощастило більше, тому що в мене з дитинства, і я вже навчилася із цим жити…». Звернулася до Олега такими фразами – і раптом хлопець засміявся: «Слухай, до мене стільки народу приходило – але тебе я точно запам’ятаю»,  пригадує Таня й каже, що його слова як закарбувалися.

Далі було простіше – волонтерка стала регулярно провідувати хлопців у госпіталі.

«У поранених виникає інтерес: вони зі мною спілкуються на рівних, для них я – своя. Я майже відразу кажу: я не психолог. Я не один раз помічала, як солдати насторожуються, коли чують про психологів. Скептично ставляться.

А зі мною буває так, що я присутня в кабінеті реабілітолога-педагога, коли хлопцям та дівчатам протези ставлять чи вправи показують. Я бачу їхні непрості емоції. Кажу, може, я вийду? А вони – ні-ні, залишся. Їм якось спокійніше, коли я поруч.

З бійцями ми здружуємося, а потім зовсім на різні теми можемо спілкуватися. Хоча спочатку зазвичай: «Ух ти, а це що в тебе? а як у тебе?». Без реверансів починають розпитувати, помітивши мою руку. Їм цікаво вислухати мою історію»,  ділиться моя співрозмовниця.

Тетяна Фурманова

Тетяну батьки якось «особливо» морально не готували, але й не робили з дівчини безпорадну.

«Мій старший брат переконував мене, що не варто соромитися. А я страшенно ніяковіла, особливо в підлітковому віці… Звісно, було багато різних ситуацій, і було нелегко. Навіть до себе я «звикла» не так давно: вже стала ходити відкрито, а так – то шарфом руку прикривала, то сумочкою…».

Таня не користується протезом, з дитинства не звикла. Батьки спочатку намагалися їй запропонувати, та дівчина відмовилася. Коли була дитиною, їй це не потрібно було, а пізніше – на дорогий і зручний протез грошей сім’я не мала.

«Найперше протезування пропонують у 3-5 років. Ми поїхали аж у Ленінград. Знаєш, то були якісь резинові перчатки – абсолютно нефункціональні, лиш для естетики – аби люди не оглядалися. Я відмовилася їх носити», пригадує дівчина.

Тетяна має художню освіту – закінчила Харківську академію дизайну та мистецтв. Нині працює стилістом-гримером на телеканалі «Глас». Дівчина каже, що не ховає спеціально свою руку, але часто люди її просто не помічають.

Тетяна Фурманова

«Як прийняти себе? Це тривалий процес. Але хлопці вчаться, шукають в інтернеті історії, хто як живе без ніг, без рук, які протези краще брати. Наприклад, є протези бігові. І мої нові знайомі починають займатися спортом. Людина настільки розкривається. Спочатку думають, що життя закінчилося – ажні…

Навряд чи допоможуть загальні фрази «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Я розповідаю, що в мене є чоловік, дочка у восьмому класі, робота. Так, у дитинстві я чула не один раз «безрука». Але в середині мене є якийсь бар’єр, який не пропускає погане – я запам’ятовую тільки гарні речі. Я сподіваюсь, що всі поранені зрозуміють: що можна жити.

Чим старшою я стаю, тим більше в моєму житті спорту, йоги, я плаваю в холодній воді. Ось за ці речі я стала себе ще більше поважати.

Інколи мене запитують, чому я зараз не зроблю протез. На що я відповідаю: а навіщо?», – щиро дивується Таня.

На сьогоднішній день Тетяна Фурманова вже заснувала громадську організацію «Ти особливий». Крім включення людей з інвалідністю до суспільного життя, пріоритетами в роботі організації є пропагування корисних та цікавих навичок для позитивного світосприйняття кожній людині.

Селебретіс на візку

Юлія Ресенчук

Юлія Ресенчук

Цю вродливу дівчину назвати ніяк інакше, як селебретіс на візку, я не можу. Юлія Ресенчук очолює Благодійний фонд розвитку комп’ютерних та інформаційних технологій для людей з інвалідністю (АІК). Також Юлія бере участь у фотозйомках, телепередачах, дискусійних клубах. Разом з чоловіком обожнює подорожувати за кордоном.

Після автокатастрофи Юля, як дитина, навчалася елементарним речам. Коли ж нарешті взяла своє життя під контроль – життя навколо неї завирувало…

Одне із завдання, яке ставить для себе благодійний фонд AIK – дати можливості людині отримати освіту.

«В умовах нашої бар’єрності говорити про те, що людина на візку може бути конкурентно спроможною на ринку праці – це зі світу фантастики. Тому ми обрали для себе ІТ-сферу, оскільки саме тут є багато можливостей вчитися й працювати»,  розповідає Юлія.

Клієнти  AIK – це люди 1-2 групи інвалідності, часто серед них і такі – що не можуть без сторонньої допомоги встати з ліжка чи вийти за межі свого дому.

«У нас є багато прикладів, коли людина навіть зі складною формою інвалідності, має свою бізнес-справу, заробляють гроші, незалежні… Якраз важливо не зробити щось за людину з інвалідністю, а надати можливість, щоб вони самі могли забезпечувати своє життя»,  переконана Юлія.

Україна – бар’єрна країна, але найгостріше Юлю пече дискримінаційне ставлення саме на місцевому рівні.

«Я приїжджаю на парковку, а там місце для водія з інвалідністю зайнято. Найбільше ображає й обурює, коли ти підходиш до людини, щоб пояснити, що так не варто робити – часто замість вибачень водії починають сваритися», – розповідає дівчина.

Підняти тебе завжди можуть і на 100-й поверх, а ось пробити стіну, щоб прийняли тебе таким, яким ти є – ще довго потрібно працювати, каже моя співрозмовниця.

Ресенчук4

Років три тому Юля мала відверту фотосесію для чоловічого журналу. Дівчина зізнається, що для неї це був сміливий вчинок.

«Що про мене подумають, сумнівалась я. Однак мене переконав… мій чоловік», усміхається Юля.

Тоді він сказав: «Юлю, ти борешся за те, щоб людей з інвалідністю приймали на рівних з іншими, зокрема, жінок з інвалідністю. Це може стати дуже потужним механізмом саме такої боротьби. Ось такі сміливі вчинки можуть про багато речей не просто говорити, а кричати!».

Для дівчини це був саме той крик душі.

«Мені хотілося всьому нашому суспільству заявити, що ми – жінки з інвалідністю – ми вродливі, ми привабливі, ми хочемо бути бажаними, сексуальними, ми цього заслуговуємо. На жаль, у нашому світі, часто щоб сказати про такі речі, доводиться в прямому смислі – оголитися»,  прокоментувала Юлія.

Юлія Ресенчук

Реакція була різною. Близькі та друзі підтримали. Незнайомі чоловіки писали переважно позитивні відгуки. Однак були й такі, хто дуже сильно критикував, навіть відверто ображав – і для Юлії це стало неабияким випробуванням. Був навіть момент, коли дівчина пожалкувала.

«Та несподівано я стала отримувати листи вдячності від самих жінок з інвалідністю. Вони писали, що завдяки мені, – що я жінка з інвалідністю і я не комплексую, – вони навчилися любити себе такими, якими вони є. Ось це для мене стало найціннішим. Можливо, саме тоді, я нарешті зрозуміла, ким і я є..», – усміхнулася Юля.

Жити без «поправки на інвалідність»

Юлія Сачук

Юлія Сачук

Як усе встигає ця дівчина – загадка для мене. А сама Юля усміхається і каже: мені подобається те, що я роблю, і це мій вибір. Юлія Сачук – віце-президентка Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», експертка Коаліції з протидії дискримінації. Попри малий відсоток залишкового зору Юля багато самостійно подорожує за кордоном, виховує сина Тараса, захоплюється флористикою, катається на ковзанах. А нині знайшла час для ранкової кави зі мною.

Юля має інвалідність з дитинства. Каже, що всі стереотипи, які існують навколо «сліпих»,  провідчувала на максимум.

«Думала навіть, що моя інвалідність – це ненормально. З одного боку, я розуміла, що я – «нормальна», та з іншого – я не знала як опиратися цьому тиску…», розпочала розмову Юля.

У Луцьку, звідки родом Юля, не було школи для незрячих дітей. Тож батько домовився із директором школи, в якій навчалася її сестра. Вчителі ж не хотіли брати першачку, вони прямо говорили: «нам інвалід не треба». Серед них була і вчителька – відмінниця освіти з купою нагород…

«Зрештою, мене взяли, так би мовити, на умовний термін: якщо за півроку я проявлю себе й буду встигати в навчанні, то залишуся в школі й далі…»,  ділиться своїми роздумами Юля.

«Особливе», жалісне ставлення Юля відчувала в селі, коли приїжджала до бабусі.

«Ой ні, тобі копати не можна. Ото сиди хвореньке моє, голеньке». Хоча в сільській місцевості була своя «реабілітація», наприклад, коли з бабусею ходили чорниці збирати…», пригадує співрозмовниця.

Коли Юля навчалася в університеті, то познайомилася з хлопцем Андрієм, який також мав інвалідність по зору. Він був членом товариства незрячих. Саме він запропонував Юлі робити щось для молоді.

Тож на другому курсі нині Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки дівчина долучилась до громадської діяльності Луцької міської молодіжної організації «Паросток», яка об’єднувала молодь із порушенням зору.

«Для мене ж тоді стало відкриття № 1 – таких людей, як я, дуже багато. Що є спеціальні інтернати. Що є дуже багато людей похилого віку, які не отримують базових послуг, і вони навіть не знають, що мають на це право…», каже Юля.

Юлія Сачук (зліва)

Юлія Сачук (зліва)

Студентка-активістка занурилась у громадську роботу. У 2006 році провели Перший Всеукраїнський форум незрячої молоді. До них тоді приїхали молоді люди з усієї України – найактивніші у своєму регіоні.

«Було таке відчуття, що ми знали один одного все життя, тільки не могли зустрітися…», пригадує Юля.

Ця ініціативна група і створила в 2006 році організацію «Генерація успішної дії» (ГУД), серед засновників була і Юлія Сачук. Однак на певний час роботу в ГУДі довелося відкласти – маленький син Тарас забирав багато часу.

До слова, у пологовому будинку Юля наче знову опинилася в лещатах стереотипів.

«А як ви будете в пелюшку мотати? Нащо ж ви народжували, як у вас така інвалідність… І в дитині є всі «шанси», – говорила одна медсестра. Іншого дня я чую знову: «Ой, бідненьке, а що там з очком?». Люди, чого вас це хвилює?», пригадує Юля.

Сачук1

Активістка каже, що ситуація потроху змінюється. Але якщо у великих містах ці зміни більш помітні, то в регіонах – до людини з інвалідністю продовжують ставитися все так само з жалем.

«Сьогодні син, звісно, розуміє, що я погано бачу. Я намагаюся з ним бути чесною, і якщо треба прошу в нього допомоги. Та все частіше я замислююся на тим, як спілкуватися з Тарасом, щоб він не думав, що зобов’язаний щось робити. Мені не хочеться його «використовувати». Знаєш, серед незрячих є тенденція: треба народити дитину, щоб… добре бачити. Це жорстоко. Але таке є. «От буде допомагати – в магазин піде…». Я стараюсь інтуїтивно від цього відсторонюватися», розказує про нові виклики в своєму житті Юля.

Упродовж свого життя дівчина намагається вирішувати свої проблеми без «поправки на інвалідність». Так, в університет принципово вступала без довідок і пільг, які мають абітурієнти з інвалідністю.

«Нехай це – юнацький максималізм, але для мене це було важливо. Пам’ятаю, як у магістратуру вступали – тоді вираховували бали за весь період навчання. Враховувалися навіть соті бали: як от 4,98… Пригадую, як до мене підійшов староста, і сказав: «Ах ну да… тому що в тебе інвалідність». Я тоді: «Ану, давай в деканат…», усміхається моя співрозмовниця.

Юлія Сачук (зліва)

Юлія Сачук (зліва)

Одним з потужним поштовхом для Юлі стала робота в Amnesty international.

«Тоді я дізналася дуже багато про права людини, про ті важливі речі, які ані в школі, ані в університеті не навчали. Тоді чи не вперше усвідомила: навіть якщо в тебе є право, дуже важливо, його відстоювати. І це важливо не лише для мене чи моїх знайомих, а й для всієї громади, країни, світу. І це поліпшує ситуацію в Україні», каже Юля.

Здобувши в Amnesty неабиякий досвід організацій громадських акцій, проведенні адвокаційних кампаній, лобіюванні, дівчина прийняла свідоме рішення розвивати ГУД.

«Увесь цей час, що працюю серед людей, які мають інвалідність, я переконалася: навіть ті невеличкі кроки, зроблені конкретно людиною,  дуже стимулює захищати свої права», щиро ділиться моя співрозмовниця.

Мої співрозмовниці – Тетяна і дві Юлі – переконані: кожний та кожна може знайти себе і своє місце. І особі з інвалідністю не потрібно якогось «особливого» ставлення – достатньо поважати в ній людину. І створити умови, які потрібні, щоб почуватися людиною.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus