Сексизм – не жарт, але над ним теж можна сміятися. Українські письменниці про сім'ю, роботу та стереотипи

  • Жовтень 14, 2015
  • 1255
  • 0

Письменниці Наталка Сняданко та Лариса Денисенко на Форумі видавців у Львові через власний досвід розповіли про гендерні стереотипи в Україні

ds1Фото Олександра Балабко

Бесіда: «Бути жінкою в Україні» на цьогорічному львівському форумі видавців відкрила тематичну дискусію «Жінка в темі», в межах якої зачіпались питання жінки і війни, домашнього насильства, представлення жінок у медіа, а також відбувались презентації низки книжок. Найзагальніша за назвою бесіда виявилась найбільш легкою.

«Ми сьогодні добряче посміємося», – пообіцяла модераторка дискусії Ірина Славінська, розпочинаючи розмову.

Про Барбі та Берегиню

Бесіда розпочалась із згадки про два стереотипні образи жінки, які превалюють в українському суспільстві: «Барбі» та «Берегині».

«То хто ви: «Барбі» чи «Берегиня»?, –  запитала співрозмовниць Ірина Славінська.

Наталка Сняданко на це згадала про ще один концепт – «cool girl». Згідно з ним, жінка грає у суспільстві певну роль, якої від неї очікують чоловіки і, настільки звикає до неї, що вважає своїм дійсним призначенням.

«Мені здається, що стандарт жінки, коли вона намагається здаватись сильною, незалежно від того, чого сама хоче, є найбільш типовим. Мало хто із сьогоднішніх жінок вільний від нього», – вважає Сняданко.

Продовжуючи метафору іграшок, Лариса Денисенко порівняла свій образ жінки із конструктором «Лего».

«Я немов щоранку збираю себе наново. Можна ще згадати метафору «пірамідки», але це щось більш структуроване. А «Лего» – він може по–різному моделюватись. Скажімо, в якому настрої зранку прокинешся, так себе і «збереш», – каже Денисенко.

У певних моментах – таких, як вибір одягу чи прикрас, до себе можна застосувати і образ «Барбі», хоча у поведінці чи робочих моментах він ніколи не проявляється.

А от щодо образу «Берегині»…Мені іноді здається, що жінка – немов та черепаха, на якій тримається світ. Ми, дійсно, дуже багато витримуємо на собі. Це створює неймовірний тиск, до якого переважна більшість із нас звикла», – каже Денисенко.

На її думку, навіть ті жінки, що гадають, що живуть в концепті «Барбі», теж мають на собі це тиск, у який, зокрема, входить тримання на собі сімейного бюджету.

Про упередження та кар’єризм

Інше запитання, яке поставила модераторка – чи доводилось учасницям дискусії відчувати упередження щодо того, що ти жінка, будучи успішними професіоналками у своїх галузях діяльності.

За словами Лариси Денисенко, вона, швидше, стикалася не із сексизмом, а із ейджизмом, несприйняттям через юний вік, адже почала працювати досить рано – у 20 років, а у 23 роки стала першим заступником начальника управління міжнародного права у Міністерстві юстиції. Тоді їй доводилось часто спілкуватись із представниками СБУ, Адміністрації президента та Міністерства внутрішніх справ.

«У системі людей, які тоді працювали у владних кабінетах – таких собі старших чоловіків за 50-60, такі як я були, в кращому випадку, секретарками або ж дівчатами, які «щось підносять».

Денисенко пригадує, що «достукатися» до цих людей, домогтися, аби вони сприймали її на одному рівні, було досить складно.

«Я пригадую один момент, коли я повернулася із дуже складної зустрічі із одним із чиновників. А мій начальник, міністр юстиції, якраз говорив з ним по телефону гучномовцем. І я почула фразу «Ну, Сергей Петрович, приходила эта ваша наглая девочка». Треба сказати, що начальник відразу ж перебив його зі словами «Перепрошую, до вас приходила не дівчинка, а перший заступник міністра юстиції», – сміється Денисенко.

Після цього ставлення чиновника до неї кардинально змінилося. Однак Денисенко визнає, що такий ефект могла справити розмова на певному рівні – між двома чоловіками. Натомість у адвокатській кар’єрі, за словами письменниці, коли вже досягаєш певного рівня професіоналізму, неважливо – жінка ти, чи чоловік. Хоча і тут не обходиться без двозначних моментів.

«Буває, сидимо разом, вже сформовані професіонали, подекуди друзі, і хтось видає: «А записувати буде Лариса». І це теж певною мірою стереотип, навіть жіноча звичка – ми все фіксуємо, аби тримати на контролі. І, відповідно, звичка чоловіків – Людочка, Свєточка все перевірять, і це буде зафіксовано», – каже Денисенко.

Наталка Сняданко ж називає свій професійний досвід дещо відмінним, бо, за її словами, вона займається більш «традиційно жіночими» речами.

«Культура – ну, це ж не є щось важливе, тому й не дивно, що жінка цим займається, незалежно в якому віці», – іронізує Сняданко. Але все ж випадки сексизму письменниці траплялися – у період, коли вона працювала відповідальним секретарем щоденної газети.

«Я відповідала за те щоб газета вийшла, а для цього треба було завезти плівки в друкарню, і щоб там їх добре надрукували. Коли я лише починала працювати, газета функціонувала досить хаотично – всі приходили на роботу, коли вважали за потрібне, здавали матеріали тоді, коли їм було зручно. Я ж була молодою працівницею, яка намагалася навести порядок, працюючи з досить досвідченими людьми і в умовах постійного браку грошей», – розповідає Сняданко.

Культура – це не щось важливе, тому не дивно, що цим займається жінка

Однак за півроку намагання впорядкувати роботу дали результат – замість привезення плівок на друкарню о 5–ій ранку, Сняданко привозила їх спочатку о 3–ій, а потім о першій ночі.

Коли ж одного разу вона привезла їх о 12–ій, працівники друкарні навіть дозволили їй перевірити чи помита машина після друкування газет, чого раніше вона довго домагалася.

«Це була державна друкарня – там друкувалось кілька газет підряд, і працівникам було ліньки мити машину після кожного друку. А кольорові плівки були досить чутливими, і, якщо машина була непомитою, зображення на газетах виходили розмитими. Коли ж вони мені таки дозволили подивитись, я зрозуміла що це – перемога», – сміється Сняданко.

Також письменниця зауважує парадокс: поки працюєш в галузі культури в Україні, то це переважно жіноче середовище. Коли ж виїжджаєш за кордон у складі якоїсь делегації, то зазвичай виявляєшся єдиною, або ж однією із двох–трьох представниць, тоді як решта складу делегації – чоловіки. І цей момент завжди викликає здивування і запитання в іноземних журналістів.

Про заміжжя та материнство

Говорячи на тему взаємовпливу професійного та сімейного життя, Лариса Денисенко зазначила що найважче тут – знайти баланс.

«Тут я зрозуміла одну просту річ – ти своєю совістю чи серцем завжди будеш відчувати, де ти «не дотягуєш», чому в певний момент треба приділити більше уваги. Я просто навчилася слухати себе і відповідно «моделювати». Насправді, якщо ти звикла моделювати, користуючись певними фрагментами свого життя, складати їх, наче пазл, то, на певному етапі розумієш, що це виходить», – каже Денисенко.

Письменниця наголошує, що ідеально виходити ніколи не буде, адже всі допускаються помилок, і, якщо певний режим влаштовує її, то це не означає, що він стовідсотково влаштовує її клієнтів чи родину.

Своєю совістю чи серцем ти завжди будеш відчувати, де «не дотягуєш», чому в певний момент треба приділити більше уваги.

«Це можна порівняти із вихованням інсулінозалежної дитини. Цей інсулін завжди треба давати у певний час за певних умов. Так само і балансі професійного та сімейного – цей «інсулін» треба завжди давати або собі, або іншим. Якщо ти приймаєш це, і в твоїй моделі життя це є обов’язковим, решту можна моделювати і налаштовувати. Це важко, але з таким режимом можна жити. Хіба що трохи менше спати», – усміхається Денисенко.

Наталка Сняданко у цьому контексті згадує ситуації у поліклініках чи дитсадочках, де нагадування про баланс професійного та сімейного трапляються найчастіше.

«Коли дитину у садочок, до школи відводить чоловік, то обов’язково вихователька чи вчителька його в куточку запитає: «А що, мама на заробітках, чи не живе з вами?». В її уявленні така ситуація є ненормальною, – каже Сняданко. – Коли я на стипендії, чи на програмі, то лікарняний чоловікові також бояться відкривати – повинна бути хоча бабця. Якщо мене немає, а дільнична лікарка приходить додому, то вона мені телефонує, а не розповідає, що треба робити чоловікові. І це попри те, що вона багато років до нас ходить і мала б звикнути. Але такі речі важко переламати».

Пригадує письменниця, що за кордоном її завжди питають, з ким вона залишила дітей, тоді письменники-чоловіки з України таких питань ніколи не чують.

Лариса Денисенко погоджується, що в Україні, хоча це також загальносвітова практика, у суспільному уявленні виховання дитини автоматично фіксується за жінкою. Це підтверджують ситуації в судах, коли, навіть попри бажання і можливості чоловіка виховувати дитину, при розлученні суддя налаштований залишити дитину з мамою.

Про гендерну рівність в Україні

«Розмови про гендерну рівність в Україні лише починаються: є лише поодинокі спроби, натомість немає потужного суспільного та медійного лоббі», –  каже Наталка Сняданко.

Письменницю непокоїть те, що аудиторія, включена в обговорення тем гендерної рівності в Україні наразі виключно жіноча і ці теми рідко цікавлять чоловіків.

«Але ж гендерна рівність – це суспільна проблема. Однак такою  вона сприймається наразі лише жінками, і то дуже вузьким суспільним сегментом. І я наразі не знаю, як зробити так, що б вона цікавила ширше суспільне коло», – каже Сняданко.

На думку ж Лариси Денисенко, в Україні все ж є чоловіки, які розуміють проблеми нерівності і готові долучатись до їх вирішення.

«Однак не треба забувати, що у нас є такий «чудовий» штамп, як підкаблучник. І чоловікові, перепрошую, треба мати «залізні яйця», аби теж порушувати стереотип, який утвердився у суспільстві щодо його ролі», – каже Денисенко.

Говорити про питання гендерної рівності двома голосами – жіночим та чоловічим, треба, починаючи із садочка. З досвіду викладання курсу про права людини для вчителів Денисенко із сумом робить висновок, що теми гендерної рівності часто не розуміють абсолютно. І це при тому, що більшість вчителів в українських школах – жінки.

Чоловікові треба мати «залізні яйця» аби порушувати стереотип щодо його ролі

«На підсвідомому чи свідомому рівні присутні ось ці «мамство» чи гіперопіка через, мовляв, «дефіцит» чоловіків. Це проявляється, наприклад, в черзі за кавою: «Пропустіть, нехай Борис Петрович пройде». А в нього що, перепрошую, кавозалежність?», – іронізує Денисенко.

Схожі випадки вона пригадує ще з часів роботи у парламентському комітеті – коли в їдальні Верховної Ради офіціантки завжди першими обслуговували чоловіків.

«Це теж щось психологічне – що чоловік завжди має бути нагодованим, а то він зірветься і щось зробить. Жінка ж може перетерпіти», – сміється Денисенко.

Наталка Сняданко наприкінці розмови теж пригадала смішний випадок.

«Я стояла в черзі до гейту, а позаду мене – літня жінка і чоловік. І, коли дійшла моя черга, то бабця сказала: «Жіночко, а пропустіть цього мужчину». На це я відповіла, що спочатку пропущу жінку з дитиною, потім зайду сама. Коли ж літак прилетів, то ця жіночка попросила того чоловіка зняти валізу. На що той сказав «А я після операції», і вийшов. На обличчі у цієї бабусі тоді намалювалась така собі ламка стереотипів, вона обернулась до мене із вдячністю в голосі сказала: «А праві ви були», – сміється Сняданко.

Лариса Денисенко додала:

«Скільки разів від провідників – як жінок, так і чоловіків – доводилося чути, коли першою приходиш на потяг: «Постійте, постійте пані, зараз якогось мужика пропустимо, хай зайде першим». Це, напевно, щоб дорога була блискуча і прекрасна», – жартує Денисенко.

Записала Ганна Власюк

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus