Сапфо кінця ХІХ століття, або Історія однієї з перших у світі докторок медицини

0 61

Віра Гедройц – багатогранна та імпозантна особистість із досить цікавою біографією. Фіктивний шлюб задля втечі за кордон, спроба самогубства й неприхована транссексуальність – лише деякі аспекти з життєпису докторки медицини, однієї з перших жінок-професорок хірургії у світі, які шокували людей наприкінці XIX – початку ХХ століття й продовжують бентежити в наші дні.

Віра Гедройц походила зі збіднілого литовського князівського роду Гедройців.

Народилася майбутня лікарка 1876 року в Києві, росла в селі Слободище Брянського повіту Орловської губернії. У сім’ї, крім неї, було ще три сестри і два брати. Маленьку Віру виховувала її бабуся Наталія Тихонівна Міхал, яка у своєму імпровізованому пансіонаті навчала місцевих дітей грамоти, французької мови, музики, співу й танців. Уже в дитинстві Віра носила хлоп’ячий одяг і вирізнялася досить зухвалою поведінкою.

Бажання стати лікаркою з’явилося в дівчини після низки хвороб і смертей близьких людей, зокрема загибелі її брата Сергія. Навчалася Віра спочатку в Брянській жіночій прогімназії, а потім вступила до гімназії в Орлі, звідки її відрахували за сатиричний вірш. Пізніше батько відправив її на навчання до Санкт-Петербурга. Віра Гнатівна з труднощами потрапила на медичні курси професора Петра Лесгафта (біолог, анатом, антрополог – прим. авт.), які той організував у себе на квартирі на Фонтанці. Після того як дівчина вдало склала іспити, Петро Францович порадив їй їхати за кордон і вступати до університету, оскільки на той час у Росії жінки не мали права здобувати вищу освіту. А про те, щоб стати лікаркою, і йтися не могло.

Фіктивний шлюб та втеча за кордон

Щоб отримати паспорт для виїзду в Швейцарію, де жінкам був доступний диплом лікаря, 1894 року Віра уклала фіктивний шлюб із поручиком Миколою Бєлозьоровим – молодим офіцером із різночинців (міжстанова категорія населення в Російській імперії у XIX сторіччі; вихідці з духівництва, купців, міщан, селян і збіднілих дворян, які здобули освіту й вийшли зі свого соціального середовища – прим. авт.) Зі своїм чоловіком Віра Гедройц не жила. Зате нове прізвище дало їй можливість зробити документи, щоб виїхати за кордон.

Князівна Гедройц ніколи не приховувала, що їй подобалися жінки. Однак, за спогадами її сучасників, із Миколою Бєлозьоровим Віру поєднувало щось більше, ніж спільні погляди: вони часто листувалися, разом подорожували. Цей дивний шлюб тривав до 1905 року. За однією версією, за бажанням Гедройц його розірвали (1907 року їй повернули титул княжни й дозволили взяти знову дівоче прізвище). Інші джерела свідчать, що Бєлозьоров загинув в аварії на будівництві стратегічної залізниці.

Роман із жінкою

У Швейцарії Віра Гедройц закохалася в дівчину на ім’я Рікі Гюді. Це був бурхливий юнацький роман, і вони вирішили разом їхати в Росію. Однак Вірі Гедройц із її підробленими паспортом спочатку відмовили у вступі до університету. Та все-таки жінка, яка з дитинства марила медициною, познайомилася через народовольця Жеманова з професором-фізіологом Олександром Герценом (сином письменника Олександра Герцена), і за його клопотанням її прийняли на медичний факультет Лозаннського університету, де навчалося лише три жінки. Спочатку Віра Гедройц захопилася анатомією, а на старших курсах її зацікавила хірургія, яку викладав знаменитий професор Цезар Ру – відомий у Європі лікар і вчений.

1898 року Віра на відмінно закінчила виш зі ступенем докторки медицини й хірургії. Цезар Ру бере її у свою клініку, де через певний час вона стає старшою асистенткою і як приват-доцент читає спецкурс.

Однак трагічна звістка про смерть сестри від туберкульозу й тяжку хворобу матері змусила князівну Гедройц року повернутися на Батьківщину. Одночасно померла мати її дівчини Рікі, залишивши доньці на піклування неповнолітніх брата й сестру, тож навесні 1899 Віра Гнатівна поїхала в Росію сама.

Через два роки після повернення Гедройц підтвердила свій закордонний диплом, склавши іспит у Московському університеті, отримала місце хірурга в лікарні Мальцовських заводів портландцементу в Калузькій губернії, а вже через три роки стала головним лікарем районної Людиновської лікарні. Прославившись кількома складними операціями та цікавими статтями в медичній періодиці, жінка-хірург 1902 року отримала запрошення на 3 всеросійський з’їзд хірургів. Незважаючи на здобуте ціною неймовірних зусиль визнання в професійних колах, умови праці та життя жінки-хірурга в провінційній лікарні залишалися вкрай тяжкими.

Чиновники до лікарки ставилися з відвертою неприязню та всіляко перешкоджали її роботі. Утім Віра Гедройц зуміла розширити й переобладнати невелику лікарню, оснастити її новим хірургічним інструментарієм та устаткуванням, уперше в провінційній Росії перетворивши медичний заклад такого типу на багатопрофільний хірургічний центр.

Спроба самогубства через розлуку з коханою

Увесь цей час лікарка багато працює і з болем чекає, коли кохана приїде з Лозанни в Росію. Але замість цього надходить такий лист: «Не чекай, я рвуся до тебе, але не можу залишити дітей і справу. Розбиваючи своє, а можливо, і твоє життя, я виконую обов’язок, що ліг тягарем на наші плечі. Віро, я так страждаю!»

Удар дуже сильний. Нерви не витримують. Заступивши на чергування в лікарні, Гедройц дістає з робочого столу браунінг і без зволікань стріляє собі в серце. І тільки випадок допоміг – колеги, які затрималися в лікарні, чують постріл, знаходять Віру, терміново оперують і рятують її. А потім у житті князівни Гедройц буде ще багато пострілів…

Військова медицина

1905 року, під час Російсько-японської війни, Віра Гедройц добровільно вирушила на фронт хірургом санітарного потяга від Червоного Хреста.

Князівна оперувала в спеціально обладнаному залізничному вагоні та в наметах, обкладених глиною для захисту від холоду. Тільки за перші шість днів на війні вона зробила 56 складних хірургічних втручань.

Віра Гедройц однією з перших в історії медицини почала робити в польових умовах порожнинні операції за власною методикою. Їй удалося зберегти життя сотням пацієнтів. До того моменту солдатів, поранених у живіт, залишали помирати, оскільки такі рани вважали несумісними з життям.

Ось що писав про це британський отоларинголог, доктор Джон Беннетт: «Ми на Заході усвідомили, що вона першою в історії медицини почала робити порожнинні операції, і не в тиші лікарняних операційних, а прямо в театрі військових дій, під час Російсько-японської війни 1904 року. На той час в Європі ми просто залишали без всякої допомоги людей, поранених у живіт. Іншим європейським країнам знадобилося ціле десятиліття, щоб освоїти техніку порожнинних операцій, яку княжна Віра розробила самостійно, без чиєїсь підказки і в неймовірно складних умовах».

Після завершення війни княжну Гедройц за героїчний порятунок солдатів нагородили золотою медаллю «За старанність» на Анненській стрічці, Георгіївською срібною медаллю «За хоробрість», золотою, срібною і бронзовою відзнаками Товариства Червоного Хреста.

Віра Гнатівна оприлюднила звіт про результати своєї роботи з ілюстраціями та графіками військовим лікарям 27 липня 1905 року, зробивши важливі для тогочасної військової науки висновки.

«Чоловічі» звички

Висока, огрядна й геть позбавлена витонченості, Віра мала правильні риси обличчя та на диво гарні руки. Була працьовита, смілива, прямолінійна. У Гедройц був норовливий характер. Одягалася по-чоловічому: брючні костюми, капелюхи, піджаки, краватки. Жодних жіночих зачісок – стрижка також була чоловіча. Голос мала низький. Багато палила.

Серед улюблених розваг лікарки – гра в більярд, стрільба в тирі, полювання та верхова їзда. Також Віра Гнатівна грала на скрипці та писала ліричні вірші. Періодично говорила про себе в чоловічому роді. Її називали Сафо й «Жорж Санд Царського Села».

Лікарка царської сім’ї

Ім’я Гедройц після війни стає відомим на всю країну. Віра повертається на Брянщину. Інформація про єдину в Росії жінку-хірурга швидко долітає до імператорського палацу.

1909 року Олександра Федорівна (дружина царя Миколи II) запрошує лікарку на посаду старшого ординатора Царськосільського палацового шпиталю. Гедройц стає близькою людиною для імператорської сім’ї та лікаркою дітей царя. При цьому стосунки з Григорієм Распутіним  і Ганною Вирубовою (друзі імператорського подружжя – прим. авт.) у неї були напружені.

Літературна творчість, яку поети «Срібної доби» вважали графоманством

У Царському Селі Віра Гедройц знайомиться з Миколою Гумільовим, Олексієм Ремізовим, Сергієм Єсеніним. Із 1910 року князівна бере алонім (ім’я покійного брата) Сергій Гедройц. Але поезію лікарки тогочасні письменники критикували. Микола Гумільов у журналі «Аполлон» назвав Гедройц «Не поетом». Поезія була слабкістю лікарки. Вірі Гнатівні дуже хотілося художнього визнання. І трохи пізніше її все-таки прийняли в «Цех поетів». Можливо, цьому допоміг той факт, що князівна обіцяла сплатити половину чималої суми, яка була потрібна для створення журналу «Гіперборей», у якому почали періодично публікувати її вірші.

Початок Першої світової війни застав Гедройц на посаді головного лікаря. Вона переобладнує Царськосільський шпиталь для прийому поранених. Масштаби роботи хірургів значно збільшилися. Лікарка навчала роботи сестер милосердя імператрицю Олександру Федорівну та її доньок Ольгу й Тетяну, які потім асистували їй під час операцій як рядові хірургічні сестри.

До царської родини князівна Гедройц ставилася з любов’ю та повагою. Дізнавшись про початок Лютневої революції, за згадками сучасників, Віра Гнатівна ридала, як безпорадне маля. Вона щосили намагалася вберегти царськосільський лазарет від розорення в буремні часи. Саме тоді розпочинається цькування князівни. Їй пригадали близькі стосунки з царською сім’єю та інші «промахи».

Після скасування Палацового медичного відомства Гедройц припинили платити зарплатню з Палацового госпіталю, мотивуючи тим, що вона працює в іншому лікувальному закладі. Віра змушена була залишити госпіталь і Царське Село.

У травні 1917 князівна їде добровольцем на фронт у ранзі молодшого лікаря Сибірської стрілецької дивізії, але дуже швидко просувається кар’єрними сходинками – стає корпусним лікарем (посада відповідала званню підполковника – прим. авт.)

На війні Віру Гедройц поранено, і в кінці 1918 року на реабілітацію вона приїжджає до Києва, бо в Петербурзі вже були більшовики. Там спілкується з емігрантами, яких вона знала ще з Царського Села: графинею Марією Нірод, графинею Ігнатьєвою та ще кількома царедворцями, які змушені були тікати від нової влади.

Князівна продовжує писати й повертається до хірургічної практики. Її запрошує на роботу професор Євгеній Черняховський, завідувач кафедри факультетської терапії. Спочатку вона читає приват-доцентський курс хірургії, а з 1929 року, коли Черняховського звільняють у справі «Спілки визволення України», Віра очолює кафедру на певний час.

У князівни Гедройц були стосунки з графинею Марією Нірод. За свідченнями знайомих, вони жили як чоловік і дружина. Обидві були дуже близькі до царської родини і втекли з Царського Села до Києва, де ховалися довго в Києво-Печерській Лаврі у ченців. Потім вони оселилися в одному з будинків міста.  Як згадує їхня подруга, художниця Ірина Авдієва, їх багато разів арештовували, але кожного разу випускали на прохання енкаведиста-ленінградця, якому під час війни 1914 року Віра Гнатівна зробила в царскосільському госпіталі складну операцію. Крім кохання, жінок об’єднувала робота: Марія Дмитрівна служила у Віри Гнатівни медичною сестрою. Діти графині Нірод відверто недолюблювали Гедройц, адже та часто говорила про себе в чоловічому роді («я пішов», «я оперував»), а неприхована любов до неї їхньої матері тільки посилювала неприязнь.

Хвиля сталінських репресій докотилася й до відомої лікарки. 1930 року Гедройц звільняють із роботи без права на пенсію. На відкладені гроші вона купує заміський будинок під Києвом і веде там приватну медичну практику. У березні 1932 року, після дворічної боротьби з онкохворобою, Віра Гнатівна померла. Похована в Києві на Спасо-Преображенському (нині Корчуватському) цвинтарі.

Наталка Сіробаб

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.