Ковальська справа – ремесло, яке не вимагає певної статі

0 74
Анастасія Рум’янцева

За весь час існування ковальського промислу в Україні закріпився стереотипний образ кремезного дядька в кузні. Але сучасні реалії життя диктують нові умови на ринку праці. І хоча ковальчинь у нашій країні небагато, та з часом стає більше амбітних і загартованих жінок, яким підкорився метал.

Киянка Анастасія Рум’янцева – одна з таких. До її вибору професії в сім’ї спочатку поставилися скептично, але згодом дівчина змогла пояснити, наскільки важливе для неї ремесло, якого, за слов’янською міфологією, навчив людей Сварог.

Народилася майбутня майстриня в Києві. Починала ходити до школи у столиці, а потім переїхала до Переяслава-Хмельницького, де й закінчила загальну та художню школи.

– Мені з дитинства подобалося малювати й ліпити, я змалечку говорила, що хочу стати художницею, – розповідає Анастасія Рум’янцева.

До слова, прапрадід дівчини був ковалем, але про нього відомо мало, вона його не застала, щоб перейняти ремесло, тому навчатися довелося в інших майстрів молота та ковадла.

Після закінчення школи Анастасія повернулася до Києва, вступила до Інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука на спеціальність «Художня обробка металу».

– Із металом мені подобається працювати через його фізичні та хімічні властивості. Ще коли я навчалася їздити за кермом, нам давали теоретичний мінімум та показували базові операції з технічного обслуговування автомобіля. Є процес, де фіксуючі елементи під час монтажу нагрівають, і завдяки розширенню деталь потім тримає конструкцію. Не думаю, що подробиці дії важливі, головне – це те, що тоді я зрозуміла: із металу можна робити неймовірні речі, він якнайкраще слугує матеріалом для справжнього мистецтва, – говорить дівчина-коваль.

У виші в групі Анастасії було шестеро дівчат (усього – десять студентів). Але за спеціальністю пішли працювати не всі. Ковальчиня говорить, що викладачі всім давали поради, підказки, якщо розуміли, що людина хоче чогось навчитися.

– Якщо майстер побачив вогонь в очах студента, що красномовно вказує на бажання творити, то він допоможе, не зважаючи на те, дівчина це чи хлопець, – каже майстриня.

Нині дівчина навчається ремесла далі та працює в кузні «Свадар», у Пироговому, у майстра Олега Лещука.

До речі, і свою дипломну роботу виконувала саме там.

– Підсвічники створювала в себе на роботі, у кузні, бо в інституті за нашим викладачем не закріплена майстерня. Протягом усього навчання ми просилися працювати до інших, і не завжди нас пускали, – говорить Анастасія.

Дипломна робота ковальчині

Диплом ковальчині – зріла робота, що має свою концепцію. Свічники, виготовлені зі сталі, латуні, мельхіору та дуба. В основі конструкції – образи трьох міфічних птахів:  Гамаюна, Фенікса й Алконоста.

– Я хотіла передати динаміку польоту, тему архетипів і енергії навколо об’єктів. Від антропоморфності в образах відмовилася, бо вважаю, що людина багато в чому переоцінює себе і рано нам створювати божества за своєю подобою, коли Бог був зооморфним, ми гармонійніше жили зі своєю планетою, – розповідає про концепцію роботи майстриня.

– Ковальська справа – одна з технік обробки металу, які я вивчала в інституті, крім неї, інколи займаюся ювелірною справою, вчуся працювати з деревом, камінням та склом, у перспективі, сподіваюся, цікаво поєднуватиму різні матеріали, – розповідає про плани ковальчиня.

Для Анастасії Рум’янцевої ковальська справа з часом стала не просто ремеслом, а своєрідною релігією.

– Я хочу працювати з металом, для мене кузня та ковалі – як храм і божества. Прийти в майстерню та погладити ковадло, забруднити руки попелом біля горнила, дивитися на розпечений метал, як простір навколо нього освічується… Є в цьому магія, незбагненна для людського розуму… Відчуваєш, як стаєш чистішим після кожної роботи, бо метал помилок не знає й не пробачає – працювати треба швидко та вправно. Я ще продовжую навчатися цього ремесла, але однозначно бачу себе у світі металу.

На переконання Анастасії Рум’янцевої, ковальська справа – ремесло, яке не вимагає певної статі.

– Так сталося, що обрана мною професія здебільшого чоловіча. Я не звертала на цей чинник уваги, коли вирішувала, що робити зі своїм життям. Усього можна досягнути, будучи жінкою. Існує й думка, що нетипова людина може продукувати незвичні ідеї, – ділиться міркуваннями щодо вибору професії ковальчиня.

Завдяки активній механізації робочого процесу всім ковалям – і жінкам, і чоловікам – створювати вироби стало значно легше. Але, каже Анастасія, не всі чоловіки сприймають жінку в кузні.

– Ковалі різні. Бували жарти на цю тему. «Що з тобою сталося, що ти коваль?» Одного разу на роботу зайшов чоловік і сказав: «Кувати – не жіноча справа». Я не знайшла іншої відповіді, окрім: «Під руку говорити – не чоловіча», – розповідає майстриня.

Тож, як зазначає дівчина, упоратися з такими іронічними закидами допомагають почуття гумору та норовливий характер.

Хоча такі випадки трапляються нечасто, та є чоловіки, яким складно усвідомити, що дівчина на металобазі може шукати метал для себе, щоб потім самостійно його обробити, а не для батька чи брата.

– Майстри до мене ставляться добре, хоча я ще нічого визначного не зробила. Мене вчать, підтримують та поважають. Інколи радяться, коли виникають спірні питання. Пишаюся тим, що з часом стаю частиною цього товариства, – говорить дівчина-коваль.

У майстерні Анастасія Рум’янцева намагається освоїти якнайбільше технік, щоб краще втілювати свої творчі задуми.

– Майстри навчають усього, чого попрошу. У кузні хіба що дуже важкі предмети не тягаю, – говорить Анастасія Рум’янцева.

Власної майстерні в дівчини немає, але в майбутньому вона, звісно, хотіла б облаштувати свою.

Наразі в Анастасії Рум’янцевої чіткий вектор розвитку не означений, ідей безліч, але на їхнє втілення бракує коштів та часу:

– Хочу розвиватися за трьома напрямами: виготовляти речі на замовлення, робити класні предмети з власної ініціативи для продажу, створити кілька серій об’єктів виставкого характеру.

Сучасне мистецтво та ремісництво ходять десь поруч, уважає дівчина-коваль.

– Знаю, що світ не потребує цього, але мені є що йому сказати, і я знаю, як це можна зробити доступно та зрозуміло для людей. Бо в сучасному мистецтві буває, що предметам приписують те, чого в них і близько немає, –резюмує майстриня. – Порожньому намагаються надати фальшивого змісту, щоб потім продати дорожче. Некомерційні ж проекти найбільш комерційні. Мистецтво – це бізнес, як релігія та війна.

Наталка Сіробаб

Фото Ольги Матвієнко, ковальський фестиваль у Миргороді
Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.