Пологи в Україні: мізогінія, страх і насильство над жінками

  • Лютий 24, 2017
  • 15019
  • 1

weekend.gazeta.pl2В Україні досвід вагітності та пологів досі лишається табуйованим, про дотримання прав жінок на приватність і гідність у цьому процесі не дуже йдеться, а сучасна медицина не поспішає щось змінювати ‒ хіба позірно й на папері. Традиційно в нас багато говорять про жінку-берегиню, до якої періодично прилітають «лебеді материнства», а ось подбати про те, щоб цей процес «прилітання» був не таким травматичним, – зась!

Тим часом часто у пологових будинках жінки потерпають від фізичної безпорадності, болю і страху за своє життя та за життя малюка. І дуже прикро, коли це доповнюється байдужістю чи навіть презирством лікарів, від яких породіллі очікують допомоги. Проте чи не кожна жінка, яка бодай раз у житті народжувала в пологовому будинку й зіткнулася з байдужістю та хамством медперсоналу, не дуже охоче про це комусь розповідатиме, адже всі звикли говорити про появу малюка як про винятково радісну подію.

Зрештою, від того, що проблема замовчується, вона не перестає існувати. Тож виникла потреба дослідити цю тему і з’ясувати, як насправді народжують українки і чому пологові будинки не поспішають називати закладами, доброзичливими до жінок.

«Не ори так, дура, рожай молча!»

«Повага» поспілкувалася з жінками, які народжували в Україні впродовж кількох останніх років. Розпитувала про те, як відбувалися пологи. Щоб довідатися про важливі деталі, довелося робити опитування анонімним – таким чином жінкам було простіше ділитися враженнями. Тож наразі маємо кілька відгуків про пологи в Києві, Черкасах, Львові, а також у містечках Волинської, Черкаської та Київської областей.

Ірина:

Я стала мамою вдруге. Перші пологи були в районній лікарні. Я, як оте теля, їла й пила все без обмежень, наїдаючи животик. Народжувати пішла без усіляких домовленостей. Тільки зі своїм чоловіком. Ми були студентами, і грошей у нас не було. Народила самостійно за чотири години сина з вагою 4.500! Мене, звичайно, зашивали. По-живому. Так і відчула безкоштовність нашої медицини. По-перше, мали б кесарити, бо великий плід. Але вирішили з мене його видавити. По-друге, зашили сяк-так, абияк. Малий, бідний, теж намучився, але, слава Богу, інвалідом не лишився.

Тож після сина я довго зарікалася народжувати, бо було страшно. Коли ж син попросив сестричку, найперше постало питання вибору лікаря-акушера й домовляння про пологи, бо гіркий досвід мене лякав. У пологовий приїхала заздалегідь. Була зі мною в палаті 23-річна дівчинка Таміла, що народжувала три доби! Я весь час робила їй масаж поперека, бігала до лікарів за неї просити, та ніхто не цікавився нею. Усі казали, що це в неї такий больовий синдром, і кололи знеболювальне з димедролом, щоб вона спала та в їхню зміну не народжувала. Вона просто не домовилася ні з ким, і всі тягнули час, чекали, що вона прибіжить домовлятися…

Що ж до мене, то другі пологи стали святом. Лікар була на місці вже тоді, коли тільки починалися перейми, і за півтори години я народила доню. Звичайно, заздалегідь я писала заяву на ім’я завідувача, що беру лікаря-партнера, указувала прізвище лікаря, знала, що після пологів маю заплатити 4.500 + 600 ‒ добровільний внесок. Зовсім не шкодую про гроші, бо здоров’я важливіше. Чи прислухалися до мене лікарі? Ні, не прислухалися. Дівчинка теж була немаленької ваги, я хотіла, щоб мене кесарили, але лікарі змусили народжувати, хоча операційна й була напоготові. Добре, що мене не послухали, бо народила швидко й легко. Узагалі, пологи можна порівняти з лотереєю ‒ кому як пощастить.

Галина:

‒ У мене двоє малюків. Про перші пологи не хочеться згадувати: я після них не ходила, бо замість того, щоб лишити мене лежати в ліжку, через дві години попросили спуститися сходами з другого поверху на перший (я не знала, що цього робити не можна, бо таз, який розійшовся після пологів, повинен був зійтися, а не отримати навантаження у вигляді “прогулянки” сходами). Зате під час перших пологів було дотримано рекомендацій ВООЗ щодо збереження теплового ланцюжка між матір’ю і дитиною. Удруге цього ланцюжка не було дотримано. Але вдруге я народила дуже швидко, слухала акушера щодо «дихати‒не дихати». Уперше теж слухала, але першого разу народжувала важче. Пологи були партнерськими. Сподобалося, що можна за окремі гроші (через банк на реквізити пологового) узяти сімейну палату. Якби була можливість, я б зробила знеболення переймів. Із негативного – коли мене ще не зашили, чоловіка вже просили розрахуватися, а ще бігти за додатковими медикаментами. В обох випадках я почувалася незахищеною.

Читайте також: Народжувати не варто жити без дітей

Орися:

– Мої пологи були дуже стрімкими завдяки лікарці, яка кудись поспішала (їй періодично телефонували, і в перерві між переймами вона пояснювала комусь, коли звільниться). Оглядала мене кожні 15 хвилин, стимулюючи при цьому народження дитини. Пробила плідний міхур, хоча я й просила цього не робити, води б самі відійшли. Але лікарка насварилася й запевнила, що так усім роблять. Щойно вона злила з мене води, я відчула сильні потуги. Малюк почав проситися на світ. Але порадіти з цього приводу я не встигла, бо лікарка почала боляче щипати мене за соски і кричати, щоб я сильніше тужилася.

Було так боляче, як ніколи до того. Перейми – це квіточки, порівняно з цим болем. Наївна, я спробувала вмовити лікарку припинити, а потім закривала груди руками, однак ніхто не зважав на мої прохання. «Подякуй, що не вводимо окситоцин, а тільки вручну стимулюємо!» – wysokieobcasy.plнакричала на мене лікарка й почала підганяти, бо, на її думку, я не надто активно тужилася. Тож я вирішила, що треба тужитися щосили, щоб швидше народити, і тоді ця садистка зі своєю «ручною стимуляцією» нарешті відчепиться від моїх сосків. Так і сталося. Через дві потуги народився малюк. Я, звісно ж, «порвалася», бо просто не почула крик акушерки про те, що тужитися вже не треба, тому мене відразу почали зашивати. Але мене вже мало хвилювало, що відбувається, бо переймалася, як дати вперше груди синові. Уже коли нас виписали додому, прийшло усвідомлення того, що народила дитину ніби «за відчіпного». А ще почала себе картати, що терпіла знущання лікарки, не зупинила її.

Якщо ще колись завагітнію, хочу народжувати вдома – назбирати грошей на нормальну акушерку й не терпіти приниження в пологовому будинку. Несправедливо, що в нашій державі жінки не можуть вирішувати, де їм народжувати. Звісно, якщо є якісь проблеми зі здоров’ям чи просто страшно народжувати без лікаря, тоді краще в пологовий, але це точно не мій випадок.

Олена:

– Це були мої перші пологи, яким передували три тижні, проведені в пологовому будинку через сильні набряки. На 37-му тижні вагітності лікар, спираючись на дані свіжого УЗД, спантеличив мене, сказавши, що дитина вже готова народжуватися, що через набряки мені було б краще народити раніше, не чекаючи 40-го тижня. За його прогнозами, народжувати я мала от-от. Усі вердикти та діагнози промовлялися лікарем, як-то кажуть, на бігу, ставити запитання було психологічно «ніяково», тому що консультації відбувалися в загальній палаті на шість персон. Мене наче «підганяли», тому я нервувала й кожен день чекала, що «ось це вже воно».

Так минули три тижні. Пологи почалися на 39-му тижні, об 11-й вечора. О першій ночі до пологового приїхав мій чоловік і далі вже постійно перебував поруч. У передпологовій палаті ми були лише вдвох, акушерка періодично заходила та ставила запитання, позіхала й ішла спати в сусідню палату. Ніхто не казав, чи правильно все йде, чи варто хвилюватися, чи ні. Уже близько 7-ї ранку мене перевели до пологового залу та зробили стимуляцію окситоцином. За словами лікаря, моєї пологової діяльності не вистачало, щоб вчасно народити, ‒ дитині могло стати гірше. Перейми були набагато болючішими, ніж без стимуляції.

Через загальну втому після безсонної ночі ближче до 8-ї ранку, коли треба було максимально зібрати сили, сил не було взагалі. Якби не чоловік, який підтримував мою волю перш за все персоніфікованим, особистим контактом та адресно спрямованими репліками (конкретно до мене), я думаю, що народити самостійно не змогла б. Крики акушера та лікаря («На біль», «Ти неправильно тужишся», «Ні, не так») у моєму випадку викликали практично апатію та відчай («Я не буду народжувати, хай буде ‒ що буде»).

Дитина народилася об 11-й ранку, сина не поклали мені на груди, віднесли під лампу робити заміри, але з ним поряд одразу опинився батько. У мене були численні розриви, перші півтори години після пологів я була під наркозом. У цілому я хочу відзначити механізованість дій персоналу, відсутність персоніфікованого спілкування (емоції – «дєжурні», ніби проходять через скляний екран). Розумію, що через лікарів та акушерів проходить величезна кількість пацієнток, проте саме їхній досвід спостереження реакції та поведінки під час пологів мав би підказувати їм більш індивідуалізовані, орієнтовані та ситуацію та характер жінки форми контакту, заохочення та підтримки.

Якби була можливість щось змінити, я б хотіла більше знати про перейми та зуміти краще контролювати свої дії, не «ведучись» на слова медиків. Одне з найнеприємніших вражень ‒ від візиту акушерки в палату вже на третю годину після пологів. Вона сказала: «Я тебе тримала за ногу під час пологів, ти мені дуже боляче надавила на живіт, залишився синець. Хай твій чоловік принесе хоча б баночку кави для мене. Я люблю розчинну».

Читайте також: Уривок з книги «Тато в декреті» Артема Чапая

Марина:

‒ Я народжувала два роки тому. Це були перші пологи, тож було трохи страшно. Ми з чоловіком вирішили, що краще домовитися з лікарем. Тоді «такса» становила тисячу доларів. Як пояснив лікар, він ділиться з акушеркою, анестезіологом та іншим персоналом. Ми про все домовилися, коли я була на 37-му тижні. За планом, я мала приходити до лікаря на огляди, але начиталася відгуків, що після цих оглядів жінки відразу ж народжують, бо таким чином стимулюється пологова діяльність.

Для лікаря ж вигідніше пришвидшити цей процес, максимально контролювати його, підлаштувати таким чином, щоб йому не телефонували о другій ночі в неділю, бо пологи почалися. Тому я «морозилася» якийсь час від свого лікаря, не відповідала на його дзвінки. Чоловік ще сміявся, що треба було заплатити великі гроші, щоб потім ховатися. Народила нормально. Я ходила на курси, де нам порадили пити спеціальні відвари з трав, що готують матку до народження дитини. Не знаю, чи завдяки цим відварам, чи просто я себе так налаштувала, але перейми були зовсім не болючі, як і потуги. Доня народилася швидко й легко. Лікар майже нічого не робив, тільки стояв поруч, усе зробила акушерка. Єдине – уже після пологів заходив постійно, оглядав кілька разів, цікавився моїм станом.

Вікторія:

‒ У мене були екстрені пологи, народила на сьомому місяці. На «швидкій» по мене приїхали майже діти, без досвіду. Вони боялися більше, ніж я. До пологів не була готова, бо народжувала передчасно. Спочатку кричали всі, навіть акушери й санітари. Спілкувалися на підвищених тонах. Але щойно я дала гроші, ставлення відразу змінилося. Лікаря, який приймав пологи, навіть не знаю, тому що народила за 15 хвилин, а він не встиг прийти, був в іншому кабінеті… Найбільше вразило, що санітарка, яка допомогла мені вести каталку з продуктами, була незадоволена, що я не дала їй навіть шоколадку. І ще, коли я народжувала і кричала, то якась дівчинка-практикантка, що стояла поруч, вигукнула: «Да не ори так, дура, рожай молча!» Напевно, запам’ятаю це назавжди…

Оксана:

Мені робили кесарів розтин під спинальною анастезією, я при цьому була при свідомості. Розтин був плановий. Сідничне передлежання дитини. Домовлялася заздалегідь. Тобто ще до операції познайомилася з лікарем, а також із анастезіологом та неонатологом. Ми ще за місяць чи й більше до операції обговорили всі можливі нюанси та дрібниці. Тому все відбулося за визначеним сценарієм. Без жодних несподіванок. Я цілком задоволена, і наступного разу зроблю так само. У мене було єдине зауваження, що не приклали дитину до грудей у першу добу. Тому груддю я змогла почати годувати аж на 11-й день за допомогою консультанта з лактації. Не розумію, чому ціла гвардія лікарів і дитячих медсестер не знають, як допомогти молодій мамі налагодити грудне вигодовування. Ніхто в усьому пологовому будинку не зміг мені допомогти!!! Ніхто. Хоча, як я потім дізналася, знання ті лежать на поверхні. Однак у наших пологових «совок» твердить мамам: купуйте пляшечку й суміш. Це дратує. Дуже багато мам через це так і не починають годувати груддю, навіть якщо можуть.

Марія Дмитрієва, гендерна експертка, феміністка:

дмитрієва2«Великою проблемою в наших умовах є радянський спадок каральної гінекології ‒ я від багатьох жінок чула, що в жодній іншій сфері медицини до пацієнтів не ставляться так по-хамськи й безпардонно, як в акушерстві та гінекології.  Зазвичай у медичних підручниках симптоми описуються з точки зору того, як їх відчуває людина, крім акушерських, де вони описуються механічно, без фіксації відчуттів самих породіль. Ідеться про вітчизняні підручники ‒ на Заході це потроху змінюють. Загальна українська мізогінія та споживацьке ставлення до жінок поширюється й на пологові будинки. Породіллі максимально беззахисні, вони намагаються забути свій досвід і дуже рідко йдуть на конфлікт чи скаржаться, бо з наступною дитиною їм повертатися в той самий пологовий».

Потреба «закрити» пологи

Під час вагітності жінка перебуває під пильним оком ескулапів ‒ здає силу-силенну аналізів та проходить через низку інших медичних процедур. А ось після пологів ситуація кардинально змінюється. «Система» цілковито зосереджує свою увагу на дитині.

Потрібно щомісяця в обов’язковому порядку відвідувати педіатра, а також «водити» малюка до інших лікарів. Натомість байдуже, як почувається породілля. Відвідати гінеколога їй, звісно, рекомендують, але не так наполегливо, як під час вагітності просили здати сечу. Також ніхто не пропонує жінкам реальної підтримки під час налагодження грудного вигодовування. Із післяпологовою депресією теж невтішна ситуація. Навряд чи психолог із районної поліклініки відвідає жінку, котра щойно народила дитину, аби бодай поцікавитися, як вона почувається, чи дає собі раду в перерві між зміною підгузок та годуванням дитини. Уважають, що важливіше бодай формально опікуватися немовлям та його здоров’ям, а вже жінка, яка це немовля щойно народила, якось сама виборсається.

І жінка таки виборсуються. Наприклад, нині популярною стає практика під назвою «закриття пологів», коли породіллі звертаються до психологів, щоб позбутися травм, пов’язаних із народженням дитини. Марія Меженська – психологиня і професійна доула. А ще – переселенка (у 2014 році вона з двома дітьми приїхала до Києва з Луганська). Розповідає, що впродовж останніх двох із гаком років у неї в середньому два, іноді три «закриття» пологів за тиждень.

меженська2

‒ Просто більше не можу вмістити у свій графік. Звертаються як українки, так і жінки з усього світу, з якими в мене немає мовного бар’єру. Для українських жінок це дуже актуально. На жаль, у багатьох пологи відбуваються не надто гармонійно. Жінки не мають потрібної підтримки вдома, не можуть інтегрувати цей непростий досвід пологів. Переважно приходять ті, хто народжував у пологовому будинку. Однак пологи, які відбувалися вдома, я теж «закривала», ‒ розповіла «Повазі» психологиня.

За її словами, найбільш болючі наслідки має насильство з боку лікарів. Меженська поділяє його на три види:

  1. психологічне (маніпуляції, залякування, тиск і будь-яке порушення психологічних кордонів жінки в процесі пологів);
  2. фізичне (утримування в позі на спині під час потуг, тиск на живіт);
  3. медичне (уколи, крапельниці, проколювання навколоплідного міхура, розріз промежини без згоди жінки тощо).

‒ Під час пологів жінка дуже вразлива й потребує більшої підтримки, ніж зазвичай. Від людей, які допомагають, потрібно багато уваги до потреб і кордонів породіллі. На жаль, це відбувається не так часто, як хотілося б, ‒ наголосила пані Марія.

До речі

blog.yakaboo.ua

Зовсім нетипову для України ситуацію описує американська журналістка Памела Дракермен у своїй книзі «Французьке виховання». Виявляється, у Франції державне страхування покриває більшість витрат, щоб жінки могли налагодити своє інтимне життя після пологів. Ідеться про так зване відновлення тонусу промежини – породілля впродовж якогось часу відвідує лікаря й робить спеціальні вправи:

«До того як пройти перше “відновлення тонусу”, я не дуже-то й знала, що в мене є промежина, і тим більше не уявляла, для чого вона. Виявляється, що це схожа на гамак частина тазового дна, яка часто розтягується під час вагітності й пологів. Через це розтягнення обм’якають пологові проходи, і молоді мами інколи випускають цівочку сечі, коли кашляють або чхають. У Сполучених Штатах лікарі інколи радять жінкам відновлювати тонус за допомогою гімнастики Кегеля. Але часто не радять узагалі нічого. Бути не зовсім у тонусі та трохи підтікати – це невід’ємна частина американського материнства, про яку просто рідко згадують уголос. На думку французів, таких проблем аж ніяк не повинно бути…» ‒ пише Дракермен.

Чи можна «народжувати по-людськи» в Україні?

Насправді немає підстав говорити про інформаційний вакуум навколо теми пологів, адже нині можна зайти на будь-який жіночий форум і начитатися страхітливих відгуків та отримати максимум інформації про той чи інший пологовий будинок, а також про конкретного лікаря чи акушера. Однак ситуація із висвітленням цієї теми у ЗМІ досить специфічна. Про пологи пишуть здебільшого в контексті корупції (завжди цікавіше підрахувати, скільки свіжоспечена матуся витрачає на перебування в пологовому, ніж розбиратися у психологічних чи фізіологічних аспектах процесу) або транслюють «мімімішні» історії про те, як у котромусь обласному центрі жінка народила відразу п’ятьох, а місцева влада виділила їй квартиру.

Тут варто згадати про досвід Польщі. Зокрема, щоденна газета «Gazeta Wyborcza» ще в далекому 1994 році започаткувала акцію «Народжувати по-людськи». Цікаво, що ця ініціатива повністю змінила обличчя польських пологових будинків. Видання організувало низку інформаційних кампаній:  жінки розповідали про свій досвід пологів, який донедавна лишався табуйованим. Для багатьох польок цей досвід став доволі травматичним через застарілі практики та підходи лікарів. Крім того, журналісти створили своєрідний рейтинг лікарень, оцінюючи послуги приймання пологів. Головний акцент при цьому робився на правах жінок. Як наслідок ‒ адміністрації багатьох пологових будинків поступово почали реагувати на критику, що призвело до численних конкретних змін у медичній практиці.

Газета виборча

В Україні все інакше. Жінки якось доволі стримано ставляться до проблеми, усіляко демонструючи, що революція в цій сфері нам не загрожує. Є й винятки. Так, нещодавно львів’янка Наталія Горбань надіслала петицію в Міністерство охорони здоров’я щодо масових порушень у пологових будинках Львова. Жінка писала зокрема про те, що малюків після народження не завжди викладають на животик мами, лікарі вдаються до невиправданого використання стимуляції, роздають нефахові рекомендації щодо грудного вигодовування тощо.

Прочитати петицію можна за цим посиланням.

Наталія сама нещодавно стала мамою, а про свої пологи розповіла у Facebook:

«На твій біль тут підкреслено не зважають, а за можливості не гребують тим, щоби зробити його сильнішим і показати, хто в домі господар. Перший огляд. Оглядає черговий. У мене починається перейма. Я починаю дихати – правильно, так, як навчалася два місяці перед пологами на курсах, щоби мінімізувати біль. Черговий, замість того, щоб перечекати ще декілька  секунд, доки закінчиться перейма, гаркає: “Не дихайте так голосно, я нічого не чую”. А потім, коли нас урешті оформили, вибігає пані в білім халаті й каже: “Віддячте, чим можете, персоналу”… Байдужість до твого болю підкреслена увесь час. Вони могли б перечекати ті секунди до закінчення перейми. Але ніколи не чекають. Їм байдуже», ‒ розповіла жінка.

Горбань2

«Повага» поцікавилася в пані Наталії, якою ж була реакція на її ініціативу. Виявилося, що в МОЗ відповіли невтішно – «написали, що прийняли до відома й дякують за активність».

‒ Щодо реакції МОЗ, то я була дуже розчарована, бо вони її банально переслали на ОДА, хоча далеко не всі питання, які піднімалися в петиції, у компетенції ОДА. До прикладу, сприяння узаконенню пологів удома, контроль тощо. Але вони просто надіслали мені відписку, що ми, мовляв, переслали на ОДА. Тобто ‒ халатне чи байдуже ставлення, хоча на МОЗ було більше сподівань, бо тут же, в області, усі свої, усі про все й так знають, ‒ розповіла Горбань.

Тим часом у департаменті охорони здоров’я Львівської ОДА відповіли на петицію, зазначивши, що «…пацієнтка при поступленні в стаціонар і в подальшому не була психологічно налаштована на позитивну співпрацю з медичними працівниками, що підтверджується пояснювальними записками останніх» («Повага» має копію документа). 

Читайте також: «Зеленка» для мам

Загалом петиція зібрала лише понад 600 підписів.

‒ Думаю, можна було б зібрати значно більше, але в мене маля, і я не мала часу тим займатися ‒ поширила лише в кількох групах у Facebook. Що примітно, лайків і шерів петиція зібрала набагато більше. Така особливість сучасного світу, що хтось уважає лайк і шер активністю. Тобто були жінки, які написали коментарі, що так, я згодна, поширили й залайкали, але не підписали петиції. І таких багато, ‒ зауважила пані Наталія.

Попри те, що її ініціатива не знайшла підтримки, жінка переконана – робила це недаремно.

‒ Не шкодую, що доклала стільки зусиль, бо вода камінь точить. Може, хтось надіслав відписку, але десь воно відклалося, що є така проблема. Якби більше таких мам, що скаржаться, то справа і зрушила б з місця. Але жінки здебільшого виходять, дякують Богу, що дитина й вони живі, і хочуть якомога швидше забути все погане. Адже часу й сил на петиції в такий момент практично немає, ‒ констатувала Наталія Горбань.

Вікторія Кобиляцька,

фото з Facebook та наданих героїнями матеріалів

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus