Освіта та робота жінок у часи змін найконсервативнішої імперії Європи

  • Червень 10, 2016
  • 1060
  • 0

Говорячи про другу половину XIX століття і всі ті модернізаційні процеси, які відбувалися в ці часи, не можна не згадати гендерний аспект. Саме в цей період української історії про необхідність отримання ширших прав для жінок почали говорити все частіше. Незважаючи на здебільшого негативну реакцію традиційного українського суспільства, у 1860-х, 1870-х роках у підросійській Україні з’являлися середні та вищі жіночі навчальні заклади. Одним із перших таких закладів стала Фундуклеївська жіноча гімназія, відкрита в 1860 році. Згодом такі заклади починають функціонувати в Чернігові (1865), Одесі  (1868), Катеринославі (1870) та в інших містах. Перший вищий жіночий навчальний заклад, який мав назву «Вищі жіночі курси», заснований у 1878 році.

учениці Київської фундук. гімназії oldkievУчениці Київської Фундуклеївської гімназії, фото: oldkiev.io.ua 

Проте дати та сухі факти не зможуть розповісти нам про життя тогочасних жінок. Для того, аби старі фотографії з невідомими місцями та людьми стали ближчими, їх треба наповнити сенсом.  Я спробував оживити ці образи в розмові з історикинею Катериною Кобченко.

Андрій Кобалія: Хто спонсорував створення таких закладів?

Історикиня Катерина КобченкоКатерина Кобченко: Тут треба розвести дві речі. Середньою освітою опікувалась у тому числі держава. У Києві була створена одна міністерська жіноча гімназія й низка приватних. Існувало училище для дівиць духовного звання, тобто для дочок священиків. У Києві приватні заклади домінували. Спонсорами жіночих гімназій виступали люди, які засновували ці гімназії, плюс залучалися кошти доброчинців. Проводилися різні акції філантропічного характеру, на які приходили заможні люди, аби підтримати бідних дівчат або просто, щоб зібрати гроші на створення гімназії. Однією з відомих жіночих гімназій була Фундуклеївська жіноча гімназія, яку заснував пан Фундуклей – відомий меценат, що виділив будинок під цей заклад. Отже, фінансування середньої жіночої освіти мало кілька шляхів.

Що стосується вищої освіти, то тут ситуація була важчою, адже в Російській імперії і не тільки вважали, що це питання проблемне. Багато хто не розумів, нащо жінкам освіта. Урядова політика в цьому сенсі була радше негативною. Тому перші вищі навчальні жіночі заклади в імперії були приватними. Уряд робив певну поступку, але покладав усі проблеми організації на засновників. У містах, де такі заклади дозволяли, їх створювала колегія професорів, один із яких виступав професором-засновником, і на нього покладалась уся відповідальність. Таким чином, Київські вищі жіночі курсі, що відкрилися в 1878 році, були на собівартісному принципі.

Джерела фінансування складалися з оплати за навчання, яка становила 50 карбованців і вносилася кожен семестр по 25 карбованців. Ну і, звичайно, доброчинна підтримка, яка була дуже важливою. Створювались опікунські комітети при курсах. Дружини професорів брали в них активну участь. Дуже часто професори самі вносили кошти. Приміром, київський полковник Безус залишив свій невеличкий будинок із садибою, який коштував тоді 10 тисяч карбованців – на той час чимала сума. Гроші надійшли в касу курсів; пізніше важливий внесок залишив киянин Крижанівський – це теж була садиба з великою територією навколо. Ці кошти зберігалися на рахунку курсів і становили понад 70 000 карбованців, на які вже в XX столітті звели споруду курсів.

Фундукліївська гімназія oldkiev

Андрій Кобалія: А чи всі жінки могли отримати середню та вищу освіту? Чи могла уявна дочка крамаря з Києва отримати хоча б середню, а в перспективі й вищу освіту?

Катерина Кобченко: Теоретично – так. Однак це залежало від статків родини. Якщо ж ця родина була незаможною, то вона могла потребувати фізичної сили доньки, а навчати її можливості не було. Це й час, і сили. Її могли видати заміж. Були заклади й початкової освіти, якими дівчата часто й обмежувалися.

Андрій Кобалія: Навіть коли в жінок з’явилася така можливість, чи існували якісь перешкоди у здобутті цієї освіти? Як сприймало ці нововведення тогочасне суспільство? Мені, наприклад, відомо, що в 1880-х кількість слухачок Вищих курсів у Києві трохи впала. Чи є тут зв’язок із можливим осудом і тиском патріархального суспільства?

Катерина Кобченко: Так, звичайно. Із середньою освітою простіше, бо це був поступовий процес. Перші офіційні форми жіночої організованої вищої освіти – це Інститут шляхетних дівчат. У Києві він відкрився в 1830-х. Такий же відкрився згодом у Полтаві. Таким чином, існувала станова освіта. Це була ще ідея Катерини ІІ. Тоді вважали, що світській жінці потрібні певні знання. Акцент робився на мови, танці, музику та інші знання, які дівчині були потрібні. У 1850-ті в Російській імперії відбувається реформа і з’являються гімназії, жіночі зокрема. Цей процес супроводжувався й іншими реформами, скасуванням кріпацтва.

Щодо середньої жіночої освіти, то особливого суспільного опору не було, бо ці жінки могли стати домашніми вчительками або вчительками початкових шкіл. І все це більш-менш сприймалося суспільством. До того ж, ці курси були трохи скороченими порівняно з чоловічими.  Менше приділяли уваги математиці та природничим наукам.

Екатеринославъ. 2-ая Женская Гимназія (дніпропетровська  обласна  наукова універсальна бібліотека)Екатеринославъ. 2-а Жіноча гімназія

Інша справа – вища освіта, яка відкривала шлях у науку та професійну діяльність. Тут і справді починалися серйозні дискусії.  Були професори та вчені, які вважали, що жінки нездатні до інтелектуальної праці. І ця дискусія в пресі XIX століття дуже яскраво відображена. Були й прихильники жіночої освіти. Наприклад, попечитель київського навчального округу Микола Пирогов, який був хірургом і мав доволі ліберальні погляди. Він висунув таку тезу, що лише освічена мати може дати суспільству освічених громадян.

Аргументацію супротивників жіночої освіти можна звести до кількох тез: по-перше це аморально, бо якщо жінки будуть учитися разом із чоловіками, то це відволікатиме останніх. По-друге, освіта – це інтелектуальне розбещення жінок. Вони забудуть свої обов’язки дружини, матері й не захочуть цим займатися. Тому вони вибиратимуть професії, що суперечать їхньому природному призначенню й занедбають сім’ю. Політичний аргумент – жінки, що отримують вищу освіту, втягуються в революційні рухи. Таке і справді було, але цей феномен не мав прямого зв’язку з університетами. Не сама освіта була причиною розповсюдження революційних ідей, а студентське оточення.

Жіночий університет св. Ольги oldkievЖіночий університет св. Ольги, фото: oldkiev.io.ua 

Андрій Кобалія: Хотілося б перейти до іншої теми – теми роботи. Жінка в XIX столітті, яка працює. Відомо, що у другій половині XIX століття відсоток жінок, що працювали, підвищився. Якого характеру була ця робота? Чи могли жінки у 1880-х–1890-х працювати в суто «чоловічих галузях» – на залізницях та заводах, які якраз у цей час у Російській імперії почали масово з’являтися?

Катерина Кобченко: Тут також треба виділити кілька напрямків. Перший – це жінки, які здобували середню та вищу освіту. На них чекала праця вчительки, домашньої наставниці, у чотирьох класах жіночих гімназій. Отже, шлях інтелігентної жінки – викладання. У цей же час з’являються форми професійної освіти жінок. Наприклад, повитуха. Тривалий час жінок не пускали у сферу медицини; навіть якщо ці жінки отримували освіту за кордоном, вони мали підтверджувати свої знання на батьківщині. Та й розраховувати вони могли довгий час лише на посади фельдшерок, сільських акушерок. Тому з 1880-х років у цих сферах починають домінувати жінки. Лише в 1910-х жінки почали отримувати справді лікарські посади.

Жінки почали також з’являтися на виробництві. Але це були не «чоловічі» сфери. На залізницях та заводах жінки були конторницями та офісними працівницями. Якщо це жінки нижчих верств, то це якась поденна праця. Вони могли бути продавчинями, пралями, прибиральницями. Звичайно, таку працю погано оплачували. Залучати жінок саме на важку промисловість почали вже за радянських часів. Звичайно, у часи імперії жінки могли працювати на ткацьких та прядильних фабриках. Позаяк, жіноча зайнятість у промисловості була невисокою. У цьому контексті згадується діалог Розкольникова  («Злочин і кара» Достоєвського): коли він зустрівся з чиновником Мармеладовим у трактирі, той зізнається, що його дочка стала повією. Його питають: скільки бідна, але чесна дівчина може в день заробити? Відповідь трактирника, який був поряд: «І 15 копійок не заробить». Це ще одна сфера жіночої некваліфікованої праці. Це називалося «Пошла по желтому билету». Інколи нестатки штовхали жінок за межу та змушували заробляти власним тілом.

Довгий час жінок не пускали в юриспруденцію. Навіть попри те, що у вищих жіночих закладах вже відкрилися юридичні факультети. У Російській імперії жінки ніколи не могли бути суддями та нотаріусами. Жінка могла розраховувати на посаду помічника нотаріуса. Це була паперова робота, але не самостійна юридична практика.

Андрій Кобалія: Чи було в цього процесу якесь юридичне оформлення? Маю на увазі – чи існували закони, що забороняли або дозволяли жінкам працювати, чи ця сфера життя не була регульована законодавством? 

Катерина Кобченко: Певною мірою – так. У юриспруденції чітко було прописано, що жінки туди не допускаються. Існували певні заборони, проте існували лакуни, адже законодавство писали, коли навіть не передбачалося, що жінки будуть працювати. Конкретних заборон, наприклад, щодо важкої промисловості  не існувало. Але тоді було зрозуміло, що жінка не може працювати на заводі, та й не піде вона туди.

Часто зміни відбувалися через те, що держава потребувала нових кадрів. Наприклад, розвиток телефонного зв’язку. Державі потрібні були телефоністки. Це об’єктивна потреба. Тому законодавство прилаштовувалося до цих змін, дозволяючи жінками працювати в тій чи іншій сфері.

Андрій Кобалія: Порівнюючи роки появи жіночих освітніх закладів і масового працевлаштування жінок в Україні та в інших, наприклад, європейських країнах, можна сказати, наскільки ми відстали від цих країн і чому?

Катерина Кобченко: Я б не сказала, що ми дуже відстали. Можливо, просто за темпами економічного розвитку Російська імперія наздоганяла Західну Європу. Якщо ми говоримо про освіту, то вона більш-менш, із відставанням на кілька десятиліть, ішла темпами Західної Європи. Захід ішов шляхом допущення жінок до університетських аудиторій. Процес залучення жіночої найманої праці проходив десь паралельно. Російську імперію в цьому контексті заведено порівнювати з найбільш консервативними країнами, наприклад, Пруссією, яка останньою з німецьких земель допустила жінок до вищої освіти.

Перша світова була об’єктивним чинником, який відкрив нові сфери застосування жіночої праці. Чоловіки пішли на фронт, існували відкриті вакансії. Першими кандидатками були жінки. Там, де не вистачало чоловіків, але були кваліфіковані жінки, вони починали домінувати. Якраз у 1915 з’являються перші жінки приват-доценти в університеті Святого Володимира (зараз КНУ імені Тараса Шевченка – прим.ред.) Однією з них була Наталія Полонська. Отже, під час війни суспільство мусило прийнятий той факт, що жінки працюють.

Андрій Кобалія 

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus