Не буду сперечатися з жінкою, але забороню аборти

0 990

«Я не хочу враждовать з женщиной, это меня унизит и сделает мелким» – з таких слів починається критика дій однієї політикині на фейсбук сторінці «Дмитрий Гордон». Безвідносно до особи та її дій, цікавим є те, що журналіст поставив на перший план стать, зробивши висновок, що саме через стать ворогувати з нею не гарно/не варто/принизливо.

В українському парламенті фрази такого типу звучать ледь не щодня. 4 грудня на засіданні погоджувальної ради Верховної Ради Юрій Бойко сказав: “Я не буду зараз говорити, тому що не можу перебивати жінку”. У цей час за регламентом мав виступити він, але Юлія Тимошенко продовжувала свою емоційну промову, що стосувалася мораторію землі.

Здавалося б – нічого дивного. Особисто я цю фразу у різних варіаціях часто чую не лише в політиці чи ЗМІ, а й у повсякденному житті. Разом з тим, побутує думка, що так казати – нормально, більше того – це вказує на «вихованість» чоловіка, його гарні манери. Але насправді – це сексизм, адже під реверансом ввічливості лежить думка про те, що жінка – слабша, а отже – не може бути повноцінним суперником для чоловіка. А ображати слабших – негарно, так вчать у школі.

У цьому контексті згадую до болю знайому ситуацію: депутати чоловіки час від часу пропонують заборонити аборти. Або ж Рада церков (у якій влада теж належить чоловікам) наполягає, що слово «гендер» руйнує українську сім’ю, тому ратифікувати Стамбульську Конвенцію неможливо. Аборти стосуються жіночого тіла, домашнє насильство здебільшого стосується жінок. Чому ж політики не хочуть перебивати жінку, але вважають нормальним розпоряджатися її правами на власний розсуд?

Лицемірна ввічливість

В Україні прийнято «шанувати» жінок – поступатися їм місцем у транспорті, відчиняти двері, допомагати надягати пальто, платити за квитки в кіно, театр чи вечерю в ресторані. Це вважають актом ввічливості та пошани. І от раптом «купки феміністок» протестують проти таких, здавалося б, красивих норм. Я належу до цих феміністок, яким не до вподоби така «пошана» й «опіка».

З підліткового віку мені було дуже дивно сприймати той факт, що мій одноліток, 14-й хлопець платить за мене в кафе. Ми порівну з’їли нашу піцу, нам обом гроші дають батьки. Чому він має платити за мене? Що я мушу дати натомість? І чи мушу? Але коли я піднімала це питання, то чула у відповідь, що цим його принижую. Можливо колись традиція платити за жінок була необхідністю, адже жінки не мали освіти, не працювали, були повністю на утриманні батьків, а потім – своїх чоловіків. Зараз же жінки ходять на роботу й можуть заплатити за себе в кафе. Однак традиція говорить про інше. Чи не та сама традиція, яка намагається звести діяльність жінки до кухні та дітей? Чи не та сама традиція, яка спонукає жінок ставати економічно залежними від своїх чоловіків, тим самим унеможливлюючи розрив стосунків, навіть після домашнього насильства?

Якось після довгого робочого дня я їхала додому в метро. Моя робота – сидяча, тому, попри втому, була щаслива нарешті не сидіти. І тут доблесний чоловік із задоволеним обличчям устає зі свого крісла, підходить до мене, робить театральний жест, показуючи на вільне сидіння, де ще кілька секунд тому сидів він сам. Я ввічливо пояснюю, що вдячна, але не сідатиму. Задоволеність на його обличчі змінюється нерозумінням, він стає біля мене. Місце залишається пустим. Після того, як ми проїхали дві наступні станції, чоловік повертається й запитує: «Почему такая упрямая?». І справді, чому? Він же зробив як учили в школі, жертвуючи своїм комфортом, і мав залишитися задоволеним. Однак не врахував того, що я справді не хочу сидіти. Мені варто було лише відкинути цей акт ввічливості, як я наштовхнулася на агресію. «Приймай мою ввічливість як подарунок, і радій, невдячна», – хотів сказати той чоловік у метро.

Якось у поїзді сусід по купе сказав моїй знайомій: «Ви взагалі маєте радіти, що я звернув на вас увагу». Перед цим він довго розпитував її про життя, робив компліменти, приніс чай. Але щойно вона відмовила йому в побаченні, чоловік вважав за необхідне відзначити, що її зовнішність, взагалі-то, негідна його уваги.

Часом важко йти в розріз із традиціями, важко зрозуміти, чому жінка, до якої ти виявив ввічливість, «не зацінила». Але важливо розуміти одну річ: жінка може мати власні бажання, як от – не хотіти сидіти, не хотіти йти на побачення, не хотіти сексу, навіть якщо ти вважаєш себе «красенем».

Для слабкої статі – квіти й турбота, але не робота

Час від часу я чула від одного викладача з рідної кафедри політології в Могилянці: куди ж жінкам у нашу політику? Там же всі б’ються. Як вони там витримуватимуть?

Коли я спілкуюся про права жінок зі своїми однолітками-чоловіками, то часом чую такі аргументи: ну як же так, у жінок інша логіка, вони слабші, куди їм там сідати за машину чи працювати на рівні з чоловіком, вони не зможуть! Ну і що з того, що у школі вони вчилися краще! Гроші – це інша річ. Вони ж просто хочуть, щоб про них дбали!

І тут я згадую відверто насильницьку турботу – дарування квітів на феміністичних маршах 8 березня з року в рік, або ж більш свіжі події – акція «Ні насильству в університеті», що була в Могилянці, коли молодики, які хотіли зірвати протест, демонстративно давали дівчатам квіти, тим самим кажучи: «Беріть свої квіти й мовчіть. Про яке насильство ви зібралися говорити?»

Коли відчиняють двері/поступаються місцем, наполягають на тому, що заплатять за мій обід – я автоматично чую, що я слабша.

Я не люблю, коли кажуть, що я прекрасна стать, коли дарують квіти, поступаються місцем у метро й відчиняють двері. Тому що це не прояв поваги чи ввічливості, а демонстрація влади. Такими діями «поваги» чоловіки часто показують мені, що краще знають, чого я хочу. Я не люблю, коли мені поступаються місцем, бо ніколи не знаю, коли цей самий чоловік вирішить, що я не гідна/достойна говорити про політику/заробляти гроші/розпоряджатися своїм репродуктивним правом, і коли він знову скаже, що не перебиватиме жінку, але мовчки прийме рішення про заборону абортів.

Катерина Мацюпа

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.