«Насильство у сім’ї – це епідемія. Так як СНІД, туберкульоз чи грип», – голова центру «Жіночі перспективи»

  • Лютий 3, 2016
  • 1296
  • 0

Центр «Жіночі перспективи» – одне із найвідоміших у Львові місць підтримки для жінок, а Любов Максимович – його незмінна очільниця. Майже 20 років активістка займається програмами підтримки жінок та боротьби за їхні права. На думку пані Люби, активна діяльність жіночих громадських  організацій протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, зараз завдання полягає в тому, щоб зробити їх більш досяжними. «Пригадую, як до мене у гості прийшла дружина відомого посадовця, вона запрошувала мене на подію, радилася щодо до того, кого іще покликати. А потім тихенько мене запитала: «Пані Любо, а ви тут стикаєтеся із тим, що чоловіки б’ють дружин, це правда?». Я не встигла відповісти, як двері відкрила жінка із синцем під оком. Хтось міг подумати, що це була чудова режисура, але це були наші будні. Я працюю, бо хочу, щоб було більше людей, які ніколи не стикалися із домашнім насиллям…».

Любов Максимович

Любов Максимович

Пані Любо, розкажіть як усе почалося…

Якби тоді мені хтось на початку 90-их сказав, що очолюватиму жіночу організацію – не повірила б. До того часу я займалася програмами підтримки підприємництва, моїми партнерами були в основному чоловіки.

У 1997 році я стажувалася у США у програмі розвитку підприємництва і там вперше у Чикаго я стикнулася з феміністичними громадськими організаціями. Тоді й зрозуміла, що аби реально вирішити проблеми жінок в Україні – треба багато працювати або ж, як кажуть у Америці, «Help yourself!».

У той же період я вперше відчула над собою «скляну стелю». Якби була мужчиною, то мене б вже носили на руках. Мої пропозиції та моя робота нічим не програвали моїм колегам чоловікам.

Після повернення додому шукала жіночі рухи. Був Союз українок та кілька профільних об’єднань. З часом знайшла однодумців і вже разом формували програми підтримки підприємниць. Стикнулися із тим, що не так багато жінок хочуть починати власний бізнес, просто шукають роботу, мають  проблеми самореалізації, також психологічні і сімейні перепони, юридичні питання. Так зароджувався наш Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи», який  відтоді і до нині працює у Львові та з минулого року іменується як «Центр «Жіночі перспективи».

Разом із підприємництвом ви підняли тему міграції та торгівлі жінками?

Так, це були 90-ті роки. Тему міграції не можливо було ігнорувати. Люди масово їхали закордон. Виїжджали переважно жінки, серед них – багато молодих. Вони не знали мови і законів країн, цим користувалися люди, які на них заробляли. Ми були одними із перших в Україні, хто озвучив проблему торгівлі людьми. У той час виграли грант на створення центру «Жінка для жінки». Там можна було отримати інформаційну підтримку, можливість працевлаштування, підтримку у подоланні кризових ситуацій, юридичні та психологічні консультації. Також проводили різні курси з навчання фаховим навичкам (виготовлення прикрас зі шкіри, бісеру, курси екскурсоводів).

Згодом розпочали проводити курси започаткування власної справи. Це було важливо для тих, хто шукав можливість самореалізації, не знаходив собі застосування тут, в Україні. Тоді тисячі жінок скористалися нашими послугами.

З розвитком центру еволюціонували і проблеми, якими ви займалися?

Так, від питань запобігання торгівлі людьми та проблем нелегальної міграції  ми частину своєї діяльності зосередили на  темі домашнього насилля. Працюючи з жінками, що опинилися в кризових ситуаціях ми визначили що понад 70% є жертвами домашнього насилля. Корені насильства походять з патріархальних стосунків та стереотипів щодо ролі чоловіка та жінки.  Розглянемо таку ситуацію: чоловік б’є дружину, через стіну чути крик. Що роблять українські сусіди?

Любов Максимович з візитом у Канаді

Любов Максимович з візитом у Канаді

Нічого, бо це «їхні проблеми, вони самі розберуться»…

Що зроблять сусіди у Канаді? Задзвонять у поліцію, бо матимуть застереження, наступними жертвами можуть бути вони і їхні діти.

Пригадую 1999 рік – свій перший візит до дільничних в  управління внутрішніх справ, ми говорили  про домашнє насильство. У залі сиділи лише чоловіки, змучені після чергування. Для них взагалі було дивно все це слухати, бо це проблеми з якими вони зіштовхуються щоденно у роботі. Жінки спочатку викликають міліцію, а потім  прибігають у райвідділи і просять звільнити чоловіків з-під варти.

Я тоді думала , що ж робити, як їм розтлумачити, що вони мають великий вплив на це. Свій виступ почала з того, що звернулася до них не як до професіоналів, а як до людей жителів міста, які  мають дітей і дружин, які живуть у цьому місті і виходять на вулицю. Тоді побачила, що з ними так іще ніхто не говорив, аудиторія дуже доброзичливо відреагувала на виступ. Пізніше ми продовжили співпрацю з дільничними (до речі, співпрацюємо і до сьогодні) та спеціально видали кишенькові довідники «Вам допоможуть» з  контактами структур, які безкоштовно надавали населенню  психологічну, юридичну та соціальну підтримку у Львові. З цими довідниками міліціонери могли допомогти жертвам домашнього насилля більше, ніж просто оформити протокол. Подібну книжечку зараз готуємо і для поліцейських нашого міста. Згідно з нашими дослідженнями, до нас звертаються з проблемами домашнього насильства понад 70% жінок. Серед жертв домашнього насильства  90% – це жінки, лише 3-5% чоловіки.

Я знаю, що ви багато уваги приділяли тому, що у питаннях насильства рівнозначно важливо працювати з кривдниками і зі скривдженими…

Так, ми вивчали це питання. Не можна знімати відповідальність із жінки, вона часто дозволяє, щоб над нею знущалися, знаходить аргументи та виправдовує кривдника («він був у стані алкогольного оп’яніння», «він ревнував мене…», «він мене вдарив , але я його люблю», «він батько наших дітей»). Інколи жінки змірюються зі статусом жертви.

Нещодавно мені передзвонила жінка, яку 20 років б’є чоловік. Її дочка не змогла більше з цим  миритися, орендувала квартиру окремо, а восьмирічний син, через психологічну напругу у родині, отримав напади епілепсії. Жінка мене питає: «Що мені з усім цим робити?». У таких випадках кажу: «Треба змінювати все кардинально».

Проте вона боїться залишити дітей без батька, але чи потрібен насправді комусь такий тато? Ми не кажемо, що усім слід розлучитися, але коли для цього є усі підстави, то потрібно перервати це коло. Допомогти у цьому можуть  сусіди чи близькі родичі, психологи чи соціальні працівники, правоохоронні органи, колеги по роботі, священики.

Важко передбачити до кого прислухається кривдник і хто зможе впливати на нього. Тому важливо працювати із кривдником. До прикладу, у Канаді всі державні, громадські організації, суди працюють у цьому напрямку. Чесно кажучи, я була вражена, як державі вдалося так комплексно до цього підійти. Так, вони свого часу визнали, що насильство у сім’ї – це епідемія. Так само як СНІД, туберкульоз, грип. Адже насправді – насильство породжує насильство.

У Канаді розроблена мережа притулків, куди може сховатися жертва, діє програма роботи зі злочинцем. Насильники, як правило, не завжди усвідомлюють, яку травму завдають людині, над якою здійснюють насильство. Тому в Канаді він обов’язково проходить корекційну програму, де з ним працюють психологи, поліція, соціальні працівники. Якщо він не відвідує заняття, йому  загрожує  ув’язнення. Як правило, тільки на 7-10 заняття насильники усвідомлюють глибину заподіяного.  Корекційні програми  проводять на території відділка поліції, аби кривдники  відчували всю відповідальність за свої вчинки та присутність каральних органів.

Хто в Україні працює з кривдниками?

У нас ці функції покладені на плечі соціальної служби, яка за своєю суттю є дуже мирною структурою. Вважаю, нам треба повністю змінювати підхід до цього питання. Необхідно вносити зміни до законодавства що стосується насильства в сім’ї.

Україна у листопаді 2011 року підписала Конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція). Конвенція була прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 р. та набула чинності 1 серпня 2014 року. Проте хочу відмітити, що до сьогодні Україна її не ратифікувала і не привела  норми закону до міжнародного законодавства.

Любов Максимович

Любов Максимович

Для вас одним із поштовхів до започаткування роботи жіночої організації  були феміністки із Чикаго, а ви задумувалися над тим, чим відрізняється становище жінки там і тут? І чому вони почали боротися за багато побутових свобод набагато раніше, аніж українки?

Так, цю різницю я помітила. Тут дуже багато факторів…

По–перше, мені здається, що ніде не бачила таких терпеливих і турботливих жінок як українки. За усе своє життя не зустріла жодної жінки  в Україні, яка зробила велику кар’єру і при цьому знехтувала своєю родиною. Якщо таку побачите, то розкажіть про неї. Наші жінки абсолютно прив’язані до родини і, в першу чергу, дбатимуть про дітей та їх  добробут. Можливо, саме така терплячість, заводить нас у різні ситуації.  До нас приходила жінка, яка багато років працювала у Іспанії, переказувала гроші  додому чоловіку. Він таємно вклав їх у бізнес і прогорів. Жінка повернулася через чотири роки, а він, щоб  себе вигородити, розповідав друзям і родині: «Погляньте на неї, як вона виглядає! Як думаєте, де вона там працювала?». Це була велика травма для жінки, яка не могла змиритися з таким наклепом свого чоловіка.

По-друге, у нас все ще традиційно чоловіка вважають «годувальником». Досі є фраза «вдало вийти заміж», мені дуже шкода молодь, яка мислить цією категорією. Особливо шкода тих, хто надміру піклується про тіло як про чесноту у створенні сім’ї. Тому, велика ймовірність, що чоловік дуже просто знайде через 10 років собі нове молоде тіло, а «старе» не буде знати, що з цим робити і як жити далі.

По-третє, питання догляду за немовлятами  у нас досі на плечах жінки. Коли у Америці народжується дитина, йде у декрет той, хто менше заробляє. У нас це завжди жінка. І коли вона залишає роботу, то стає економічно вразливою, втрачає професійну  кваліфікацію , їй важче знову повернутися до роботи або знайти іншу роботу. Сьогодні правда ця тенденція змінюється, але це в нас процес ще досить повільний. Насправді є  родини, де жінки не працюють і займаються  вихованням   дітей, і в цьому бачать свою місію та самореалізацію.  Людина повинна бути реалізована, тут кожен має зробити відвертий вибір: якщо дійсно хочеш виховувати дітей – будь ласка, хочеш працювати – працюй.

Любов Максимович

Мадрид, Іспанія. Любов Максимовчич – учасниця міжнародної конференції з протидії торгівлі людьми

Зараз ви багато працюєте над проблемами гендерної рівності. Це, звичайно, не означає, що проблеми міграції і насилля немає, але вони еволюціонують. А як ви для себе вимірюєте ефективність роботи?

Дійсно, зараз ми багато працюємо над гендерною рівністю. Говоримо про рівні права і можливості для жінок та чоловіків у суспільстві, рівні умови для реалізації прав людини, участі в національному, політичному, економічному, соціальному та культурному розвитку, отриманні рівних винагород за результатами праці. Оскільки чоловіки вважають професію та роботу пріоритетними у своєму житті, вони не навчені вважати родину такою ж цінністю. Жорстка гендерна роль змушує чоловіка жити в постійній гонитві за успіхом та грошима, позбавляючи його радощів сімейного життя.

А щодо ефективності, повірте, у 1993 році ніхто навіть не говорив про жінку проректора у «Львівській політехніці». А зараз проректорка з  наукової роботи – жінка. Так само не сподівалися, що у 2015 році буде 25% жінок у міській раді. Такого іще не було! Принаймні у Львівській міській раді.

Пригадую, ще років 10 тому ми чули: «Ну що ви? Які жінки у Верховній раді? А як прийдуть іще такі як Вітренко…? Що ж це буде?». Тепер погляньте, скільки мудрих і перспективних жінок у Верховній Раді. Це все є результатом  доланням стереотипів.  До прикладу, сьогодні у  молодих сім’ях покоління мого сина все менше побутових стереотипів щодо розподілу сімейних обов’язків між чоловіком та дружиною. Все більше батьків ми бачимо з немовлятами. Адже від цього виграють всі, в першу чергу, діти, які відчувають рівно любов та опіку як тата так і мами. А це важливо  для дитини та сім’ї в цілому, де панує паритет та взаєморозуміння і немає місця насиллю.

Мар’яна Вербовська

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus