Марія Примаченко: нотатки з практичного світотворення

0 118
povaha-logo-headsУ минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.

Мистецтвознавці зауважують, що самобутні художники творять за допомогою методів, геть недоступних професіоналам. Їхнього пензля не стримують жодні канони, дозволи, обмеження, традиції століть, які тяжіють над колегами-фахівцями. Вони пишуть, як бачать. Пишуть, “як Бог на душу покладе”. На думку філософів мистецтва, без наївних художників, які черпають натхнення безпосередньо з природи, з навколишнього світу, світовий живопис спіткала би неминуча стагнація.

Марія Примаченко була художницею-наївісткою, художницею-примітивісткою, мисткинею, мудрими вчителями якої можна називати Бога та природу. Вона створила свій – химерний, загадковий і чарівний світ, черпаючи образи в українському довкіллі та власній уяві. Науковці досі сперечаються про те, чим насправді є роботи Примаченко – графічним живописом чи живописною графікою. Мабуть, це не так уже й важливо, особливо беручи до уваги той факт, що барвистий жіночий світ Марії Примаченко досі неабияк бентежить і полонить уяву численних молодих митців і мисткинь – послідовників, поціновувачів і навіть плагіаторів та епігонів. А значить – сотворений нею світ заслужив право існувати.

Марія Оксентіївна Примаченко народилася 30 грудня 1908 року в селі Болотня на Київщині. Існують розбіжності щодо написання її прізвища. Сама художниця теж не мала єдиної думки щодо цього – залежно від настрою, вона говорила, що Примаченко – це зросійщений варіант від Приймаченко, або навпаки, що в їхньому селі вимовляють “примак”, а не “приймак”, а тому – “примак то й примак, хай буде так”. Спадкоємці мисткині наполягають на варіанті написання – Примаченко, оскільки саме так записано в її свідоцтві про народження.

Якщо взагалі припускати, що талант успадковується, то Марія – дуже доречний приклад. Батько був теслею-віртуозом, майстрував огорожі зі стилізованими “головатими” обрисами. Мати – визнана майстриня-вишивальниця, знана далеко за межами села. Є також відомості про бабусю художниці, яка розмальовувала писанки. Отож, було в кого вдатися.

Маріїне дитинство було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Через хворобу дівчинка не могла повноцінно працювати в полі, виконувати хатню роботу, допомагати з худобою. А отже – мала час для того, аби споглядати, милуватися, запам’ятовувати. Біль зробив її витривалою, серйозною, вдумливою і спостережливою. Слух і зір ніби загострилися.

Мистецтво прийшло в її життя казково. Пасла на лузі гусей і побачила раптом красиву незнану птицю, дивилася на неї, аж поки та не зникла з очей, скинувши на землю яскраві пера. На місці, де впало пір’я, Марія знайшла барвисті смужки – то був синій глей. Дівчинка набрала його в пелену, принесла додому й розмалювала хату – першими невиданими квітами, що розцвіли на стінах та печі. То були такі квіти, що малий сусідський хлопчик плакав і не хотів іти додому, поки йому не подарують хоч одненьку. Згодом Марія навчилася використовувати й інші яскраві природні фарби. Обійстя Примаченків розцвіло химерними ружами й павами – люди спинялися навпроти двору, усміхалися в замилуванні, запрошували дівчинку принести красу й у їхні, здебільшого вбогі та безрадісні домівки – вона не відмовляла. Так прийшла до неї перша слава.

Зелений слон (1936), Марія Приймаченко

Ширше визнання Марія Примаченко здобуває в 1936 – її роботами захоплюється знана ткаля й вишивальниця Тетяна Флору. Саме з її легкої руки молода мисткиня потрапляє до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Такі майстерні відкривали по всій території СРСР – комуністична партія заперечувала винятковість генія, стверджувала, що в світлому майбутньому всі, хто тільки забажає, стануть митцями, що сцена, полотно й папір легко піддаватимуться будь-кому – буцім для цього не треба особливої підготовки. До майстерень Марію прийняли відразу, щойно побачивши її роботи: “…там дівчата сидять, малюють.

Казкова птиця – павич (1936), Марія Приймаченко
Фантастичний звір (1936), Марія Приймаченко

Ой, Боже мой! Такі гарні краски. Я і кажу – дайте мені бумаги і красок. А Параска Власенко каже мені: «Як можеш – то берись. А не можеш – не берись». Та мені аби пензля в руки. Взяла і зразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої малюнки і каже: “Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вище став. Берем її. Ведіть її до кімнати отдихать”, – згадувала мисткиня.

Калиновий берег (1966), Марія Приймаченко
Домашні маки (1965), Марія Приймаченко

Параска Власенко, теж художниця-наївістка, про яку сьогодні, до жалю, згадують незаслужено мало, неабияк допомагала Марії Примаченко, стала для неї водночас і подругою, і порадницею, і другою матір’ю – до слова, не поодинокий приклад у мистецтві. Згадати тільки історію Катрі Білокур – хтозна, чи почув би про неї світ, аби не Оксана Петрусенко…

Наприкінці тридцятих Марія вийшла заміж за радянського військового, лейтенанта Василя Маринчука. Сімейне щастя тривало зовсім недовго – чоловік загинув на самому початку Другої Світової. Сина Федора Марія піднімала сама – усупереч страшним часам. Не раз згадувала пізніше художниця про те, як у село ввійшли фашисти, як розстріляли її брата Івана і ще вісімдесят людей із села, як знайшли в припічку її малюнки й якісь іще документи й нещадно пошматували…

Галя і козак (1947), Марія Приймаченко

У дитинстві Марія малювала здебільшого квіти та прекрасних птиць. На початку тридцятих у її роботах з’являються звірі. Звірі не лагідні, не добрі, сказати б – не такі вже й дитячі. У її мистецтві ніби прочиняються двері в середньовічний бестіарій – слон у сталінському кашкеті, потвори з бомбами на боках, де раніше були квіти. “Звірі, які прийдуть і з’їдять нас”, – говорила мисткиня, чи то передчуваючи, чи вже констатуючи. А, може, то була спроба приручити, і цим самим – ніби врятувати світ од грядущого апокаліпсису? Так само середньовічні монахи-відлюдники намагалися приручати вовків і ведмедів… Звірі в роботах Примаченко зникають і з’являються, рівнобіжно ходові історії – періоди квітів чергуються з періодами потвор. Уявні світи теж здатні переживати катаклізми.

 – Чому на ваших картинах немає людей? — якось у неї поцікавилися.

– Як це нема? Вони і є люди…

– Де ж там люди?

– Люди там завжди є. Це – я…

Лісова птиця зі своєю дитиною (1961), Марія Приймаченко
Два орли-соколи на могилі (1965), Марія Приймаченко

Вона дожила своє життя там, де свого часу й народилася – у Болотні. Її роботи вже здобули світову славу, але художниця тією славою переймалася мало. Куди більше цікавили її квіти та звірі. Їх вона малювала навіть тоді, коли вже майже не могла рухатись, ніби хотіла перенести зі своєї багатої уяви на папір якомога більше, ніби хотіла донести, зафіксувати, утвердити свій химерний світ – тут, на землі, нащадкам. Останні роки була прикута до ліжка. Те ліжко з нікельованими кулями здавалося молодим художникам ніби центром, довкола якого рухався Всесвіт. Померти Марія Примаченко не боялася: “За мною не плачте, я не пропаду на тому світі. У мене там теж буде робота”.

Померла Марія Примаченко 18 серпня 1997 року.

А незадовго до смерті побачила сон: “Приснилося мені, неначе я на небі і так там гарно, яскраво, весело. Дивлюсь – стоїть стіл, а на ньому ватман і краски. І голос мені говорить: «Малюй». А я питаю: «А вихідні у вас є?» – мені кажуть: «Нема».

І немає жодних підстав сумніватися, що в раю, створеному нею за життя, завжди знайдеться пильна робота – чи для неї самої, чи для тих, кому вона протоптала стежку. Бо веде та стежка в такі химерні й прекрасні місцини, куди до Марії Примаченко не ступала людська уява.

Сергій Осока

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.