Марія Капніст, графиня, відьма й великомучениця  

1 8 426
povaha-logo-headsУ минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.

 

Є такий тип знаменитостей – усі впізнають їхні обличчя, проте мало хто може згадати імена. А є імена, які по суті не потребують додаткових тлумачень – настільки довгий, звитяжний і таємничий шлейф за ними тягнеться. Такою була Марія Капніст, красуня й чудовисько, графиня й каторжанка, відьма й великомучениця – водночас. Її доля нагадує серію дивним чином поєднаних випадкових збігів – на перший погляд здається, що всього цього не могло статися в чиємусь одному житті, що химерні кадри її долі назбирані з багатьох різних доль, країн і навіть епох. Але все – правда. Якось на схилі літ Марія Капніст сказала: “Не смійтеся зі старості тих, чиєї молодості ви не бачили”. Однак цілковитої впевненості в тому, що хтось бачив бодай її старість, немає. Може, тому, що вона була доброю актрисою. Може, тому, що вона пережила довгі роки каторги. А, може, тому, що вона з роду Капністів. Ніхто не скаже достеменно. Ніхто не знає Марію Капніст.

У Капністів завжди було багато дітей – дерево роду завжди рясно цвіло і плодоносило, поєднувалося коренями з іншими давніми родами. Капністи – родичі Івана Сірка, якого в XVII столітті турки називали “урус-шайтаном”. Кажуть, він не програв жодної битви.

22 березня 1914 року в графа Ростислава Капніста та праправнучки Сірка Анастасії Байдак народилася донька Марія, стовбова шляхтянка, графиня. Її виховували відповідно: музика, історія, мови. У домі Капністів часто бували імениті гості. Кажуть, сам Феді Шаляпін давав Марії перші уроки вокалу та сценічної майстерності.

Але красивим був тільки початок. У 1917 Капністи, гнані вітрами історії, перебираються з Петербурга до Судака – в маєток на сімдесят кімнат. Гувернантки, няньки, бонни… Проте жити стає важче. Хмари революції згущуються. Пізніше Капніст згадувала: “Коли з’явилася “надзвичайка”, було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше – розстріл. Коли хтось запитав батька – “Ти підеш?” – він відповів: “Я не боягуз”. Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли … А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам’ятаю тих людей. Один сказав іншому: “Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її”.  Я закричала: «Ви не можете! У вас немає наказу!” Це було взимку 1921. Капніста розстріляли, як і майже всіх кримських дворян. Маєток зруйнували.

Марії допомогли перебратися до Ленінграду. Там вона відвідує театральну студію. Їй пророчать блискуче майбутнє. А згодом все знову рветься – радянська влада не прощала знатного походження. 1934 Марію виключають і наказують виїхати з Ленінграда. Далі – Київ, Батумі, знову Ленінград. Здається, доля навіть не дає їй озирнутися й оговтатися.

На початку 1941 року “за антирадянську пропаганду й агітацію” Марія Капніст отримує свій перший строк – 8 років. Вона ще не знає, що в таборах їй доведеться провести майже вдвічі більше – 15.

“Коси мої вже відрізали … Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство… У жіночих таборах були свої закони, може, гірші, ніж у чоловічих”.

Начальник табору був ласий до ув’язнених жінок. Уночі він часто посилав по ту, на яку кинув оком. Опинилася серед них і Марія. “Коли він спробував мене схопити, вдарила його від страху й ненависті… І Шалва вирішив помститися. Конвойні кинули мене в чоловічий табір до кримінальних злочинців. Підходить перевальцем старший. Крикнула: “Черви смердючі! Війна йде! На фронті гинуть ваші брати, а ви дихаєте парашею, корчитеся в грязюці й над слабкими знущаєтесь. Були б у мене кулі … “

Аби хоч якось захиститися від постійних домагань зеків і табірного начальства, жінки втирали в обличчя вугільний пил. Чим гірше ти виглядаєш, тим для тебе краще – потворні закони табірного життя. Ту сажу Марія так і не змогла змити з себе до кінця життя.

Історія її табірного кохання – власне досі ще велика таємниця. Інженер Ян Волконський із польського шляхетського роду. Шалено закоханий. Пізніше – розстріляний. Марія Капніст так толком і не розповіла про нього майже нічого. Чи то було боляче згадувати, чи то просто не хотіла ділитися – воліла залишити спогад про прекрасне почуття тільки для себе.

Донька Рада згадує: “Коли табірне начальство дізналося, що мати вагітна, її змушували зробити аборт, – відмовилася. І тоді їй влаштовували різні тортури: опускали в крижану ванну, обливали холодною водою. Вона потім мені говорила: “Як ти вижила? Це ж взагалі неможливо!”

Через доньку Марія й отримала додаткові роки каторги. Рада Капніст: “Я ходила в дитячий садок при таборі. Мамі вже недовго залишалося відбувати термін, але одного разу вона побачила, як вихователька б’є мене і примовляє: “Я виб’ю з тебе ворога народу”. Мама накинулася на неї. Побила. Вихователька виявилася коханкою співробітника НКВД. Марії Ростиславівні дали ще 10 років. Мене відправили в дитячий будинок.”

Там же, у таборі, Марія познайомилася з Валентиною Базавлук, жінки стали близькими подругами. Валентину звільнили раніше. Марія взяла з подруги обіцянку – розшукати доньку й подбати про неї. Аби вона тоді знала, чим усе обернеться.

1958 року постановою Верховного суду РСФСР вирок і всі подальші рішення щодо справи були скасовані, а справа – закрита, через відсутність складу злочину. Відлига.

Своє повернення з табору Марія Капніст описує болісно, драматично й водночас чітко, аж кінематографічно. “На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе в порядок. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним опалим лицем. Злякалася й вискочила в коридор, там офіцер коло вікна, запитує: “Що з вами?” Я показую на туалет – там якась стара. Він відчиняє двері – нікого. І тут я зрозуміла: бабуся – це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги.”

А потім була зустріч на вокзалі з давнім шанувальником і помічником, який би теж не впізнав її, аби сама не гукнула. А потім – морочлива тяганина зі збором документів на дитину, ходіння по муках і інстанціях, не дуже-то приязних до колишніх зечок. Згадує Рада Капніст: “Пам’ятаю, як мене привели до опікунської ради. Там була мама і Валентина Іванівна. Член опікунської ради, тітка величезна, мало не з вусами, чоловічим голосом говорить: “Ось, Рада, перед тобою сидить мама, яка тебе народила, але якої ти не знала. А ось тітка Валя, яка тебе ростила, любила. Вибирай, з ким ти залишишся”. Я вибрала Валентину Іванівну. Мама різко встала і вийшла. Сиділа на сходах. Сліз на очах не було, але я побачила таке страждання в неї на обличчі! “Мамо, пробач!”, – вирвалося в мене. Тоді я вперше назвала її мамою. Вона мене обняла і сказала: “Дитинко, ти все правильно зробила”. Вони зблизяться трохи згодом, хоч, може, й не так, як обом хотілося б. Вони впізнають і полюблять одна одну. А перед цим Марія присилатиме доньці свої фотокартки з незмінним підписом “Твоя баба Яга”.

Марія оселилася в Києві. Починала життя заново. Ночувала в під’їздах, на зупинках, у телефонних будках. Аби заробити хоч якусь копійку, бралася за яку завгодно роботу. Перепробувала стільки всього: од двірника й до масажистки – масаж навчилася робити в таборі, там масаж був по суті єдиними доступними ліками від усіх недуг.

У кіно прийшла настільки раптово й несподівано, що це мало би викликати подив. Але, зважаючи на її долю, дивуватися чогось не виходить. Стояла біля кас кінотеатру. У заношеній фуфайці. З брудними руками. Думала влаштуватися хоч прибиральницею – якщо візьмуть. Колишніх в’язнів ГУЛАГу – хоч і реабілітованих – не дуже хапалися брати на роботу. Підійшов режисер Юрій Лисенко і спитав, у якому фільмі Марія знімається. І одразу ж узяв її на невелику роль у своєму фільмі “Таврія”.

Про її типаж найкраще скажуть світлини – на її обличчі скільки страждань, що це не могло не приваблювати митців. Спершу вона грала просто мудрих і суворих жінок: мудру Мануйлиху в “Олесі”, селянку в фільмі “Ми, двоє чоловіків”. Найвидатніша роль Марії Капніст – Наїна в кіноказці Олександра Птушка “Руслан і Людмила”. За сценарієм Марія мала бути в кадрі з тигром. Птушко – заради мистецтва, звісно, але… – не попередив актрису про те, що її чекає на майданчику. Марія ввійшла в кадр, почула страхітливе гарчання, обернулася й заглянула в очі звіру, готовому до стрибка – саме цей кадр і схопила камера, навічно. Після зйомок Птушко похвалив Марію, а вона у відповідь назвала його мерзотником. Повернулася в готель, раптово втратила свідомість і кілька днів пролежала в гарячці.

Її добре пам’ятають старші кияни. Побачивши Марію Капніст на вулиці лише раз, її вже важко забути: чудернацьке вбрання, чалма, погляд, у якому все й одразу. А ще вона часто підходила до продавщиць квітів, сідала навпочіпки біля відер і пошепки розмовляла з трояндами, гладіолусами й гвоздиками. У 70 років у неї була ідеально рівна постава, вона легко робила фізичні вправи. Не терпіла лайливих слів. Якось сказала доньці: “Радо, я 15 років провела зі злочинцями – і до мене це не прилипло. Як ти можеш собі таке дозволяти?!”

Ходила вночі на цвинтар, купалася в крижаній воді, перелазила через паркани. Приймала іменитих гостей. Страждала клаустрофобією. Загалом же справляла враження людини рішучої, без комплексів. На перший погляд. Тільки на перший погляд. Щойно співрозмовник дозволяв собі зайве – Марія безапеляційно осмикувала його, ставила на місце. Або губилася, відволікалася, замикалася в собі. У її ванні постійно плавали квіти, підібрані десь на асфальті. У 79 років потрапила під колеса на Проспекті Перемоги, адже завжди боялася підземних переходів. У кареті швидкої допомоги весь час шепотіла: “Водій не винен”. Невдовзі померла від ускладнень – 25 жовтня 1993 року. Похована на сімейному цвинтарі у Великій Обухівці на Полтавщині. Але чомусь не віриться. Може, тому, що, згадуючи кінострічки з її участю, не полишає відчуття, що вона й за життя була десь наче не зовсім тут, з усіма своїми химеріями, таємницями, фатальними збігами. А, може, тому, що на фамільному гербі роду Капністів написано: «Sub Igne Immotus»: «Незворушний під вогнем». Зрештою, про Марію Капніст не можна сказати зовсім нічого певного.

Сергій Осока

Схожі записи
1 коментар
  1. Марія Капніст каже

    Стаття справила неприємне враження. Не була Марія Капніст не відьмою, не чудовиськом, а каторжанкою її зробила радянська влада. Переказ статті з Вікіпедії і загальновідомих фактів на шкільному рівні. Дуже схематично подано відомості про рід Капністів, один з найвідоміших шляхетних родів Полтавщини. Те, що автор “не може сказати нічого певного” про цю жінку, не означає того, що цікавих достовірних фактів про неї не існує. Можна подякувати за те, що взагалі згадано про цю надзвичайну особистість і побажати автору глибше входити у матеріал, якщо вже він береться за історичні розвідки.

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.