Коли держава лізе до людей у ліжко

0 6 491
Сергій Осока

Якщо шукати по-справжньому й заглиблюватися всерйоз, то починати доведеться не з економіки, статистики чи демографії. Починатимемо з сексу, як і заповідав дідусь Фрейд. Перша задокументована спроба відділити поняття «секс» від поняття «продовження роду» належить, якщо комусь цікаво, американському лікареві Чарльзові Нолтону, який 1832 року опублікував книгу «Плоди філософії. Інтимні поради лікаря молодим одруженим парам». Нолтона дуже турбувала перенаселеність світу. Звідки ж міг знати сміливий Доктор Шок, що через півтора століття держави вже непокоїтиме проблема якраз протилежна.

Нолтон у своїй книзі запропонував жінкам шокуючі – як на той час – засоби контрацепції: губку на мотузочці та спринцювання сумішшю сульфату цинку й набору солей. Тодішнє суспільство (особливо церковників і законників!) шокували не стільки способи контрацепції, стільки сама її ідея.

Хоча… якщо копати ще глибше… то, знаєте, які засоби контрацепції застосовували в Забороненому місті, в гаремі китайських імператорів? Я скажу – дві звичайні дерев’яні палиці. Після статевого акту з повелителем двоє євнухів тримали наложницю, що з певних причин не повинна була народжувати, якомога міцніше, а ще двоє били її в живіт і нижче – аби коштовне сім’я витрусилося на підлогу. Тому доведеться вважати Чарльза Нолтона не так винахідником контрацепції взагалі, а радше новатором, який спробував легітимізувати використання контрацепції за ініціативою самої жінки. За що й був, звичайно, покараний. На щастя, тільки штрафом.

Але загалом Докторові Шоку таки вдалося намітити загальну тенденцію. Губка чи не губка, сульфат чи не сульфат, та з кожним роком вплив церкви на свідомість жінки ставав усе меншим і меншим. Жінки, як і чоловіки, звичайно, дуже швидко збагнули всю привабливість сексу «без жодних наслідків» – і невдовзі з’явилися перші презервативи з баранячих кишок…

***

Та вже в середині ХХ століття почала даватися взнаки проблема демографічного спаду. Непокоїла вона не так окремо взятих жінку й чоловіка (та що там казати, цих двох вона зовсім не хвилювала), як державу. Державі потрібні робітники, селяни, платники податків і солдати. У 1976 році в Італії середня кількість дітей на одну родину ледве сягала цифри «2». Станом на 2015 рік в тій же Італії за статистикою – «1,35» на одну родину.

Один із найяскравіших прикладів боротьби держави за зростання народжуваності – Сінгапур. Тамтешній уряд уже давно запровадив численні державні програми, аби тільки жінки почали народжувати: зустрічі з перспективними партнерами, пільгове житло, величезні бонуси при народженні дитини, підтримка дитини в галузі охорони здоров’я й навіть податкові пільги. Проте й сьогодні рівень народжуваності в Сінгапурі – один із найнижчих у світі. Соціологи розводять руками й кажуть, що навряд чи щось найближчим часом зміниться. Не там копали, вочевидь.

Проте в деяких країнах спостерігається якраз протилежна проблема. У середині ХХ ст. чисельність населення Індії складала 400 мільйонів. У 1952 році уряд, побоюючись, що до 2005 року цей показник зросте вдвічі, запровадив доволі варварську у своїй суті програму регулювання населення й сімейного планування. Вона передбачала як обмеження соціальних пільг для родин, у яких більше однієї дитини, так і цілком ганебну масову хірургічну стерилізацію жінок. До слова, стерилізацію чоловіків в Індії досі вважають, як би м’якше висловитися, мало прийнятною з культурно-етичної позиції. За статистикою, через неналежні медико-санітарні умови від стерилізації загинули тільки в 2009–2012рр. більше 700 жінок. Якщо хтось сприймає це за інформацію для роздумів, то я з ним не погоджуюся. Це повна зрада і звичайний фашизм. До речі, як вам «табори для стерилізації»? Страшненько? А, між тим, так вони й називаються.

Стерилізація в Індії, фото: ttolk.ru

А що ж результати? Та жодних. Сьогодні населення Індії сягнуло цифри в 1 мільярд. І продовжує зростати. Так, ніби хоче наздогнати Китай. До речі, я жодного слова не написав про знищення (фізичне) новонароджених дівчаток – як у Китаї, так і в Індії. Я жодного слова не написав про методи стерилізації в Африці – про всі ті тупі ржаві тесаки, щипці й садові секатори, якими там каструють жінок мало не серед дороги. Надто страшна фактура.

То все ж таки, чому всі спроби держав штучно регулювати кількість населення найчастіше провалюються? На думку більшості соціологів, проблема полягає в тому, що всі оці податкові пільги, медична підтримка, соціальні виплати й інше мімімі не спрацьовує належним чином  через те, що насправді створює тільки ілюзію комфортних умов для народження дитини. А потенційні матері не дуже схильні «вестися на заманухи», оскільки їх хвилюють реальні проблеми: стабільні робочі місця, зростання вартості житла, необхідність поєднувати материнство з роботою тощо. Тобто держава пробує зачарувати потенційну матір яскравими гірляндами, а жінка цікавиться, скільки вона заплатить за електроенергію. Це якщо вже повністю розкривати всі дужки.

Ще дехто з науковців схильний пояснювати всю безперспективність спроб впливати на демографічну ситуацію законами біосфери, переконуючи, що тут працює тільки саморегуляція й більше нічого.

***

Щодо українських реалій. На особливу увагу заслуговує законопроект про податок на бездітність (Законопроект №10112 «про внесення змін до статті 167 Податкового кодексу України щодо перегляду ставки податку на доходи фізичних осіб»). У ньому чорним по білому написано: «У разі  якщо  платник податку, який досяг тридцятирічного віку, не має дітей, крім випадків коли  такий платник є інвалідом І-ої,  ІІ-ої або ІІІ-ої груп, то  ставка  податку  становить 17 відсотків бази оподаткування доходів, незалежно від розміру загальної  суми  отриманих  платником  податку у звітному податковому місяці доходів….»

Гидко навіть зупинятися на тому, що автори законопроекту роблять виняток лише особам з інвалідністю, брутально залишаючи поза увагою матерів, у яких немає інвалідності, які мати дітей хочуть, але не можуть із інших причин: екологія, безпліддя, тяжкі матеріальні, соціальні, сімейні й особисті обставини, самотність тощо. Про те, що цей законопроект грубо суперечить ст. 16 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, теж зайве говорити. На щастя, він – законопроект – здається, вмер на стадії «Проект відкликано» ще в 2012 році. Однак сам факт, що він існував у природі, свідчить не про що інше, як про спробу держави нахабно залізти своєму народу в постіль. Хочеться встати й вийти. Політики ж оцінюють цей законопроект здебільшого або як одну з незліченних спроб якось наповнити бюджет, або як спосіб відвернути увагу від чогось важливішого.

Цьогорічний Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень по проведенню операцій штучного переривання вагітності (абортів) уже приївся до оскоми не тільки всім небайдужим, а й навіть байдужим. Цитую:

«Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена у закладах охорони здоров’я лише у випадках та за наявністю наступних обставин: 1) якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки; 2) наявності медичних показань щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; 3) зачаття дитини в результаті зґвалтування».

Хоч розмови про нього вже й набридли, але згадати цей законопроект просто трагічно необхідно, бо це теж крок держави у бік мракобісся. Щодо перспектив розгляду – теж, здається, все глухо.

Розглянувши політичні, демографічні й економічні аспекти, наостанок дуже хочеться торкнутися ідеологічного – аж прямо свербить! У вересні цього року мер Чернігова Владислав Атрошенко розмістив на своїй Фейсбук-сторінці просто вікопомний пост. Не стримаюся – процитую (зі збереженням авторської граматики й пунктуації): «Якщо брати патріотичну складову потрібно, щоб мінімум 3 дитини в сім’ї. Щоб дівчина і хлопець, вони виростали і знали, що якщо в них не буде 3 дітей, значіть вони якісь хворі або не такі, вони взагалі не українці! Це надзвичайно серйозне питання, воно чутливе, над цим потрібно працювати». Тут головне, нмд, криється в трьох найяскравіших маркерах: «патріотичній складовій», «хворих або не таких» і, звісно ж, «взагалі не українцях». Тлумачити не буду – усе настільки промовисто, що аргументи зблідли, вишикувалися й пішли на перекур. Для інформації: у самого пана Атрошенка поки що тільки двоє дітей. Вісімдесятого левелу патріотизму він ще не досяг…

Наостанок – замість висновків – процитую Тараса Григоровича:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Неможливо не погодитися з Кобзарем. От тільки якщо насправді – «у нашім раї на землі»…

Сергій Осока

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.