Image default
Статтi

Книжки, які надихають жінок до дії

Ірина Славінська, Лариса Денисенко, Євгенія Нестерович, Катерина Левченко та Галина Шиян говорять про те, які книги мотивують їх до дії.

Розмова пройшла у рамках 25 Book Forum у Львові.

Євгенія Нестерович, журналістка, культурна менеджерка:

У голові в мене маса різних книг, але треба розуміти, що профдеформація має вплив, інколи вирішальний. Коли читаєш книжки в рамках професії, то перестаєш ставитися до цього вразливо. Я зараз згадую кілька книг, зокрема О. Генрі – збірка оповідань, яка трапилася мені на очі ще в зовсім юному віці, я її перечитала десятки разів. Це була моя книжка для гарного настрою. Тепер, коли я про неї пригадала, то зрозуміла, що найбільше і ключове, що я звідти взяла і що мене тримало, це фантастична людяність. Те, що навіть у деяких ситуаціях, які можна вважати авантюрними, все одно була людяна персональна історія головного героя чи героїні.

Друга книжка, яку я згадала не задумуючись, це Тарас Прохасько як автор, а як книга – «FM Галичина». Для мене це зовсім інший тип письма на той момент, коли я її читала. Це були перші курси університету, і я пригадую це заспокійливе й медитативне відчуття – порівняно з тим, якою була для мене сучасна українська література, де панували бурхливі сюжети. Мені здається, що ці дві книжки будуть мене сьогодні презентувати, вони мене сформували.

Галина Шиян, перекладачка, письменниця, авторка роману «Hunt, doctor, Hunt!»:

Коли мені поставили запитання про книжки, то виникли десятки назв. Я навіть пригадала, що коли мене батьки привчали до читання, то я вела спеціальний зошит, років до дев’яти я це точно робила. Річ у тім, що зараз перебуваю в дуже класній фазі: маю приємність перечитувати всю дитячу літературу, яку мені читали, коли була дитиною. Власне, я швидко почала читати своїй доньці великі тексти, бо книжки з великими картинками їй уже не дуже цікаві. Ми почали з Прохаськових кротів. Спочатку думала, що вона просто засинає під мій меланхолійний голос, коли я довго щось бубоніла, але потім вона почала згадувати уривки, і я зрозуміла, що вона пригадує цілі шматки тексту. Нещодавно ми з нею прочитали «Пітера Пена», і насправді в мене з цією книжкою дуже цікаві відносини, тому що чітко пам’ятаю момент, що це перша книга, яка мене зворушила до сліз.

Я прочитала її сама, коли мені було 8 чи 9 років. Чітко пригадую, коли Венді дорослішає, хоч я не могла осягнути всіх емоцій, які там закладалися, але клубок у горлі був. У мене збереглася ця книга, саме це видання, ми з малою її перечитували, і мені було так емоційно важко читати цей останній шматок, дочка теж була дуже збуджена, не могла це спокійно слухати. Я почала досліджувати, читати про цей твір. Виявилося, що цей розділ автор написав пізніше, у першій версії не було опису дорослішання Венді, його немає і в мультику 50-х років. Теа теж сказала, що книжка краща, аніж фільм. Це теж був момент перемоги, вона сказала: вони не показали головного, як він дорослішає!

Друга книжка, яку я назву, буде Джордж Орвел «1984». Дуже багато є книжок, які тебе зачіпають, які актуальні, оскільки я найбільше люблю читати сучасну європейську прозу, яка відображає, що відбувається з людьми зараз і тут, то переважно це книжки, які проходять повз тебе, але не в поганому сенсі. Це ніби ти зазирнув у чуже життя й пішов далі. Але є базові речі, як от Орвел.

Катерина Левченко, правозахисниця, урядова уповноважена з питань гендерної рівності:

Враховуючи специфічний вид діяльності, яким я займаюся останні 25 років – робота в громадській організації, яка захищала права жінок, займалася популяризацією гендерної теорії, а з початку цього року я працюю урядовою уповноваженою з гендерної політики, то і книжки специфічні. Я часто питаю, чи розуміють люди, чим я займаюся, що означає ця посада? У різних аудиторіях чую різні відповіді… Скажу відразу, що основна моя задача – формування політики, яка була би спрямована на забезпечення рівних прав та можливостей серед жінок та чоловіків. Тому все, що я читала й читаю, було сфокусоване на цій проблематиці. Не буду говорити про книжки, які колись справили на мене дуже сильне враження й перевернули мою свідомість. У дитинстві я читала ті книжки, які ми називаємо «радянські», це зовсім інші книжки… Потім я захоплювалася книжками, які можна поєднати під назвою «дисидентські», вони були заборонені в Союзі. Потім почалася перекладна література й читання іноземною мовою.

Перша книжка, яка перевернула моє життя, це «Загадка жіночності» Бетті Фрідан. Вона вийшла ще у Радянському Союзі, ще в 1988 році. Вона про те, про що не говорили ні жінки, ні чоловіки, про якісь ролі, які належать одним і іншим. Вона була тим поштовхом, який мене змусив задуматися про те, що не все так добре в нашому житті.

Друга книга – «Друга стать» Сімони де Бовуар. Із нею я познайомилася, працюючи над кандидатською дисертацією, яку я писала з філософії, вона була присвячена проблемі автора в культурі. Головна ідея, яка вражала в книзі: що людина має бути автором чи авторкою свого життя. Ми не маємо бути пасивними особами, які пливуть течією, яка нас несе. А з іншого боку, культурний текст, культурний артефакт, він завжди твориться в співавторстві, згадуючи слова Ньютона про те, що «я карлик, який стоїть на плечах гіганта». Власне, саме тоді я познайомилася з Сімоною де Бовуар, її книжкою, роботами інших французьких філософів, Ролана Барта, Мішеля Фуко, Юлії Крістевої. Це вже було теоретичним підґрунтям для подальшої роботи. Хочу сказати про останні й передостанні книжки. На початку цього року я почала книжку «Стріляй як дівчисько» Мері Дженнінґз Геґар про першу військову льотчицю, які літала на винищувачах у США.

Вона була першою, і ніхто не вірив, що жінка може бути льотчицею, працювати у військових силах США. Історії тих жінок, які змогли переступити через ті обставини, які заважали їм, завжди були дуже цікаві для мене. І на столі в мене лежать іще книжки, які я сьогодні врешті-решт купила, хоча вже з ними знайома: «Це зробила вона» – про те, що дівчата можуть усе, та «Майя та її мами».

Лариса Денисенко, журналістка, письменниця:

Я напевно розпочну з дитинства. У мене найулюбленішою книгою для підлітків була «Пеппі Довга Панчоха». Я тоді зрозуміла, що можна так себе поводити, жити в специфічній родині… Я мало читала автобіографію авторки цієї книги, але що далі, то більше розуміла, наскільки вона взагалі любить людей і сприймає їх абсолютно різними. Зрозуміла, наскільки важливо почуватися не самотньою й не самотнім.

Далі, напевно, дивна штука, текст Льва Ніколаєвіча Толстого «Анна Кареніна». До нього поверталася не знаю скільки разів… Ви знаєте, я трактувала вчинки Анни в різному віці абсолютно по-різному. Це насправді текст, який у 14 років бачиш в одному зрізі, деяких персонажів навіть не запам’ятовуєш, у 17 років бачиш, що там уже якісь інші люди, краще розумієш Анну. Пригадую своє обурення на слова «А в тебе ж дитина», «Як так можна робити»… На той час жінка була фактично власністю чоловіка й мала дуже обмежені права на свою дитину, при чому це аристократія. Коли читаєш цю книгу крізь призму того часу, то бачиш, що це фантастичний мізогінний текст.

Лєв Толстой жінок не надто любив, навіть своїх героїнь. Мені навіть здається, що він публічно про це заявляв. Між іншим, я зараз згадала ще один текст Достоєвського, де герой міркує про жінок і каже: «Ну жінка, вона ж десь на рівні з собакою, тільки собака вірніша і з нею про щось можна поговорити». І це людина, яка має освіту… І тут я маю згадати Володимира Набокова, який мене, між іншим, теж вразив, я його сприймала інакше, сприймала його героїнь і героїв у різні роки свого життя інакше. У мене були моменти, коли я дуже не любила Лоліту, коли я ненавиділа Гумберта. З позиції мого теперішнього віку я розумію, що це дуже сильний текст і теж достатньо мізогінний.

Ще один текст, який справив на мене сильне враження, був «Марш Турецького», який чудово описав змагальність тата і сина. Я не розуміла, як можна будувати все своє життя на тому, що ти постійно щось доводиш. Якщо вам подобається, як мені, спостерігати за родинними стосунками, як це все працює, то це про це.

Іще згадаю «Володаря мух». Ми звикли, що йдеться про хлопчиків на безлюдному острові, але якби туди потрапили дівчатка, які виховані в нашому суспільстві з усіма цими стереотипами, то що б там було? У мене відповіді немає, але пофантазувати можна.

Ірина Славінська, координаторка кампанії Повага, радіоведуча:

Список, який я сьогодні хотіла представити, мінявся багато разів, але скажу про три тексти. Один, який я пригадала буквально ідучи в «Копальню кави», роман-антиутопія Євгена Замятіна «Ми». Я його читала кілька разів, проте він продовжує зачіпати мене суспільством, яке в ньому змальоване. Мені здається, що з нашими смартфонами метафора прозорих будинків напевно у 2018 році ближче, аніж тоді, коли я ще старшокласницею це читала. Цей текст я пригадала тому, що в ньому є дуже яскрава героїня, з яскравою зовнішністю, мімічними зморшками, які нагадують букву «х» герою. Вона головного героя веде до порушення правил, усвідомлення того, що в цьому суспільстві не все гаразд, показує прекрасний світ за парканом, де можна жити не так, як вимагає суспільство. Таких текстів у класичній літературі не так багато. Дуже рідко в таких текстах жінки з’являються як ті, хто ведуть за собою, як потужні лідерки, настільки готові вести, що віддають своє життя, свою фантазію.

Другий текст, який, на жаль, не знаю, чи доступний українською мовою, бо ніколи не читала його в перекладі, це «Біль» Маргеріт Дюрас. Це збірка оповідань за мотивами особистого щоденника авторки під час окупації Парижа, які вона написала у 1985 році, тобто через  40 років після того, як усе відбулося. Коли читаєш цю збірку, то розумієш чому. Щоденники окупованого Парижа 1943 року, у якому є такі важливі й дуже складні теми і розмови – чи можна відчувати любов, симпатію чи еротичний потяг до гестапівця, який тебе допитує або щойно заарештував твого чоловіка? Чи можна, дочекавшись повернення чоловіка з концтабору, із ним розлучитися, тому що любов пройшла? Наскільки морально відчувати симпатію до тих, кого потрібно ненавидіти? Загалом це клубок дуже важких роздумів, які насправді крізь дискомфорт, який ти відчуваєш, читаючи, розкріпачують. Ці оповідання достатньо відверті тілесно, ця книжка дуже розкута з точки зору мистецтва, вона дає нетрадиційні відповіді.

Третя книжка, яку я назву, це «Включайся» Шерил Сендберг, однієї з топ-менеджерок корпорації Facebook. У цій книжці Шерил пише, як вона сама, перебуваючи на посаді успішної менеджерки, раптом усвідомила дискримінацію, те, що навколо неї дуже мало жінок, які думають про те, як цю ситуацію можна покращити. Цю книжку варто почитати тим, хто відчуває якісь сумніви, відчуває якісь проблеми, але не можуть зізнатися через певний дискомфорт.

Підготувала Мар’яна Вербовська

Схожі записи

В Іспанії мама розробила для доньок колекцію наклейок із футболістками

admin

«Мы дали слово женщинам. Вот и вся провокация», — художница Анна Щербина

admin

«Зеленка» для мам

admin

Залишити коментар