Image default
Жінка в історії Статтi

Клара Шуман: «Жінка не повинна бути композитором. У неї немає для цього можливостей»

Одного березневого вечора 1828 року восьмирічна піаністка-віртуозка Клара Вік виступала під склепіннями замку Колдіц у Саксонії. Гості були – власне, як і завжди! – в захваті. Прикладали праву руку до серця, зітхали, часом крадькома змахували хустинкою сльозу. Юнак на ім’я Роберт був під таким сильним враженням від гри малої Клари, що просто під час концерту заявив матері: мене не цікавить кар’єра юриста, я кидаю університет і йду вчитися грі на фортепіано до батька Клари Вік! Мати намагалася вмовляти сина, погрожувала позбавити спадку, але він її не чув. Його ім’я – Роберт Шуман. Весняний вечір 1828 року в замку Колдіц повернув течію його життя геть в інший бік. Дівчинці, яка сиділа за фортепіано, доведеться спрямовувати, умиротворювати й повсякчас живити ту потужну, але надто вже звивисту течію.

Клара Вік народилася 13 вересня 1819 року в Лейпцигу, в родині музикантів. Коли дівчинці не було ще й п’яти років, батьки розлучилися. Мати вийшла заміж удруге й поїхала з новим чоловіком у Берлін. Вона зрідка писатиме листи, приїздитиме – ще рідше. Мала Клара так і не дізнається, що ж воно таке – материнське тепло й ласка.

Зате батькової уваги дівчинці ніколи не бракувало – м’яко кажучи… Богослов, а також експерт і настройщик музичних інструментів Фрідріх Вік вирішив зробити з доньки музиканта-вундеркінда. Кларі не виповнилося ще й п’яти років, коли її почали інтенсивно навчати грі на фортепіано. Дівчинка грала краще, ніж говорила. Її життя й кар’єра були розплановані суворим і педантичним батьком. Безконечні уроки гри на фортепіано та скрипці, а ще уроки співу, а ще – теорія, гармонія, композиція й контрапункт. У такому щільному й продуманому графіку не було місця тільки для одного – для щасливого й безтурботного дитинства. Клара знала, що таке – «грати». Що таке «гратися» – не знала.

Батько вів спеціальний щоденник – від імені доньки, поки вона ще не вміла писати. Згодом дівчинка вела його сама: «Мій батько, який уже давно марно сподівався на зміну мого ставлення, сьогодні сказав ще раз, що я досі ледача, недбала, безладна, вперта й неслухняна… Я грала нові варіації, на його думку, так погано, що він на моїх очах розірвав ноти. І з сьогоднішнього дня він більше не хоче викладати мені жодної години…»

Колишній богослов Фрідріх Вік уважно й скрупульозно прочитував щоденникові записи доньки. І не тільки дитячі…

Починаючи з дев’ятирічного віку Клара Вік блискуче виступала в Лейпцигу, Парижі й Відні. Її гра приводила в захват Гете й Паганіні, Шопена, Мендельсона й Ліста. Її гра рекламувала батьків метод навчання. Деякий час усе йшло строго за планом – вправи, вправи, вправи, концерти, концерти…

Коли юний Роберт Шуман, зачарований грою Клари, вблагав Фрідріха Віка давати йому уроки, усе змінилося. Роберт оселився в їхньому домі. Клара захоплювалася ним. Коли їй виповнилося шістнадцять, стосунки стали романтичними. «Моя Цилія, моя К’яра», – шепотів їй Шуман на вушко. Присвятив п’єсу. У стосунках уже палало таке високе полум’я, що батько Клари просто не міг не помітити. Він помітив. Пізно.

Успіхи, гастролі, захоплення великих сучасників! Стільки часу затрачено на заняття! Стільки планів! Ні, Фрідріх Вік був не з тих, хто так швидко складає зброю. До того ж, цей Шуман… Запальний, нервовий, аж істеричний. Фрідріх не вірив у його композиторські амбіції, а великим піаністом Роберт уже не стане – запалення сухожиль передчасно завершило його блискучу кар’єру…

Фрідріх забороняв закоханим будь-які контакти. Ані побачень, ані листування. Відправив Клару в тривале концертне турне. Стежив за нею мало не цілодобово. Навіть забрав чорнило. Щоб не писала, щоб не руйнувала того, в що він, Фрідріх Вік, вклав стільки зусиль. Щоб не сміла!

«Тільки не ображайся на мене, що я так страшенно погано написала, уяви собі, що я стою, а лист лежить на комоді. Щоб вмочити перо в чорнильницю, я щоразу біжу в іншу кімнату…», – а дочка, попри все, знаходила шпаринки й вислизала…

У вересні 1839 року Клара й Роберт подали скаргу в суд Лейпцига з вимогою дозволити їм шлюб. Улітку 1840 суд нарешті дозволив закоханим одружитися. Фрідріх прокляв дочку просто в залі суду…

Вони одружилися 12 вересня 1840 року. Спершу мешкали в Лейпцигу. У них гостювали Фелікс Мендельсон, Ференц Ліст та Ганс Крістіан Андерсен. Незважаючи на позірну сімейну ідилію, їхній шлюб зовсім не був безхмарним. Тяжкі часи розлуки й суворої заборони хоч і змушували страждати, але все ж підносили почуття в незнану висоту. А тепер, після одруження, все затьмарювали незліченні побутові дрібниці.

Клара і Роберт

Роберт, до того ж, на прагнення Клари виступати дивився досить критично. Йому хотілося, аби дружина присвятила себе сім’ї, тобто – йому.  Спершу Роберт попрохав дружину обмежити вправи на фортепіано, бо  йому це заважає писати музику. Ситуація змінилася на краще тільки в Дрездені, де Клара вже мала окрему кімнату й могла грати, не заважаючи чоловікові творити. Шуман нібито хотів, щоб Клара більше займалася композицією, тобто – ніби закликав творити, але смак дружини видавався йому геть несерйозним. Клара мусила творити, як він. Шуман намагався досягнути чогось на зразок творчої єдності двох. Цикл пісень, опублікований 1841 року, змусив рецензентів розвести руками – жоден не міг сказати з певністю, яка інтонація належить Роберту, яка – Кларі…

«Одного разу я повірила, що в мене є талант до творчості, але мені довелося розлучитися з цією ідеєю. Жінка не повинна бажати бути композитором – у жінок ніколи не було такої можливості. Чи можна було очікувати, що я стану однією єдиною, тією самою?…», – напише Клара згодом.

Критики ніби підтверджували цю її занепадницьку думку. Зокрема, Карл Фердинанд Бекер заявив, що про серйозну критику щодо її творів узагалі й мови не може бути, адже «ми маємо справу з твором дами». Ханс фон Бюлов про композиції Клари сказав: «Я не вірю в іменник жіночого роду – творець»

Попри все це, Клара Шуман мала приголомшливий успіх як піаністка. Саме вона почала грати великі твори напам’ять, започаткувавши традицію. Саме вона просувала твори Роберта Шумана, виконуючи їх на публіці. Подеколи траплялися й неприємні курйози. Якось один князь, імені якого історія не зберегла, подякувавши Кларі за блискучу гру, між іншим запитав: «А ваш чоловік теж музикант?»

У них було восьмеро дітей. Чотирьох Кларі довелося поховати. Фінансове становище родини було дуже нестабільним. Роберт Шуман мав талант, мав амбіції, проте успіх приходив повільно. Клара гастролювала – не тільки заради власного задоволення, а ще й тому, що гонорари становили левову частку сімейного бюджету. Клара сприяла композиторській славі чоловіка, приносила додому гроші. А нерідко й крадькома підкладала їх у гаманець тонкого нервового Роберта…

У 1849 році родина переїздить у Дюссельдорф – Робертові запропонували там солідну посаду музичного директора. Клара продовжує концертувати, водночас допомагає чоловікові керувати оркестром і хором. Саме тут, у Дюссельдорфі, Шумани познайомилися з Йоханнесом Брамсом. Клара написала в щоденнику: «Брамса, здається, спрямовує Бог…».

Про те, чи було щось між Кларою Шуман і Брамсом, біографи сперечаються досі. Збереглися листи, проте з них жодні «чіткі висновки» не випливають. Достеменною правдою можна назвати тільки те, що Брамс і справді дуже допомагав Кларі – тим більше, для неї настали дуже важкі часи. У Роберта Шумана почалися слухові галюцинації. Спершу він чув нав’язливу ноту «ля», яка переслідувала його вдень і вночі. Згодом її доповнили інші ноти. Композитора мучили ночами цілі музичні твори, які він виразно чув, яких ніяк не міг позбутися. Не витримавши, Шуман зимового вечора втік із дому й кинувся в холодні води Рейну. Його вдалося врятувати. Пізніше Клара знайде цидулку: «Дорога Кларо, я кину свою обручку в Рейн, і ти зроби так само, обручки з’єднаються там…»

Вона не могла зробити так само. Їй щодня треба було давати лад будинкові, дітям, а згодом і онукам. Коли 4 березня 1854 року Шумана кладуть у психіатричну лікарню, Клара залишається… вагітна.

«Моя кохана Кларо, я хотів би, я міг би писати тобі так ніжно, як я люблю тебе. Ти настільки нескінченно дорога мені, що я не можу описати це словами. Твої листи мені – як поцілунки», – розливається Брамс у листах до неї. Відповідей – немає.

Роберт Шуман помер через два роки, у лікарні. А Клара залишилася. Відомою піаністкою. Віртуозом. Джерелом грошей для родини. Тягловою силою. Ломовою конякою, яка мусила везти, везти, везти… «Моє здоров’я було б кращим, якби я менше напружувала себе, але врешті-решт, хіба життя дається кожному з нас не заради його покликання?» – пише вона чи то з гіркотою, чи то з просвітленням. Її вважають однією з найвпливовіших піаністок і педагогів свого часу. З її думкою звіряються.

На схилі літ Клара стає різка, аж жовчна. Тепер її ще й бояться. «Опера «Трістан і Ізольда» була «найбільш огидним з того, що я коли-небудь бачила або чула в моєму житті», – напише вона про Вагнера в той час, коли їй уже не буде чого втрачати. Твори покійного Роберта вона вже впорядкувала й видала. Діти й онуки – в порядку. Чого їй ще хотіти?

«Немає більшої радості на світі, ніж складати музику і слухати те, що в тебе вийшло», – писала вона, поки була молодша. А тепер…

Останній свій концерт Клара Шуман дала 12 березня 1891 року у Франкфурті. Виконувала «Варіації на тему Гайдна» Йоханнеса Брамса. Їй було вже за сімдесят.

«Вона значною мірою сприяла розвиткові сучасної техніки гри на фортепіано», – напишуть про неї вже після смерті. І повісять скромну меморіальну табличку на будинок, де вона мешкала останні роки. Мюліусштрассе, 32. Франкфурт-на-Майні.

Сергій Осока

Схожі записи

Відсутність знань про жінок-науковиць – це викривлена картина світу

admin

Жінка в мистецтві: творити VS бути музою

admin

Мотря Кочубей: душа, ущент розбита об історію

admin

Залишити коментар