Ірина Славінська розповіла про спокуси і небезпеки, які трапляються журналісткам і письменницям у професійному житті

  • Липень 18, 2014
  • 1666
  • 0

Ірина Славінська, журналістка, письменниця та культурний діяч, розповіла про випадки дискримінації за статтю, з якими вона стикалася під час своєї професійною діяльності, про небезпеки, які трапляються журналісткам та письменницям, і про способи як їм запобігти. Лекція Ірини була однією з багатьох подій у рамках фестивалю «Українка Фест: жінка, яка створює», що пройшов у Києві наприкінці червня.

slav2

Я не дослідниця гендерної ситуації в Україні, тобто, я не можу давати якийсь науковий аналіз чи оперувати соціологію. Усе, про що я говоритиму, грунтується на моєму емпіричному досвіді.

З однієї сторони, спокуси і небезпеки виникають з такого усталеного узусу українського побутового патріархату, з таких речей, які виринають як «звичні» в українському суспільстві.

Інша частина цих спокус і небезпек виникає зсередини жінки-що-пише. Внаслідок того узусу, що є навколо неї, виникають спокуси скористатися «привілеями», які дає патріархат.

Довідка: Ірина Славінська є журналісткою «Громадського радіо» та «Українскої Правди», літературною оглядачкою журналу «ШО», колумністкою українського глянцевого журналу «Elle». Крім того Ірина працює кураторкою української літературної програми фестивалю «Книжковий Арсенал» та перекладає з французької.

Спокуса і небезпека користуватися власною зовнішністю. Ні для кого не секрет, що українське  суспільство доволі сексистське. Мені здається, що це не потрібно якось додатково коментувати чи доводити. Ми можемо в цьому переконатися, вийшовши, наприклад, на вулицю або сівши в автомобіль, щоб проїхатися і подивитися рекламу, яка наповнює наше місто. Та й не тільки Київ, а й будь-яке інше місто чи містечко. Вся ця незнищенна тяга до сексуалізації жіночого тіла – від реклами бетону та будівельних матеріалів до реклами якогось, ніби, інтелектуальнішого продукту, скажімо, програми, журналу, ресторану.

Жінка, котра працює зі словом, жінка, котра пише під своїм іменем чи під псевдонімом, але не приховує обличчя та свою особу, дуже швидко може опинитися в ситуації спокуси сексуалізувати свою роботу. Найбільш промовистий приклад – це робота на телебаченні. Я рік працювала на каналі «ТВі», вела ток-шоу з Віталієм Гайдукевичем «Гра в слова і не тільки». Я на собі дуже добре відчула цю спокусу. Коли ти опиняєшся у ситуації, що перед кожною програмою тебе гримують і одягають, то поза ефіром, у реальному житті виникає спокуса так само створювати певну мізансцену для появи в інших іпостасях. Одна справа, коли це телевізійна студія, що передбачає свої правила, а інша справа – потреба просто вийти на вулицю чи прийти на який-небудь публічний захід. У такі моменти виникає спокуса постати в образі, де все ідеально – напудрений ніс не блищить, ідеальна зачіска, ідеальна епіляція тощо. Я не хочу сказати, що наряджатися чи робити собі макіяж – це погано. Я хочу сказати, що в цій справі є потреба ставити собі запитання «навіщо я це роблю?».

Інший більш помітний прояв цієї спокуси – це робота в розважальних шоу. Варто ввімкнути будь-який музичний канал, де показують кліпи і час від часу є хіт-парад і якісь короткі розважальні програми, то одразу в екрані з’являється підкреслено сексуальна дівчина – великі груди, глибоке декольте, дуже обтягуючий одяг. Я так само не кажу, що це погано. Просто варто зрозуміти, що лишається поза цим.

Дуже важливо, щоб зовнішність не залишалася просто зовнішністю. Варто ставити собі запитання: чи не перетворююсь я на ляльку, яка носить суто декоративну функцію? Чи не опиняюся я в ситуації людини, котра просто прикрашає собою кадр?

Грошові взаємини. У чоловіків в Україні є рефлекс платити за жінку будь-де. Будь-яка спроба придбати щось чи заплатити за щось часто наражається на рефлекс «заплатити за жінку». Я не говоритиму про подружжя чи друзів. Але уявімо собі терасу якоїсь кав’ярні, де є я і мій співрозмовник, працює диктофон, я беру інтерв’ю. І після інтерв’ю нам треба  попросити рахунок, заплатити, попрощатися і піти. У більшості випадках співрозмовник чоловічої статі намагається розплатитися за мою каву. З жінками таких проблем не виникає – мої співрозмовниці платять за свою каву, а я – за свою. Та злощасна кава – це вічна проблема, і мене це дратує, бо майже жодного інтерв’ю з чоловіком не проходить без ритуальних танців з гаманцем, де я декілька разів мушу повторити, що сама заплачу за себе.

Мій рецепт – наполягати на своєму. Як правило, чоловік після «енної» суперечки попускається і всі розходяться зі своїми оплаченими рахунками. Другий варіант може подіяти, якщо зі співрозмовником ви бачитеся доволі регулярно. Тоді можна спробувати увійти у взаємини «сьогодні ти платиш за цю каву, а наступного разу це – за мною». Тут головне дотримуватися слова, щоб ця фраза не стала просто ритуальною.

Є ще одна проблема – проблема зарплати. Ні для кого не секрет, що писаниною в Україні заробляти складно. Я – фрілансерка, я не маю «ставки» в жодному місці, де працюю. Тож мене описана ситуація стосується менше. Але ні для кого не є секретом, що в українському сексистському суспільстві зарплати розподіляються несправедливо. Різниця між зарплатами чоловіків і жінок складає 25%. Враховуючи, що в українській журналістиці ціна за роботу часто договірна, то виникає небезпека недооцінювання жіночої праці. Також варто врахувати, що існує стереотип про те, що жінка може займатися писанням, лише якщо має захищені фінансові тили – багатого чоловіка чи багатих батьків. Виходом може бути тільки ваша власна поінформованість про середні гонорари чи зарплати в галузі. Якщо ви відчуваєте, що виконали роботу добре, але вас хочуть обманути, то варто не піддаватися і вступати в переговори.

Спокуса несправедливого розподілу праці. Тут багато говорити не треба. Ідеться про відмову від виконання певної роботи жінкою тільки через те, що вона – жінка.

Спокуса замість професійного погляду вдаватися до емпіричного аналізу: ядєвочка. Дуже часто таке відбувається в ефірах, особливо, коли є двоє ведучих: жінка і чоловік. Тоді амплуа можуть розділитися таким чином, що чоловік ставить серйозні запитання, а дівчина виступає в ролі такої дурненької «дівчинки», котра ставить наївні запитання. Ясно, що такі запитання зазвичай ставлять, аби уникати складної термінології в ефірах, які направлені на широку нефахову аудиторію. Але це можна робити з іншим мотивом, замість того, щоби просити прокоментувати те чи інше слово для «дурненької жінки».

Є низка проявів сексизму, яких ми не помічаємо. Ідеться про різномантні дрібнички, котрі ніби і не важать, на перший погляд. Наприклад, у мене є колега, котрий в ефірах називає мене зменшувальним іменем Іринка – попри те, що ми знаходимося в рамках ділового мовлення. На телебаченні бували подібні випадки. Коли я вела програму, то для гостей-чоловіків нічого не значило звернутися до мене з якимось зменшувально-пестливим словом. Попри те, що ведучою і господинею в студії була я. Зазвичай я намагаюся відповідати на такі речі. Особливо люблю такі відповіді, що підкреслюють абсурдність ситуації. Наприклад, можна говорити до співрозмовника з аналогічним зменшувальним звертанням. Або, якщо немає часу на жарти, просто попросити більше так не робити. Тут варто розуміти, що часто подібне справді роблять без злого умислу, не маючи на меті якось образити чи принизити. Що, звісно, не робить подібну поведінку прийнятною.

Тема рукопотискань. Теж вічна болюча тема, як і тема оплати рахунку за каву. Рупопотискання, на перший погляд, взагалі не є важливим. Але ситуація, коли присутні чоловіки тиснуть один одному руки, а присутніх жінок ігнорують, обмежуючись простим усним привітанням є дуже характерною для України. Перед ефірами – ситуації часто аналогічні. Мені це не дуже подобається, тому я завжди сама простягаю руку. Та й за етикетом жінка має простягнути руку першою. Хоча у відповідь, зазвичай, відбуваються акти агресії – наприклад, цілування руки силоміць. В особливо неприємних випадках, коли співрозмовник вперто не розуміє, чому я не згодна з такою поведінкою, доводиться жартома робити жест цілування руки у відповідь. Зазвичай допомагає. Бодай як сміхотерапія.

Що тут страшного? У цих дрібницях може ховатися диявол. Усе починається з того, що тебе ігнорують, не вітаючись. Потім тобі можуть не дати відповідальної роботи, бо «чоловіки цим займаються». А потім ще й на роботу намагаються приймати «через диван», та й то, якщо жінка достатньо «укомплектована» як сексуальний об’єкт.

Гендерний розподіл робіт у редакціях. У тих редакціях, де я працюю, з подібною проблемою стикатися не доводилось, але є редакції, де темами освіти, соціалки, культури займаються жінки, а політикою та економікою — чоловіки.  Дзеркалом цієї ситуації є те, кого ми запрошуємо до слова як експертів. Наприклад, була статистика минулого року, що жінки в медіа присутні лише як експертки, що говорять про культуру, освіту, здоров’я, соціалку та світське життя зірок. Натомість, експерток, яких би запрошували поговорити про політику та економіку, в медіа майже немає. Хоча вони наспавді існують, їх просто не запрошують. Я сама в якийсь момент зловила себе на тому, що у мене в програмах теж є проблеми з гендерним балансом. Тепер я намагаюся за цим стежити.

Поради щодо того, як відстояти свою думку і як боротися із дискримінацією:

Я вірю в soft power. Не думаю, що треба з кожним сваритися. Набагато приємніше, якщо в кишені є арсенал жартів. Це дозволить не опинитися у ситуації, коли немає що сказати.

Треба бути чесною з собою і не дозволяти собі користуватися «привілеями» жіночої статі в патріархальному суспільстві – це насправді одне з дзеркал дискримінації.

Треба називати речі своїми іменами. Якщо це сексизм, то треба про це казати вголос. Не треба мовчати в надії здатися «хорошою дівчинкою» та отримати за це якийсь бонус.

Узус і суспільний звичай — це не гравітація, не раз і назавжди визначений закон природи. Якщо вас суспільство дискримінує, то це треба змінювати. Упирям треба говорити, що вони упирі. Суспільство навколо себе потрібно змінювати.

Записала Юліана Паранько

Фото Олени Шаповалової

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus