Інший бік доброчинності

  • Вересень 7, 2015
  • 2976
  • 0

Наталка Сняданко. Авторка фото - Катерина Сліпченко

«Дружину загиблого воїна АТО залишили напризволяще», – приблизно так виглядають заголовки статей про подальші долі вдів та їхніх сімей. А під цими заголовками макабричні подробиці: вдова з трьома дітьми, вагітна четвертою, залишилася без засобів до існування в однокімнатній квартирі, такій маленькій, що коли всі четверо вкладаються спати, пройти по кімнаті уже неможливо. Вдова турбується, що немає куди поставити дитячого ліжечка для немовляти, зворушено дякує небайдужим і говорить, що їм потрібно зовсім небагато. Громада обурюється: як так, залишили жінку саму, доброчинці збирають кошти, роблять ремонт помешкання, міська влада обіцяє квартиру, щоправда, не уточнюючи, коли саме ці обіцянки здійсняться. Усі публікації на подібні теми завершуються традиційно – номером картки Приватбанку, на яку можна скидати кошти для родини.

Доля родин усе ще живих військовослужбовців виглядає на цьому тлі не так драматично. Але матеріальний аспект відрізняється мало. Мобілізовані залишають дружин і дітей у винайнятих квартирах і їдуть у невідомість, отримуючи сміховинно малу зарплатню, більше схожу на кишенькові. Ясна річ, якщо опублікувати номер картки, завжди знайдуться небайдужі, які щось туди скинуть. А все решта традиційно падає на плечі дружини і родини. І якщо про мобілізованого чоловіка подбає якщо не держава, то принаймні волонтери, то про дружину часто подбати нікому. А самому чоловіку говорити про це теж «якось незручно», адже тут люди життям ризикують, що там якісь матеріальні проблеми. Дрібниці.

Не кажучи вже про те, що у чоловіка в цій ситуації існує хоча би якийсь гіпотетичний вибір – іти на війну чи правдами або неправдами уникнути служби і залишитися з родиною, хай і заслуживши при цьому тавро «непатріота» чи «боягуза», то у дружини вибору, як правило, немає. Згідно неписаних правил дружини за замовчуванням проти того, аби чоловіки йшли на війну, а справді мужній чоловік не повинен зважати на дружину, щоб не виглядати слабаком і підкаблучником.

Доля сімей мобілізованих потрапляє у публічне обговорення лише після героїчної загибелі або важкого поранення, коли починають лунати розпачливі вигуки «залишили напризволяще!»

Незрозумілим залишається тільки те, хто саме залишив цих жінок і дітей напризволяще. Громада? Жертводавці? Чому в державі, яка відправляє на війну батька чотирьох дітей, вдова повинна згодом дякувати небайдужим за милостиню, а не отримувати гарантовану і регулярну соціальну допомогу? Як повинна почувати себе така жінка? Як повинна пояснювати дітям, за що загинув їхній батько? Чому єдиним аспектом, про який говориться у ЗМІ, є необхідність саме доброчинності у ставленні до сімей військових, а не системних державних виплат, які зобов’язана забезпечити держава?

Заклики до доброчинності та християнської самопожертви давно стали нормою нашого життя. І я більше ніж упевнена, що напередодні місцевих виборів не один політик «доброчинно» допоможе осиротілій родині загиблого воїна, чим викличе сльози вдячності і завербує кілька голосів виборців. Зрештою, така одноразова доброчинність задля власного піару значно дешевша, ніж запровадження спеціального статусу для дружин мобілізованих і забезпечення їм соціального забезпечення і гарантій виживання. Та і навіщо аж так паритися, якщо громадськості достатньо і одноразових подачок, все інше можна списати на економічну кризу і брак державних коштів.

Інша історія з тієї ж серії. Батька дворічної дитини мобілізували за кілька місяців до того, як дружина повинна була вийти з декрету. Він потрапив до Іловайська, а їй працедавець повідомив, що, на жаль, не зможе взяти її на роботу, бо не хоче ризикувати – маленька дитина, постійні лікарняні, а йому потрібен ефективний працівник. Жінка залишилася у купленій в кредит квартирі, змушена була звільнити няню, яку шукала понад рік, і жити на те, що збирали «небайдужі».

Куди повинна скаржитися така жінка? Подавати в суд на працедавця? Теоретично можливо. Але практично – толку мало. Знаю з власного досвіду – коли я ішла в декрет уперше, на роботі мені прямо заявили – або звільняйся сама, або працюй далі, декрет оформляти не будемо – надто великі видатки. Довелося працювати далі.

Через кілька років, уже на іншій роботі, з другою дитиною я таки оформила декрет, хоча і продовжувала працювати дистанційно з дому, а коли збиралася повноцінно вийти на роботу, то знову почула – або звільняйся сама, або звільнимо за спізнення. Тоді я, так само, як і дружина військового, не наважилася піти на правовий конфлікт із працедавцем, про що досі шкодую. Так, шансів на успіх у мене практично не було, але якби я таки пішла на відвертий конфлікт, я би уникнула принаймні відчуття морального приниження і зараз почувала би себе краще. А, можливо, з допомогою досвідченого адвоката змогла би зробити прецедент і виграти справу незаконного звільнення. Цілком імовірно, що багатодітна дружина військового теж могла би швидше та ефективніше покращити життя власних дітей, якби не сором’язливо заявляла: «нам багато не треба» і чекала милості від міської влади, а боролася за свої права наполегливіше.

Тема правової захищеності жінки в суспільстві традиційно належить до «незручних». Дільничний міліціонер, якого викличуть у сім’ю, де п’яниця б’є дружину і дітей, здебільшого лише розведе руками, мовляв, справа сімейна, втручатися не буду. Не будуть втручатися і сусіди. Сімейна ж справа. Якось розберуться.

Схожу позицію займає щодо усіх «незручних» тем і держава: соціальний захист жінок і дітей, прояви гендерної нерівності, дискримінація за статевою ознакою – усе це справи сімейні, краще не втручатися і як усі, зайнятися традиційною «доброчинністю»: комусь трохи гречки, комусь лавочку у дворі, ще комусь – пандус до під’їзду, літні путівки на оздоровлення вдові та дітям. І таке інше. Недорого і ефективно. Їм же, жінкам, багато не треба. Не вони ж герої. Якось розберуться.

Тож чи не час почати принаймні дискутувати про те, що крім доброчинних внесків на картку Приватбанку, можна і необхідно вже зараз зробити для жінок, залишених сам на сам зі своїми проблемами.

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus