Гендерне насильство в партнерствах військових: наратив жінки, яка вижила


13445393_1098208040252166_357651798461244403_nЧастина науковців вважає, що домашнє насильство є більш поширеним у сім’ях, де один чи двоє подругів є військовослужбовцями[1]. Ця проблема стала надзвичайно гострою для українського суспільства за останні два роки, які ми живемо у стані війни. Насильство в сім’ях учасників АТО є однією з найбільших проблем адаптації демобілізованих до мирного життя і справжнім викликом для їхніх рідних, особливо дружин і дітей. Про це багато пишуть і говорять у ЗМІ[2]. Над вирішенням цього питання працюють громадські ініціативи й окремі ентузіаст(к)и.

Не приділено належної уваги проблемі насильства в мілітарних партнерствах, які перебувають у зоні збройного конфлікту. Оскільки ситуація насильства існує «там», це значно редукує соціальну гостроту проблеми для тих, хто «тут». Її не завжди легко розпізнати, складно вивчити і ще важче вирішити. На заваді стають офіційні приписи, воєнні обставини, мілітарна культура й неготовність, страх, сором жертв/ кривдників/спостерігачів говорити про це. Важливою підставою мовчання може бути те, що проблема виникає в умовах масового екстремального насильства, де одиничні його прояви багатьом здаються малозначимими. Іншою пасткою стає розгляд проблеми як приватної справи. Хоча межі приватного й публічного не є об’єктивним фактом, вони є уявними соціально сконструйованими просторами[3]. Недооцінка проблеми призводить до того, що насильство набуває хронічних форм, загрожує життю і здоров’ю жертв. Дослідження показують, що жінки, які пережили насильство, часто хворіють на гастрит, мігрені, депресію, посттравматичний стресовий розлад, частина з них має алкогольну чи/і наркотичну залежність[4].

35-річна Віка, ветеранка війни на Сході України, одна з тих, яка пережила насильство у стосунках на фронті. До війни – власниця швейного ательє в Києві, яке знаходилося неподалік Майдану. Не лише географічна близькість до епіцентру подій спонукала її поринути в них. Революція Гідності вселила їй віру в людей та можливість тектонічних змін у країні. Подальша російська агресія закрила жінці шлях до попереднього життя. Частина однодумців Віки опинилася на фронті. Там же перебувала її близька подруга Юля. Щоденні переживання за її життя, тривожні новини змусили змінити голку на гвинтівку. Віка записалася в один із добробатів. Там їй дали позивний Бєлка. Аби стати «своєю», щодня тренувалася нарівні з усіма хлопцями, а опісля була єдиною відвідувачкою тренажерного залу. Попри деякий чоловічий скептицизм щодо себе, вона не лише пройшла весь курс військової підготовки (два місяці, протягом яких відсіялося п’ятеро добровольців), а й показала найкращий результат при відборі на снайпера. Ці функції вона виконувала протягом усього часу служби. Спершу в «Айдарі», а з весни 2015-го – у складі однієї з аеро-мобільних бригад. Перехід у ЗСУ став частково вимушеним кроком через цькування з боку деяких побратимів. Причиною цього було єврейське походження жінки.

Опинившись на новій посаді (у штатному розписі значилася радіотелефоністкою), вона поєднала обов’язки снайперки й тілохоронниці авторитетного командира, ветерана війни в Афганістані (позивний Сільвер). Гендерний дисбаланс на користь чоловічої статі у бригаді спонукав командира озвучити головні правила (не)офіційних відносин у колективі. Вишикувавши майже сотню бійців, дохідливою армійською мовою він пояснив, що Віка як жінка має бути «недоторканою». У приватній розмові з нею наголосив, що варто уникати романтичних стосунків на війні, адже вони знижують бойовий дух і відволікають від служби. (Рекреаційний секс вважав прийнятним). Та минуло небагато часу й командир сам почав проявляти недвозначні знаки уваги. Цьому сприяло й вимушене цілодобове перебування разом («Я мала спати завжди біля нього, щоб бути постійно під його наглядом»). Зав’язався роман. Сільвер прагнув продемонструвати іншим, що Віка – «його» жінка. «Він довго наполягав, аби я випрала його тільняшку. Пояснював, що у ВДВ так прийнято. Я довго не робила цього. Нарешті взяла тазік, мило й перед усіма випрала його тільняшку», – згадує Віка.

Її стосунки з Сільвером набували рис патріархатного союзу з нормативними чоловічими (домінування) й жіночими (підпорядкованості) ролями. Він намагався диктувати вимоги до її зовнішнього вигляду (переконав пофарбувати волосся в рудий колір), змінити позивний на «Принцеса». В обмін на вірність і покірність він дарував квіти, подарунки, знаходив затишні місця для спільного відпочинку. Про один з яскравих моментів у стосунках Віка згадує: «На цю війну я прийшла швидше від нього, півроку відвоювала на передовій. Відвикла від комфорту. Він зняв для нас номер-люкс. Я зайшла туди у брудній формі, в руках «бійцівські пакети» з білизною, яку треба було прати. Я була дуже вражена», – говорить Віка.

На третьому місяці стосунків Бєлки й Сільвера почався відлік кризи в їхньому «фронтовому коханні». Сільвер влаштував сцену ревнощів і почав душити жінку. «Я була шокована, не сподівалася такого. Наступну добу не виходила з бусика. «Куба» приносив мені їсти. Він поїхав на завдання. Ввечері просив пробачення, стояв на колінах. Підозрюю, що всі знали, але мені в лице нічого не говорили», – згадує Віка. Вибух неконтрольованої агресії Сільвера вона поблажливо сприйняла як наслідки його контузії.

Тоді насильство щодо Віки проявляв не лише її партнер. Інші офіцери систематично домагалися жінки, вимагали від її командира виконати «наказ» – змусити її до інтимного обслуговування інших («Бєлка і їсти готує добре, і стріляє, ділися по-братськи»). «На день ВДВ всі понапивалися, дзвонять вночі Сільверу: «Терміново Бєлку до нас!». Він відмовився, ховав мене», – говорить Віка. Далі наголошує: «Але ж я не прийшла зустрічатися, я прийшла воювати!». Ситуація була загрозливою – кривдники не гребували погрозами різного штибу («Ми знайдемо причину, через яку тебе звільнять із армії»). Віка вирішила перейти в іншу бригаду. Її партнер саботував процес: не підписував папери, не відпускав її на співбесіду у справах переведення. Пригрозив, що не віддасть боєкомплект, за який вона несла матеріальну відповідальність. Компенсувати його вартість – більше сотні тисяч гривень – самотужки Віка не могла. Звернення до Військової служби правопорядку в цій справі також не дало жодного результату. Ще одним аргументом Сільвера стало те, що її переведення найімовірніше затягнеться на кілька місяців, і цей час їй усе одно доведеться  провести поруч із ним. «Погрожував мені, що відправить у дурку, бо я божевільна. Тому я пройшла психіатричну експертизу й отримала заключення про те, що здорова», – розповідає Віка. Єдиною людиною, з якою вона могла поділитися переживаннями, на той час був капелан Михайло («Він мене захищав, став неофіційним опікуном»).

Насильство у стосунках Віки з Сільвером зростало. Воно стало інструментом контролю партнерки. Побої траплялися навіть у присутності її друзів. Попри це, він часто робив пропозиції руки й серця, знайомився з її батьками, обіцяв покинути заради неї свою сім’ю. «Ми повернулися з позицій. Були троє в кімнаті. Він, я й майор – його заступник. Напередодні цей майор подарував мені берци, але Сільвер почав кричати, що я його жінка й це він має дарувати мені берци. Але як я можу відмовлятися від взуття мого розміру, яке так важко знайти? Батьківщина ж нічого не дає. У той вечір йому здалося, що майор не так на мене подивився. В результаті дісталося мені… Це був не ляпас, це серйозно… Бив не тільки руками… У нього 115 кг ваги [Віка важить майже вдвічі менше – М.Г.]. Я вдарила його прикладом по голові. Але підійшов майор, відштовхнув мене, відібрав і сховав мою гвинтівку. Сам вийшов. Чекав, поки все закінчиться. Я билася до останнього, доки не втратила свідомість», – згадує Віка. Отямившись, вона відразу подзвонила в міліцію. Але на виклик ніхто не приїхав. Свої звинувачували Віку в тому, що «здала позиції». Кілька днів не могла піднятися. Сільвер приносив їсти, просив вибачення. Набравшись сили, поїхала з хлопцями купувати тональний крем і відразу вирушила на бойові позиції. Усі в бригаді розуміли, що відбувається. Вигляд Віки («на мені лиця не було») і синяки Сільвера якийсь час не давали всім забути про інцидент. Попри це, панувала «змова мовчання». Свідчити проти свого командира з високим військовим званням нікому не вистачало духу («Хто я, а хто він, я – старший солдат, а він – офіцер батареї, я була без шансів»). Вступитися за жінку також означало зневажити бойове побратимство (як цінність мілітарної культури).

Віка згадує, що протягом наступних місяців  Сільвер кілька разів вибухав агресією. Щоразу він просив вибачення й шукав пояснення. У березні 2016-го Віку комісували, трохи згодом і Сільвера. Зараз вона проживає в Києві. Допомагає учасникам/цям і ветеранам АТО. Періодичні дзвінки від Сільвера виривають її з мирної буденності, збурюючи спогади про пережите. Віка хоче повернутися на війну, де відчуває себе потрібною. Проблему насильства над військовослужбовицями в АТО вважає серйозною («Ми йдемо туди воювати, а не обслуговувати чоловіків»).

Відвертість Віки вражає. Можливо для неї – це своєрідний спосіб проробляння глибокої травми й намагання поставити остаточну крапку в стосунках із Сільвером. Для мене це акт неймовірної сміливості – артикулювати приховану проблему, яку частково легітимізують через соціально сконструйовані нормативні гендерні відносини, де чоловік виступає захисником із монополією на силу й покарання своєї протеже за «непослух» («Б’є – значить любить», «Він агресивний, бо чоловік», «Усі терплять і ти терпи»). Ні соціально очікувана в часи війни гегемонна маскулінність, ні заслуги захисників перед Батьківщиною, ні «воєнні синдроми» кривдників, ні уявлення про «провокативну» поведінку жінок не можуть бути підставами толерувати домашнє насильство, яке є соціальною, а не приватною проблемою.


[1] Rentz, Danielle, Sandra Martin, Deborah Gibbs, Monique Clinton-Sherrod, Jennifer Hardison, and Stephen Marshall. 2006. “Family Violence in the Military: A Review of the Literature.” Trauma, Violence and Abuse 7 (2): 93–108.

[3] Brickell, Chris. 2000. “Heroes and Invaders: Gay and Lesbian Pride Parades and the Public/Private Distinction in New Zealand Media Accounts.”Gender, Place and Culture 7 (2): 165; Blunt, Alison, and Robyn Dowling. 2006. Home. London: Taylor & Francis., 27.

[4] Amy Brown LMSW & Manisha Joshi PhD (2014) Intimate Partner Violence Among Female Service Members and Veterans: Information and Resources Available Through Military and Non-Military Websites, Social Work in Health Care, 53:8,716.

Марта Гавришко

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus