Гайда у подорож з пригодами!

  • Січень 29, 2016
  • 986
  • 0

Привіт! Пропоную вам зараз здійснити зі мною подорож. Ні, не на Гаваї, ні, навіть не на Гоа… А Києвом. Звичайним громадським транспортом. Думаєте, це нецікаво? Тоді ви просто не робили цього так, як я! тож заплющуйте очі, беріть до рук білу тростину та прошу зі мною. Не хвилюйтеся, місця призначення дістанемось. Точно дістанемось, я вже 6 років так ходжу – проїхала потрібну зупинку раз у житті. І не думайте, сумно не буде, пригод на нас чекає достатньо!

Точка А нашої подорожі – тролейбусно-автобусна зупинка. Тут ще купа маршруток зупиняється – на будь-який вибір. Деякі з них теж можуть підкинути вас до метро, але якщо тролейбус чи автобус ще має більш-менш незмінну зупинку, то маршрутка частіше зупиняється за принципом «де машини не стояли». Краще нам звернутися до людей на зупинці, щоб підказали, що саме їде. Ну, з характерним звуком тролейбуса все легко, а ось автобус з маршруткою сплутати не хочеться. До того ж, транспорт наш часто любить зупинятися то подалі, то поближче, як на душу ляже – буде швидше, якщо нам допоможуть підбігти і покажуть, де двері.

Двері, до речі, окремий квест: в принципі, знайти їх неважко, почувши, де приблизно вони відчинились. Але може й не поталанити – не розрахуєте «координати» на слух правильно, ваш автобус може зачинити двері, які ви так старанно шукаєте, і поїхати. Не чекати ж йому вас, справді.

Окей, з автобусом-тролейбусом впоралися. Хороша штука кінцева зупинка: її не проїдеш, навіть якщо у транспорті немає оголошення зупинок. Взагалі, якщо ви спитаєте мене, що допомагає мені вільно почуватися у місті і діставатися потрібних місць, то відповідь буде прямо як те прислів’я – язик до Києва доведе. У моєму випадку дещо трансформується: язик по Києву проведе. У кожної незрячої людини своя методика перебування на вулиці; немало моїх знайомих люблять більше розраховувати винятково на себе і першими майже ніколи не звернуться по допомогу.

Я – дівчина симпатична, одяг та взуття бруднити не люблю, тому коли розумію, що умови не надто сприятливі для експериментів та «подолання Евересту», надаю перевагу комунікації з оточуючими. На маршруті, яким ми зараз подорожуємо, дорогу від тролейбуса/автобуса до входу в метро надзвичайно полюбили квітникарі. І чомусь дуже не полюбили людей з тростинами… Ну хоча недивно, ми ж бо зачіпаємо їхні красиві квіти, що виставлені серед дороги, одразу щоб усі краще могли насолодитися їхньою красою. Хаотично встановлені торгівельні палатки вносять особливих фарб у цю ідилічну картину. Тож особисто я не хочу блукати серед цього розмаїття із ризиком вивернути на себе відро з квітами чи коробку ще якоїсь прекрасності, і знайду собі супутника.

Із супутником, щоправда, теж варто бути обережними. Не дуже хороший варіант, якщо вам трапиться людина в неадекватному стані. З такими супроводжуючими важко йти. Добре, якщо ви якось та дійдете, кілька разів поясните, куди вам потрібно, це не найстрашніше. Зрештою, можна спробувати тактовно відмовитися, але погано те, що з людиною щось негаразд зрозуміло іноді не одразу, і відмовлятися посеред дороги вже менш зручно. З іншого боку, присутній психологічний момент: добру справу бажає зробити, провести, допомогти – ну як ви його «відшиєте»? До квартири з вами не проситься – і чудово. А то один такий добрий чоловік колись хотів зі мною прямо додому поїхати. А цілувати ще в метро намагався почати – прелюдія, вочевидь. Отакі веселі будні.

Що ж, не будемо затримуватись на вулиці, не тепло, все ж таки, спускаймося в метро. Тут майже все добре. Чергова (на пропускному пункті або по станції) зобов’язана супроводжувати людей з інвалідністю, самих на платформу нас пропустити не мають права. У нас з’ясують кінцевий пункт призначення, якщо передбачається перехід на іншу гілку, на пересадочній станції також зустріне та супроводить чергова.

І тут спливає отой маленький нюанс, який про «майже». Моє спілкування з різними працівниками метрополітену розкриває сумні факти:

а) через скорочення на деяких станціях працює лише одна чергова на зміну;

б) виявляється, людей з інвалідністю містом Києвом ходить набагато більше, ніж звикла більшість суспільства.

І якщо звести до купи ці два факти, то отримуємо епізод з робочого дня чергової метро: з обох боків на станцію одночасно прибувають потяги, в обох є люди, яких потрібно зустріти та провести… у різні боки. Увага, запитання: в який бік черговій бігти спочатку?

А змальована картинка означає, що комусь із цих людей доведеться чекати. З мого досвіду, десь від 5 до 15 хвилин. Трапляється, що чекати доводиться і на пункту пропуску. Тобто витрачати особистий час, запізнюватися, відчувати постійну залежність від інших.

Тому в метро я більше люблю ходити сама. Дещо важче це дається на станціях із відкритими платформами (тобто такими, де немає колон вздовж платформи чи стіни з арками), але за бажанням пройти можна. Заходимо до вагона. Одразу обмовлюся: не думайте, що люди з інвалідністю позаймали усі місця та й сидять собі. Де-де, а тут ми справді на рівні з усіма: наявність вільного місця залежить від часу поїздки, а ще від того, чи підкажуть вам, де воно, якщо ви не знайдете його самостійно. Але якщо ви молода здорова людина (хто сказав, що інвалідність хвороба?), постояти корисно, це м’язи ніг зміцнює. Я і вагітною була – стояла. Тут у наших чоловіків, які дуже люблять закидати нам іронічних висловлювань про фемінізм, у самих дивовижні подвійні стандарти. Якщо що, то «жінки – слабка стать зі своїми капризами і забаганками», а як постояти у транспорті, так ця «слабка стать» цілком спроможна: «ну, а чого, хочуть же рівності»…

При виході та у натовпі будьмо обережними! Є немала вірогідність, що якийсь дуже заклопотаний пасажир, спішачи у справах, перечепиться за тростину, зламає і навіть не зрозуміє, що щось сталося.

З метро теж з’ясували. Ну а на повернення додому я для вас підготувала сюрприз – казала ж, що за пригодами не засумуєте. Повертатимемося не автобусом, не тролейбусом, а маршруткою! Так-так, тією самою маршруткою, яка хоче – зупиняється, не хоче – не зупиняється, і зупинку водію варто кричати заздалегідь. Злякалися? Правильно зробили, бо у громадському транспорті, якщо відсутнє оголошення, можна свою зупинку хоча б вирахувати. Тут вам повністю доведеться взаємодіяти з людьми. Причому краще з пасажирами, тому що водії часто забувають попередити, що пора виходити. Знову ж таки, якщо давно користуєшся певним маршрутом, знаєш чітко, які номери зупиняються на твоїй зупинці, скільки там різновидів транспорту, це чудово.

У мене є улюблена дорога від метро Дарниця, де дуже легко пройти до зупинки, і зупиняється там лише одна потрібна мені маршрутка. Тож я ніколи не сплутаю навіть без допомоги. Більш того, мені й з зупинкою поталанило: перед нею маршрутка об’їжджає велике коло, тож за глибокими поворотами я легко визначаю, де мені виходити, і останнім часом вже не запитую нікого. «Весело» стає, коли маршрут малознайомий.

І хоча я не втомлююся говорити, що останнім часом наше суспільство все більш звикає до людей з інвалідністю поруч з собою на вулиці чи у транспорті, набагато охочіше пропонує допомогу, ніж, скажімо, 6 років тому, та людський фактор все одно не має відігравати першочергової ролі у нашій можливості користуватися інфраструктурою міста без обмежень. Дякую, що стали моїми супутниками у сьогоднішній подорожі!

Дар’я Коржавіна

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus