Image default
Колонки

Чому чоловіки бояться феміністок?

Так просто й не відповіси – важко, спеціальних знань не вистачає. Але – була в моєї матері подруга. тьотя Люда. У радянські часи тьотя Люда працювала на якійсь геть непримітній посаді – здається, в санстанції. Перекладала з папки в папку якісь папери. Її чоловік – дядя Коля – теж сидів на паперовій роботі, однак із вигляду дяді Колі легко було зрозуміти, що його папери – куди важливіші, та й папку з ними він зазвичай носив під пахвою: на роботу і з роботи. Здається, він працював у райкомі партії. Не знаю, на якій саме посаді, не знаю, що конкретно він там робив, та й узагалі до такої партійної роботи з паперами маю певний скепсис, але… здається, жодної революції дядя Коля не зробив. Просто тихенько просидів на своєму місці, як і його численні попередники. Забезпечував родину дефіцитами. Переповнювався відчуттям власної причетності до найважливішого, щось типу вирішував. Аж поки СРСР не розвалився…

Перші два роки незалежності родина, як, мабуть, і більшість пострадянських родин, просто жила в шоці. Перебивалася випадковими заробітками. Харчувалася сякою-такою городиною та салом, привезеним од батьків із села. За газ і електрику не платила. Роботи не було. Перспектив не було. Надії на краще, здавалося, теж.

З дивана першою встала саме тьотя Люда. Глянула на голодних дітей, на обдерту квартиру й уже наступного дня купила в Харкові кравчучку й трошки турецького їстівного краму – на позичені гроші. А тоді тижнями, місяцями тягала ту кравчучку за собою – по калюжах, по обдертих автобусах, по забутих Богом селах. Дядя Коля перший час пробував їй допомагати – здебільшого порадами. Однак увесь його партійний і керівний досвід у бізнесі дев’яностих був п’ятим колесом до воза. Мокнути під дощем дяді Колі не хотілося. Поки тьотя Люда торгувала, він сидів удома, варив каші й замітав хату.

Його претензії дещо виросли, коли через кілька років тьотя Люда підзаробила грошей і разом з незаміжньою подругою відкрила такий собі придорожній генделик-наливайку. То був колишній будівельний вагончик, сяк-так переобладнаний під кафе. Тьотя Люда і її подруга смажили там чебуреки, нашвидкуруч робили бутерброди й наливали, наливали, наливали всім, хто прагнув залити своє безробіття, безгрошів’я та інше горе. Дим стовпом, гори посуду, характерний запах, специфічні клієнти, узимку холод, улітку спека – ось такі умови роботи. Дядя Коля в такі умови не хотів, він мріяв здійснювати загальне керівництво цим – з дозволу – закладом громадського харчування.

Тьотя Люда рішуче заперечила. По-перше, у неї був не власний бізнес, а колективний. По-друге, хто кравчучки тягав, а хто гроші рахуватиме? Ні, – заявила тьотя Люда чоловікові на кухні, – і ще раз ні! Я непогано справляюся сама. Обійдуся без тебе. Або якщо хочеш – ставай коло нас із Наташкою й катуйся над чебуреками, як ми. З’ясовуй стосунки з алкашами. Наливай гостям із податкової, моргай їм, здмухуй пилинки в них із плеча.

З того часу дядя Коля невпізнанно змінився. Поки тьотя Люда днями й ночами гарувала в кафе, він почав учащати в гаражі. Там, у теплій чоловічій компанії, потроху навчився зазирати в чарку – раніше пив тільки на великі свята. Шкельця його окулярів потроху потьмяніли. Костюми з краватками зникли, тепер дядя Коля ходив у витертих спортивках, з тижневою щетиною. Виливав душу товаришам по нещастю. Буцім жінка забрала кермо в свої руки, до грошей і до бізнесу його не підпускає на гарматний постріл… Товариші йому співчували й жалілися на своїх дружин. Пахло мазутом. Тьмяно блимала лампочка. Дядя Коля вже давно навіть близько не нагадував того партійного функціонера районного масштабу, яким був ще якихось п’ять років тому.

Він ще намагався закидати тьоті Люді щось на зразок «Ти мене зламала», «Місце баби коло плити й дітей», «Чого це ти зайняла моє місце, сиди на своєму» тощо. Тьотя Люда давно вже перестала його слухати й узагалі якось зважати на нього. Час, коли можна було все виправити й привести благовірного до тями, минув за прилавком генделика. Тьотя Люда похопилася пізно – уже тоді, коли чоловік був закінченим алкоголіком.

Повертаючись з роботи, тьотя Люда «заганяла» його додому. Дядя Коля покірно виходив із гаража й понуро плентався за дружиною – як ягня на заклання. У нього вже давно не було ані права голосу, ані найменшої гідності. Неробство й алкоголь за роки зробили свою справу.

Тільки в тісній чоловічій компанії в гаражі дядя Коля ще дозволяв собі жалітися на дружину:

– Отак воно й бува, мужики, коли баба керує. Мені як світ перевернувся. Тепер уже все. Скінчилось життя. Забрала, тварюка, все в мене забрала, – він це говорив, майже пошепки, щоб раптом не почули та не донесли жінці, а в очах стояв страх, замаскований під зневагу.

Той страх, який у різний час набував інших подоб, поволі погасив його здатність думати, аналізувати й робити висновки. Дядя Коля так, здається, до кінця життя й не збагнув, що насправді ніхто й нічого в нього не віднімав, а він сам усе віддав, пустив на самоплив, відмовився від своєї ролі, яка, як він думав раніше, призначена йому самою природою.

Таких дядів Коль було особливо багато в дев’яності, хоча тепер вони теж є. У дитинстві їм розповіли, що вони головні апріорі, що інакше бути не може – вони полюють на мамонта, а значить мають право на найсмачніший шматок.

Жаль тільки, що мамонти вимерли…

Сергій Осока

Схожі записи

Свобода, рівність, братерство й сексизм Шрьодінгера

Герасим Галина

Інший бік доброчинності

Сняданко Наталка

Як з мене не вийшла #яжемать і чому я не люблю цей мем

admin

Залишити коментар