«Бути знизу»: спроба говорити про сексизм мовою театру

  • Липень 25, 2016
  • 1745
  • 0

– Без нас ви – ніщо! – екзальтовано кричить якийсь хлопчина, даючи копняка «безголовому» жіночому манекену. Неподалік ще один хлопець, знявши сорочку, імітує статевий акт із таким самісіньким манекеном. Але враз відволікається на когось і з гуркотом впускає свою «партнерку» на асфальт.

– Вік-тім-блей-мінг, – читає по складах дівчина, що стоїть поряд зі мною, а потім скаржиться своїй подрузі: – Ніяк не можу це слово запам’ятати, воно мені чомусь із вумбілдінгом асоціюється.

Дівчата сміються. Перформанс триває. Ми стоїмо біля Центру Леся Курбаса й чекаємо на початок вистави «Бути знизу». Щоб не нудьгувати, усі споглядають написи на деревах і стінах будівель. Таким чином творці вистави намагаються розтлумачити публіці, що таке «менсплейнінг», «аб’юз», «неглект», «газлайтинг» тощо.

афіша до вистави

«Патріархат пропонує встановити сексизм на ваш комп’ютер» 

«Дикий театр» презентував проект «Бути знизу» за п’єсою російської драматургині Юлії Тупікіної «Вертикальна жінка». Виставу створила група молодих дівчат під керівництвом режисерки Юлії Мороз.

Засновниця «Дикого театру» Ярослава Кравченко відома тим, що в часи Революції Гідності очолювала штаб 39-ї жіночої сотні. Нині вона є керівницею прес-служби Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка й ось уже чотири місяці реалізовує власний проект. Про «Бути знизу» говорить, що спектакль «правильний, дикий і важливий».

кравченко

«Підготовка до цієї прем’єри відкрила для мене дуже багато. Я ніколи не вважала себе феміністкою, більше того – ніколи не відчувала особистої дискримінації як жінка ні в роботі, ні в особистій реалізації. А коли ми почали готувати гендерний лікнеп до вистави, виявилося, що те, що в мене проходило в категорії “специфіка стосунків” або “ну ось, зустрілася людина-сволота”, цілком і дуже чітко має своє визначення й вивчається в сучасному світі, класифікуючись як різновид насильства. Більше того, деякі з описаних речей я й сама спеціально чи інтуїтивно застосовувала. Ідеться про сексизм як щодо чоловіків, так і щодо жінок», – зауважує Кравченко.

«Дикий театр» готував глядача завчасно. У соціальних мережах уже давно почали «гуляти» лікнепівські картинки зі словником, що розтлумачував різноманітні явища, пов’язані з сексизмом.

13423921_1073113462776108_3379442227809142954_n 13434692_1095860233822226_2294930180333912821_n 13445769_1097525306989052_1836121187375032550_n 13450703_1093637774044472_3484364228331473406_n 13466129_1096686590406257_5055083198707772411_n 13512246_1096686587072924_5103532550542287585_n 13529169_1097526186988964_3062465629191366843_n 13413119_1092865557455027_710819544750254346_n

Навіть програмка вистави була нетрадиційною – усе той же словник зі стьобною назвою «Мова мізогінного програмування для початківців». Насправді ця вистава – про трьох жінок, що зустрілись у шлюбному агентстві. Вони розповідають про свої стосунки з чоловіками, про те, що не склалося й чому не склалося. А зухвала модераторка намагається пояснити їм, чому все відбувається саме так, як відбувається, і де місце жінки в цьому світі – знизу, зверху чи нарівні з чоловіком. Цікаве рішення поєднати балачки акторок із розважально-пізнавальними написами на величезному екрані-комп’ютері, який постійно пропонує «установити сексизм», інформує, що «сексуальну просвіту заблоковано» або «маточні вібрації ввімкнуто». Реквізиту на сцені небагато. Це стільці та сила-силенна   частин «тіла» манекенів (із митарствами яких глядачі вже «познайомилися», чекаючи на виставу). Проте такий мінімалізм доволі промовистий. Тому не можна не відзначити роботу художниці Євгенії Чайковської. Текст ‒ текстом, а виразні візуальні мистецькі елементи дуже допомогли підкреслити ідеї, які хотіли донести всі творці вистави.

чайковська

«Я вважаю, що ця вистава є яскравим прикладом поєднання важливого соціального контексту, посилом до критичного мислення та серйозного професійного підходу. Це цікава художня робота, образи є характерними відображеннями популярних світоглядів, що репрезентуються як власний вибір, але насправді є вимушеним вибором із негласно обмежених можливостей».

Євгенія Чайковська

 

«Цивілізація досягла високого рівня розвитку, а до жінок подекуди ставляться, як у Середньовіччі!»

Помітно, що тема спектаклю зачепила акторок, які виконують голові ролі. Вони грають, прагнучи нікого не залишити байдужим і пояснити, чому жінці так важливо знайти себе, перш ніж знайти чоловіка. Подекуди в них нічого не виходить, подекуди – виходить краще, ніж у авторки п’єси та режисерки. Тим паче, що текст викликає чимало суперечливих думок-вражень. Часом кидається в очі конфлікт між драматизмом і комізмом, деякі репліки можна виправдати хіба банальним епатажем, дратує нерозуміння того, що власниця шлюбного агентства ніби така притомна жінка, але в неї чомусь виникає цілковито недолугий та антифеміністичний конфлікт із власним сином… Словом, є багато питань-претензій до всіх творців вистави. Натомість єдиним «виправданням» є той факт, що йдеться про дуже сміливу спробу говорити про сексизм мовою театру. Говорити аргументовано, уживаючи наукову лексику. І говорити легко й приземлено, не цураючись лексики цілковито просторічної, ба навіть не завжди цензурної.

Брушницька

«Що для мене є ця вистава? Це насамперед можливість. Можливість бути почутою, зрозумілою, побороти свої комплекси. Можливість донести до людей прості істини. Можливість заговорити про те, що зазвичай приховують, що вважають непристойним для обговорення. Можливість змінитися й змінити. Що для мене є фемінізм? Це бунт. Бажання бути зрозумілою, не приниженою, не «обслуговуючим персоналом», бути собою, бути людиною! Мені не потрібно визнання чоловіків, потрібно їхнє усвідомлення. Нині цивілізація досягла високого рівня розвитку, а до жінок подекуди ставляться, як у Середньовіччі… Ти мати, ти господиня, ти прибиральниця, ти нянька, ти все це повинна, бо ти жінка. А жінка-начальниця, жінка-кар’єристка, жінка без сім’ї апріорі не сприймається. Дурниці, як на мене. Стереотипні дурниці, з якими треба боротися. І я хочу боротися. І ми будемо боротися».

Марія Брушніцька, акторка

драгула

«У цій п’єсі три абсолютно різні героїні, але у всіх єдина проблема нещасливе кохання. Саме це й зацікавило мене, адже тут чітко можна простежити одну ідею ‒ усіма нами керує кохання або його відсутність… Мені ні в якому разі не хочеться кричати зі сцени про те, які чоловіки погані, а жінки хороші, бо й перші, і другі трапляються як серед чоловіків, так і серед жінок. Мені хочеться показати, який іронічний вигляд мають наші стосунки з боку. А все це відбувається тому, що зникла повага не чоловіка до жінки, а повага до людської особистості та її почуттів, і все це замінила зневага й егоїзм. Тому хочеться викликати у глядача бажання виховувати в собі людину, яка належно ставиться до внутрішнього світу кожної особистості й цінує його. Адже саме така людина здатна кохати вільно».

Аніта Драгула, акторка

Виставу заборонили ставити в університеті

Спектакль «Бути знизу» мав стати дипломною роботою Юлії Мороз. Однак виявилося, що викладачі виступили проти показу в стінах університету. Про те, чому так сталося, «Повага» розпитувала режисерку.

Мороз2

Чому Ви обрали саме таку тематику, як прийшли до цієї п’єси?

– Рік тому я стала ідентифікувати себе як феміністку. В один момент розплющила очі й побачила все, що намагалася не помічати. Відтоді шукала матеріал, на основі якого можна говорити в театрі на важливі для мене теми. Багато людей не бачать проблеми, ігнорують її, сприймають як норму. Сексизм настільки в’ївся в наше суспільство, що сприймається мало не як культурна спадщина й традиція. Мені б дуже хотілося жити в безпечному суспільстві, суспільстві, побудованому на взаємоповазі та розумінні, тому я, як театральна режисерка, хочу змінювати дискурс у сферах, до яких маю доступ.

П’єса Юлії Тупікіної «Вертикальна жінка», за якою поставлений спектакль, ‒ це перша сучасна п’єса про сексизм, яку я переглянула. Вона порушує низку проблем: обмеження сексуальної активності жінок, психологічне насильство, нав’язування жінкам “норм поведінки” тощо. Драматургиня грубо «стібеться» з патріархальної риторики, «дзеркалить» класичні приклади віктімблеймінгу й водночас розкриває біль героїнь, які так чи інакше хочуть змінити своє життя. Звичайно, деякі моменти в оригіналі п’єси мені здаються спірними, з чимось я не погоджуюся, та й сама драматургиня вже має дещо інші погляди на цю тему, але говорити публічно, голосно, відверто про те, що наболіло, висміяти те, що повсюдно нав’язується, створювати альтернативний ідейний фундамент ‒ це те, що необхідно як повітря.

Здивувало, що театральна кафедра виступила категорично проти того, щоб такий твір прозвучав у стінах університету. Як і чим мотивували викладачі цю «категоричність», і хто найбільше виступав проти жінки чи чоловіки?

– Мене з вибором драматургії підтримали акторки-студентки Богдана Шуманська, Марія Брушніцька й Аніта Драгула, але дуже важко було вибороти право голосу для нашої постановки. Коли я запропонувала цю п’єсу як дипломну, кафедра мені відмовила. «Занадто грубо», «жінки, які матюкаються, а тим більше в стінах театру, – це некультурно», «ця п’єса дискредитує жінок», «це пропаганда лесбійства», «обговорення фізіології – це неестетично» – говорили всі. Імовірно, їх збентежила форма подачі матеріалу, але в побуті ніхто не говорить чехівською мовою, а ця п’єса – про те, що кожна жінка чує практично щодня. Щодо реакції чоловіків і жінок, то не можу сказати, бо це був сумбурний момент, а я дуже нервувала й навіть не встигала дискутувати з усіма. Єдиним, хто підтримав мене й актрис, був «Дикий театр». Знайшлася художниця Женя Чайковська, яка створила сценографію та  відеоряд. Без «Дикого театру» ми б не досягнули настільки широкого розголосу цієї вистави.

Чому фото всіх учасниць проекту виконані в синіх кольорах? Як, зрештою, і всі світлини, пов’язані з виставою…

– Нам хотілося, щоб мінімальна кількість питань залишилася без відповіді, тому ми під час вистави проводимо в ігровій формі такий собі «лікнеп» – пояснюємо, як виявляється сексизм, які він має форми. Це реалізовується за допомогою відеоряду та інформаційних брошур. Візуальний образ нашої вистави – це комп’ютерна система, яка пропонує «ігнорувати аб’юз», «установлювати мізогінію як основний фільтр»… і зрештою внутрішній комп’ютер наших героїнь видає «синій екран», вимагаючи перевстановлення системи.

Вікторія Кобиляцька

Фото зі сторінки «Дикого театру» у Facebook

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus