Було б правильно, якби мені присвоїли звання у полі, – перша жінка-миротворець про підвищення до полковниці

0 431

 

Валерія Парада стала першою жінкою-миротворцем з України, яка у 2002 році поїхала служити у штаб місії ООН в Лівані. Її наступні миротворчі місії проходили у Іраку, Косово і вже останні роки жінка служила на території своєї держави у зоні АТО.

Загалом стаж Валерії Паради у Збройних силах України складає 20 років, з яких останні шість років вона прослужила у званні підполковниці. 22 листопада, у присутності учасниць та учасників Першого українського жіночого конгресу під час виступу Валерії Паради міністр оборони Степан Полторак заявив: «Я сьогодні тут разом з вами приймаю рішення щодо присвоєння їй військового звання полковника».

Так міністр відреагував на запитання модераторки дискусії конгресу Ірини Фріз, яка під час розповіді Валерії Паради про свою службу поцікавилась, скільки часу вона перебуває у званні підполковниці. «Шостий рік», – відповіла Валерія Парада.

«Повага» поспілкувалася із першою жінкою-миротоворець Валерією Парадою про її шлях до звання полковниці та погляд на необхідність змін у Збройних силах.

— Чому шлях до звання полковниці був таким довгим?

— Просто я обіймала посаду підполковника, відповідно, до вимог керівних документів, якщо у мене категорія посади підполковник. Але це зовсім не головне, повірте. Головне, що я всі роки маю змогу займатися своєю улюбленою справою.

— А якщо говорити про звання підполковниці?

— Я пройшла шлях від молодшого лейтинанта до підполковника.

— Чи складним був це шлях для вас, як жінки?

— Як для жінки – ні. Мене підтримували. Що би зараз не казали про гендерні проблеми, я слухала всіх ораторів і згадувала, що не тільки в мене однієї, а й у інших жінок, з якими спілкуюся, так само були мудрі командири, мудрі начальники, які жінок просувають. Тільки не завжди складається так все гладко. Жінки, як правило, на відміну від чоловіків, ще мають купу обов’язків вдома, і мають все це встигати, і мають займатися дітьми.

У мене була унікальна ситуація. Моя мама сказала: займайся собою і кар’єрою, а я буду виховувати твою дочку. Я не думаю, що іншим жінкам, дівчатам так само пощастило. Мама виховала мою дочку, виростила і вивчила. І моя дочка тепер також офіцер, старший лейтенант – вона служить у Збройних силах.

— Які сьогодні, на вашу думку, є перешкоди, щоб жінки частіше отримували звання?

— Ніщо не зважає. Ви тільки що чули коментарі міністра оборони. Все що він каже – не просто від душі, це дійсно факти. Він відповідає за ці слова. І я з ним згодна. Тільки жінкам в армії треба докладати більше зусиль і докладати їх щодня. У деякій мірі іноді доведеться навіть забувати про сім’ю. Якщо балансувати між сім’єю і армією, далеко не завжди можна чогось досягти. Але, можливо і таке. Підтримка сім’ї, підтримка командирів і начальників – запорука успіху. Також важлива безкінечна робота над собою. Не лінуватися посидіти пізніше, доопрацювати документи, відпрацювати в полі щось практичне і не спішити: ще раз обдумати, ще раз самій для себе завершити день. І так щодня: без вихідних, без свят. Бо на свята і вихідні ми так само стоїмо в нарядах, виконуємо бойові завдання. І далеко не всім чоловікам це подобається. Ще треба знайти ту половику, яка дозволить робити армійську кар’єру.

Чоловіки доволі ревниво ставляться іноді до питань рівності жінки саме в армії.

Але ми доказуємо їм те, що ми не суперники, а товариші, колеги, ми на рівних виконуємо спільно завдання. Ми спільно працюємо у штабах, ми спільно виконуємо завдання в полі у підрозділах. Ми товариші. І якщо ми кращі – вони мають нас підтримувати у просуванні по службі. Не заздрити, а підтримувати.

Сьогодні я бачу, що в більшості випадків так і є. Я бачу, що дівчата ідуть не тільки задля військової романтики, і не для того, щоб ними хтось захоплювався. Вони йдуть за покликом душі. І я дуже сподіваюся, що вони залишаться надовго. Ось цей перший романтичний поклик, відчуття, військова форма, військова техніка, близькість фронт – усе воно з часом проходить. Ти до цього звикаєш. І  тоді потрібно самій шукати свій шлях в армії. Зорієнтуватися, чи ти хочеш бути командиром, чи відчуваєш, що ти штабний офіцер і краще будеш відпрацьовувати документи і щось створювати для армії. Наприклад, систему забезпечення, систему бойової підготовки, систему військового навчання, систему військової освіти. Я ще помітила, що в армії успішно роблять кар’єру жінки, які мають педагогічну освіту.

— Чому так?

— По-перше, вчитися самій і вчити когось, коли ти навчений і маєш хист, тоді в армії легше адаптуватися. І армія, власне, це безкінечний процес підготовки. Бо вдосконаленню немає меж. Тим більше, що змінюються виклики і загрози, змінюються ситуації, пріоритети. Колись були операції миротворчі, з підтримання миру, а зараз це операції зі стабілізації, з примушення до миру.

— Наскільки сьогодні важливо залучати жінку в армії, зважаючи на збройне протистояння на сході України?

— Захист Батьківщини – це не чоловіча, або жіноча справа. Це справа громадянина. І жінки, які йдуть захищати Батьківщину, а вони йдуть її захищати, вони не йдуть робити кар’єру, або вирішувати якісь там особисті питання, чи допомагати «чим можемо». Вони йдуть саме служити, захищати Батьківщину. Це свідчить про те, що в Україні правильне суспільство, правильна молодь, і що усі ми маємо правильні відчуття по відношенню до своєї Батьківщини.

— Незважаючи на те, що розвиток армії з кожним роком має якісь свої позитивні зміни, все-таки є такі недоліки, як, наприклад, коли жінці потрібен більший стаж, щоб стати генералом, ніж чоловіку. Яку би вам хотілося бачити армію зі змінами в Україні за певний час?

— У всіх відношеннях професійною, оскільки тільки завдяки армії я мала змогу бачити світ і спілкуватися, і знаходитися всередині військових колективів у інших країнах. Я маю на увазі присвяченість своїй професії, рівень бойової підготовки.

Так, у нас страждає забезпечення. Але є досить позитивні зсуви у тому плані. Є розвиток і, наскільки я спілкуюся з іншими, в жодній країні ці процеси не були швидкими. Моя американська колега десь рік тому, коли ми з нею спілкувалися, якраз з питань розвитку армії, розвитку системи забезпечення, вона мені сказала: «Ви хочете за 5-10 років зробити те, на що в нас, у США, пішло більше 50 років». І розвиток військ, і оснащення сучасне, і система забезпечення, і система бойової підготовки, і гендерні питання у армії. Вона сказала, що ті процеси почалися у США дуже давно, але вони досі не можуть сказати, що є найкращими.

— І все-таки, які зміни в армії ви б хотіли побачити в Україні у найближчі п’ять років?

— Щоби ми мали таке озброєння, таку військову техніку, таке оснащення, яке дозволило би нам якнайскоріше отримати перемогу над ворогом, повернутися до мирного життя, і впроваджувати отой досвід, розвивати свою армію і переходити на вищий щабель. Оскільки уже приходять до нас і просять, щоб ми поділилися бойовим досвідом. Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна і наступив мир. Але коли наступить мир, щоби керівництво держави і суспільство не забуло про армію, як це було, не вважало, що армія для країни – це, перш за все, фінансовий тягар.

— Ви щасливі від того, що вам присвоїли звання полковниці?

— Я дуже пишаюся тим, що мене оцінили і оцінив міністр оборони. Але, вважаю, що це мало би бути десь в полі, десь на навчанні. Мені здається, так було би правильніше.

Сьогодні дуже часто повторюють одне і те саме питання: просування по службі, гендерне питання в армії. Я не думаю, що у нас є таке гендерне питання, гендерні проблеми. Просто треба дуже багато працювати, працювати над собою, перш за все, розвиватися самій, як офіцер і особистість. Отримати вищу військову освіту можливість є. Обмежень немає. Просто жінки у армії всіх категорій, якщо вони претендують на посаду, звання, то мають відповідати тим загальним вимогам, які до них ставляться.

Слідкуйте он-лайн за Першим українським жіночим конгресом тут.

Наталія Роп

Схожі записи

Залишити відповідь

Ваша электронна адреса не буде опублікована.