«Більше ніж жінка» – вистава про стереотипи, які обмежують

  • Січень 20, 2017
  • 1528
  • 0

«У мене в паспорті написано, що я жінка. Але є ще дуже багато інших “ідентичностей”. Коли я взаємодію з людьми, то можу відчувати себе не жінкою, а театральним діячем, чоловіком, спортсменкою, танцівником, другом, подругою, активістом, журналісткою. Але найчастіше до мене починають звертатися як до жінки, наче це в мене на лобі написано. І є якийсь набір уявлень, що таке жінка. Але це не та жінка, якою я себе відчуваю. Я й жінка також, але це зовсім не те, як мене сприймають під час взаємодії», – каже режисерка вистави «Більше ніж жінка» Ніно Ходорівська.

IMG_2689

Вистава «Більше ніж жінка», яка відбулась у просторі «PostPlayТеатру», увібрала в себе реальні історії, які пов’язані з суспільними стереотипами, поділом на свій/чужий, такий/нетакий, нормальний/ненормальний. Головний принцип вистави – кожен є експертом свого життя. Повага записала окремі розповіді для своїх читачок і читачів.

IMG_2693
Зліва направо: Юра, Сольдаду, Настя, Анна, Тангарр

Пакет із каблуками

«У теплий час року, коли я виходжу з дому на каблуках і знаю, що повертатимуся додому пізно, – завжди беру з собою пакет, у якому несу запасне взуття. Я перевзуваюся, сідаю в маршрутку, озираюся. Інколи до мене підсідають молоді люди і ставлять запитання. Дуже часто вони п’яні. Я виходжу з маршрутки, і мене чекає моя дорога додому. Від зупинки додому я знаю кожний цілодобовий магазин. Я знаю кожне місце, де горить ліхтар і є камери відеоспостереження. Інколи зі мною хочуть познайомитися прямо на зупинці. Коли я йду по темній вулиці, а назустріч мені йде група чоловіків, я завертаю в інший бік. Інколи я беру телефон та роблю вигляд, що мені хтось телефонує, і кажу: “Так, так, так, ти уже підходиш? Я чекаю, давай швидше!” Інколи я набираю номер швидкого виклику ‒ це моя подруга ‒ і кажу: “Ти можеш зі мною поговорити, мені тут поворот додому залишився, ну ти ж розумієш? Давай поговоримо з тобою!”  – і вона розуміє», – розповідає Настя.

IMG_2685Тангарр

Погляд через гінекологічне дзеркало

«До трансгендерного переходу я інколи ходив до гінеколога. Треба. Усім треба. І кожен такий похід до гінеколога був схожий на тортури. Тому що я знав, що мені ставитимуть стандартні запитання:

“А чому ти виглядаєш так атлетично й мускулисто?”

“Тому що я люблю займатись спортом”.

Або: “От, тобі вже 25… 26, але в тебе ще досі немає дитини… мабуть, оце запалення, з яким ти до мене прийшла, це якраз через це. Народи, народи ‒ і все пройде!” Якісь іще проблеми? – рішення одне: “Народи!” От є така розкішна фраза: “Призначення жінки”. І відразу що в голові? Дитина, сім’я, чоловік. А от чоловіче призначення? Трошки пізніше мозок починає працювати та вмикається: дерево посадити, сина виростити, на війні когось захистити, але оце жіноче призначення чітко вистрілює, моментально, а чоловіче призначення – уже не так чітко. Це говорить про те, що воно не таке очікуване, є вибір, а в жінки все чітко: не народила – не відбулася як жінка!

І насправді це просто огидне відчуття, коли тебе сприймають за зовнішнім виглядом і намагаються втиснути в якісь рамки. Жінка такого-то віку повинна бути заміжня або хоча б у громадянському шлюбі, обов’язково фемінно виглядати, має бути дитина, бажано дві, а три – це взагалі шикарно, мати-героїня! І якщо ти десь трішки не підходиш під ці рамки, то тебе починають таврувати. І вибір у тебе невеликий: ти можеш почати сваритися з лікарем або доводити свою позицію, що ти маєш право! Але тобі потрібне обслуговування, тобі потрібна медична допомога, інколи навіть невідкладна медична допомога, а така конфронтація ‒ це завжди ризик: ризик, що лікар відмовиться тебе обслуговувати, і з нашою системою ти нічого не можеш зробити, ти не зможеш змусити його обстежити тебе. Доводиться бути милою, доводиться усміхатися, кивати головою й говорити: так, так, так, ну незаміжня я, просто ще чоловіка не зустріла, хочу дітей, хочу, звісно!

Якось я сказав, що не хочу дітей. Чесно сказав. Чому я це сказав?! 40 хвилин! Те, що там інші люди чекають, пацієнтки – не важливо. 40 хвилин лекція про призначення. Що жінці це потрібно. Мені говорили, що я чиню злочин через те, що моя матка простоює. Вона не має бути пустою, там має щось із якоюсь періодичністю знаходитися. І тоді все в тебе буде добре, усе в тебе пройде. Мене це так бісило! Це ж не тільки від лікарів, це ж від родичів, і від родичок, і від кого-небудь: від співбесідниці в електричці… чому? Чому якийсь поділ клітин в геометричній прогресії у моїй матці має якось мені допомогти? Мене це дуже ображало. Мене ображало нерозуміння, ображали й обурювали спроби заштовхати мене в якісь рамки, і інколи я хотів образити у відповідь. Я відчував, як на мене летить оце каміння від людей, і думав: що би їм у відповідь швиргонути? Я усміхався, злий і відчайдушний, і здіймав цю усмішку як щит, сплетений із цинізму, щоб хоч якось захистити свою гідність, яка насправді кричала й корчилася: “Відчепіться всі від мене!”. Я говорив злі слова, щоб шокувати й образити: “Окей, чому цей процес ділення клітин у матці вважається вирішенням проблем, а процес ділення й розмноження клітин у будь-якій іншій частині тіла є великою онкопроблемою, хоча і там, і там клітин стає більше?”. Це було по-злому, це було несправедливо, але я просто хотів, щоб вони від мене відчепилися. Але вони не сприймали це як образу. На мене поблажливо дивилися, усміхалися, обіймали й говорили: “Ну-ну, у всіх був такий етап, от буде дитинка ‒ і все стане добре”.

З часом я зрозумів, що не хочу, щоб мене розглядали як індичку, і почав перехід. Я почав гормонотерапію. Моя зовнішність стала більш маскулінною. Мій голос понизився, на обличчі з’явилася щетина. Потім я зробив мастектомію. Я позбавився грудей і насправді відчув себе краще, тому що це тіло почало відповідати тим відчуттям себе, які в мене були.

Але відбулися зміни, яких я не очікував. Я змінився зовні, і ставлення людей до мене теж змінилося. Хоча я сам залишився тією ж людиною. Це смішно, але до мене почали ставитися більш шанобливо, бо бачили перед собою чоловіка. Мої слова сприймалися як вагоміші. Більш жорсткі. Я мав право на радикальнішу думку, хоча ці слова насправді залишися тими самими. Просто через зовнішність вони сприймалися по-іншому. Більше того, я зауважив, що жінки почали боятися мене. Коли я йшов по темній вулиці, а попереду йшла дівчина, то вона нервово оглядалася та пришвидшувала крок, вона телефонувала комусь…я слухав усі ці знайомі речі, які раніше робив так само. Щоб їй не було так страшно, я брав свій телефон і робив вигляд, що я теж телефоную й кажу: “Так, мамо, я вже біля дому, от зараз підійду”. І ця дівчина розслаблялася, але не до кінця. Я не заходив із жінками в ліфт, тому що зі свого досвіду знав, що це страшно, а я не хотів, щоб вони відчували те ж саме. І я бачив ці очі, коли вона стоїть і думає: тільки щоб не зайшов, тільки щоб не зайшов. І я робив вигляд, що в мене шнурок розв’язався або мені треба зателефонувати. Але я так не хочу, я не хочу, щоб мене сприймали тільки  через зовнішність, але в нашому світі є саме так. І тепер так виходить, що моя зовнішність є причиною цього страху.

Доходило й до абсурду: мій зріст – 1 м 65 см. Раніше його вгадували чітко, навіть якщо хтось цього не знав. Казали: десь 1 м 65 см, і це навіть якщо я був на дванадцятисантиметрових каблуках. Окей. Тепер мене сприймають вищим. Я ходжу на пласкій підошві, але коли запитую про свій зріст, то чую: 1м 70 см; 1м 75 см! Але зріст не змінився. Я здаюся людям вищим і більш значимим, тому що “зчитуюсь” як чоловік. Це абсурд!

Мені все ще потрібно відвідувати гінеколога. І коли я заходжу в цей кабінет, то стаю меншим, тоншим, тендітнішим. Я відчуваю себе осіннім листком, якого приморозило ранньою зимою. І я заходжу в це морозне царство, розуміючи, що тепер для мене все ускладнилося, бо я ще більше випадаю зі стереотипів та очікувань. Знаєте, що цікаво? Мені як жінці говорили: “Ти повинна використати ці органи. Повинна!” Тепер, сприймаючи мене як чоловіка, мені говорять протилежне: “Ні, ти не можеш використовувати ці органи! Ти взагалі повинен їх вирвати зі свого тіла й викинути!” Навіть якщо лікар думає, що він толерантний: “Так, я щось таке чув, змінюють стать, у програмі дивився, інтерв’ю читав, так цікаво… а коли Ви збираєтесь от повністю все робити? Коли Ви збираєтесь собі член пришивати?” І я не знаю, що мені сказати, хочу відповісти: “Ви знаєте, що це все дуже дорого? І що ніхто не знає, який вийде результат? І навіть якщо він вийде дуже хорошим, то це буде тільки подоба того, що має бути, а по факту – це шматок м’яза, загорнений у шкіру, і все це тільки для вигляду!” А найголовніше, що ж буде, коли я скажу найбільшу правду: “Лікарю, мені цього не треба, мені подобається моє тіло таким, яким воно є, я насолоджуюсь ним, я насолоджуюсь ним у русі, у боротьбі, у спорті, у ліжку, кінець кінцем, тому я не хочу більше нічого змінювати!”? Я наштовхнуся на нерозуміння. І мені можуть відмовити в обслуговуванні. Тому я знову усміхаюсь і киваю. А це, до речі, була розмова з терапевтом. Чому я маю розмовляти з терапевтом про геніталії? Але лікар тоді зачинив двері на ключ і ‒ так: “Ви не проти кількох інтимних запитань?” А мені потрібна довідка: звісно, я не проти!

Ці запитання виїдають зсередини. Поки не знають, що ти трансгендерна людина, – усе ок. Як тільки це стає відомо, я одразу відчуваю себе під прицілом убивчої уваги. І люди відразу перестають розмовляти зі мною, вони починають говорити з моїми геніталіями.

Я стикнувся з тим, що трансчоловіків, або людей з маскулінною експресією, як я, розглядають через гінекологічне дзеркальце, адже через нього думають побачити найважливіше! Але погляд через це дзеркальце осліплює! Перестаньте дивитися через нього. Відірвіть погляд від моїх геніталій! Подивіться в мої очі. Подивіться на мене», – ділиться  Тангарр.

IMG_2677Анна

Занадто ніжно й жіночно

«Колись львівська міліція попросила мене зробити для них логотип. Вони хотіли виглядати більш привабливо для мешканців власного міста. Вони сказали: “Ви дизайнер, і ми вам довіряємо. Ми нічого тут не розуміємо, тому зробіть так, як уважаєте за потрібне”. Але мені вислали кілька побажань у вигляді ескізів. На ескізах був намальований маленький замок, через який було видно місто із солодкими пряничними будинками, різнокольоровими дахами, вікнами, квітами. Я сказала: “Ви знаєте, мені здається, концепція безпеки полягає не в тому, щоб ховати людей під замок, адже це ж так само означає і їхню ізоляцію, геттоїзацію, означає, що тепер ти не можеш звідси виїхати”. Я їм пояснювала, що насправді безпека – це коли ви навіть не помічаєте, що за вами стежать чи піклуються. Тому запропонувала намалювати лапу лева з пазурами, яка ловить маленьку пір’їнку. Міліціонерам це не сподобалося. Вони сказали, що це занадто ніжно й жіночно. За ескізи мені не заплатили», розповідає Анна.

IMG_2679
Юра

Яскраве, рожеве, зі стразиками

Юра тримає в руках блискучі лосини золотого кольору.

«Забавні вони, правда? Блискучі, яскраві. Пам’ятаю, коли я ще був дівчиною, мої мама й бабуся дуже хотіли, щоб я носив щось подібне: яскраве, рожеве або зі стразиками. Мені казали: “Юля, тобі треба бути жіночною, бути як жінка”. Мені це не подобалося: я був пацанкою, мріяв носити джинси – це були 90-ті, дефіцит. А все це жіночне мене дратувало. І от тепер, коли я вже багато років вільний від цього всього, я розумію, що інколи, заради приколу або просто тому, що хочеться, я б таке одягнув. Але я не можу, тому що чоловіки в нашому суспільстві такого носити не можуть. І це якось дуже, дуже дивно».

Через якийсь час Юра з’являється в блискучих лосинах золотого кольору, які щільно обтягують його ноги.

«Але так забавно… мені треба було змінити гендер із жіночого на чоловічий, пройти весь цей перехід, щоб у якийсь момент зрозуміти, що все це й навіть моє тіло – це просто костюм, який не визначає, хто я є насправді, не визначає мою особистість. Те, що цей перехід дав таке розуміння, – це цінно. Напевно», – каже Юра.

IMG_2667
Сольдаду та Анна

У мене все нормально

«Я політичний мігрант. Приїхав в Україну, приїхав у безпеку. І тут… щось я ледве тримаюсь на ногах. У мене на сорочці кров, усюди кров. У мене дуже сильно болить щелепа, але… Боже, у мене кинули камінь, серйозно?! Ну от не що-небудь, а камінь у голову. Такого навіть у Сибіру не було. Мене, звісно, били, але там тобі дивляться в очі, ти можеш захиститись, ну щось таке. А камінь зі спини (може, з-за спини?) ? Це що за дикість? Я ж просто йшов по дорозі. Я йшов по грьобаній дорозі зі своєю подругою. Усміхався. У чому проблема?! Чому в мене полетів камінь?! Треба подумати. Так, у мене російський паспорт, я тільки місяць вивчаю українську, у Карпатах усі розмовляють українською. Жіночі документи… у мене жіночі документи, я виглядаю як чоловік… зараз приїде швидка, у мене болить щелепа, щось явно зламане, у мене зуб у роті… але що я скажу лікарям? Мені потрібно роздягатися, а в мене утяжка. Як я покажу їм свій жіночий паспорт? Ні, я скажу, що в мене все нормально», – говорить Сольдаду.

IMG_2681

Клоунський ніс

«Коли ми збираємось у компанії, у людей виникає необхідність пожартувати в такий дуже смішний спосіб, думаю, він вам знайомий: що б ви не сказали з кавказьким акцентом – це буде ну дуууже смішно. Це наскільки смішно, що я просто не можу перестати сміятися. Я просто сміюся, поки вони не перестануть так жартувати. У самій фразі не повинно бути жарту, просто будь-яка побутова фраза вимовляється з акцентом. Якщо я скажу: “Мені здається, що це ксенофобно й не дуже смішно”, – я зіпсую людям свято, і вони подумають: “Окей, цю вечірку ми її дотерпимо, але на наступну просто не покличемо, будемо нормально сидіти й жартувати ці смішні жарти”. Або робиться так: “Маріам, слухай, я знаю, що тобі зараз не сподобається, бо це такий трохи сексистський анекдот, але, короче, слухайте!” І далі я роблю отак (Маріам надягає клоунський ніс), тому що я знаю, що мене ж попередили! І відтоді цей анекдот не наскільки сексистський, він трішки навіть смішний, і невже я не можу посміятися з себе?! Ксенофобія і сексизм ‒ це ж так весело! І все це об’єднує біле гетеронормативне суспільство, і від цього так щасливо живеться!» – розповідає Маріам.

Катерина Мацюпа

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus