Атена Пашко: «Вірю в Україну, в її майбутнє. Інакше не могла би жити»

  • Травень 31, 2017
  • 482
  • 0

povaha-logo-headsУ минулому суспільство вигадало сотні способів позбавити жінок їхніх прав. Талановиті, сильні, яскраві залишали свій слід в історії, але скільки труднощів їм доводилось долати. Ми хочемо, щоб нерівність в усіх її проявах канула в Лєту, а пам’ять про видатних українок жила.

“Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола” – здебільшого так про неї пишуть ще й сьогодні, у заголовках. Така вже, мабуть, страшна сила історичної інерції – згадувати про жінку насамперед у зв’язку з її чоловіком. Достойної біографії Атени Пашко – поетеси, громадської діячки, організаторки демократичного жіночого руху в незалежній Україні  – досі ще немає. Хоча її життя, сповнене інтриг, авантюр, небезпек та запеклої боротьби, покладене на олтар державтоворення, якраз і могло би стати достойним прикладом для нинішніх борців і патріотів.

Її назвали Атеною – власне, одне з прочитань імені давньогрецької богині мудрості Афіни. Батько, учитель німецької мови та історії стародавнього світу, вибрав для доньки саме це, нехарактерне для України, ім’я. А священик охрестив її Святомирою.

Атена-Святомира змалечку знала, що таке патріотизм, національно-визвольний рух та повсякчасна боротьба. Ще школяркою вона тайкома носила передачі воякам УПА, тримала зв’язок між кількома селами. Звісно ж, складала повстанські вірші й зачитувала їх упівцям біля вогнища. Вона просто не могла б стати звичайною жінкою, домогосподаркою.

Змалечку Атена виявляла інтерес до гуманітарних наук – мови, літератури, історії. Але батько знав, що більшість гуманітаріїв закінчують у сибірських таборах, і тому наполіг, щоб після закінчення школи донька вступила до лісотехнічного інституту – там вона й здобула фах інженера-хіміка. Там і познайомилася зі своїм першим чоловіком – Василем Волицьким. Пишуть, що Волицький теж переймався національною ідеєю, але оскільки займав високу керівну посаду, то не міг собі дозволити бодай якось виявляти ці настрої. І дружині радив “Не грайся з вогнем! Чого ти вчепилася до політики? Облиш!” Атена облишити ніяк не могла, занадто важливою була для неї ця справа. З чоловіком довелося розлучитись.

Працювала в Бориславі, а також у Львівському університеті. Через надто активну громадянську позицію та проукраїнські настрої була звільнена. На той час за нею вже тягнувся виразний дисидентський шлейф. З того часу й аж до здобуття Україною суверинітету за нею уважно стежило всевидяче око КДБ. А вона мов нічого й не помічала, робила те, що вважала потрібним.

Із В’ячеславом Чорноволом вони познайомилися в київському помешканні відомого українського дисидента Івана Світличного. Побралися в 1969 році в Якутії, де Чорновіл відбував заслання. Атена вдягнула вишиванку, В’ячеслав подарував їй великого гуцульського персня. Додому поверталися пішки через тайгу – таким було весілля. Таким стало й сімейне життя. Видавали “позацензурний” “Український вісник” – передавали однодумцям у рукавах по одній – дві сторіночки, тайкома відносили до друкарки. Коли В’ячеслава знову арештували, Атена не побоялася видати ще кілька номерів – це в умовах, коли ловили й саджали вже всіх без розбору.

Арешт

Арешт не оминув і її. У 1972. Слідчі навмисне організували їхню, ніби випадкову, зустріч у коридорі. Її вели на допит, а В’ячеслава назад, у камеру. Він устиг гукнути їй “Атенонько, тримайся!” А спеціально підсаджена до Атени жінка “переклала”: “Ти чуєш, що він сказав? – Атена, в усьому зізнайся!” Невдовзі Атену випустили. Але вдома було смутно. Доньку Ірину затято цькували в школі, навіть виключили з комсомолу, домагалися, аби та зреклася матері. Якась учителька їй сказала: “Твоя мати носить передачі Чорноволу, а ти будеш їй носити”. Удома спілкуватися було неможливо – прослуховувалось усе.

Коли родина відмовилася від телефону, КДБ залучило сусідів – вони просвердлили в стінах дірки й слухали, як могли. Тому мати з донькою, знаходячись в одній кімнаті, писали одна одній листи… А ще – поїздки до Чорновола в заслання, звідки треба було таємно привозити й поширювати його статті, постійний дамоклів меч КДБ над головою. Словом, романтика дисидентства як вона є…

Коли В’ячеслав Чорновіл 1985 року повернувся додому, закипіло справжнє життя: збори, мітинги, Гельсінська спілка. У цей час Атена особливо переймалася відродженням “Союзу українок” – великої жіночої організації, яка свого часу діяла в Галичині – з 1917 до 1938 року. Політична й громадянська активізація жіноцтва, зростання рівня жіночої освіти, участь жінки в політиці та піднесення національної свідомості – ось що займало думки Атени Пашко з середини вісімдесятих до початку дев’яностих.

Атена завжди знаходила час писати вірші. Їх, звісно, за часів СРСР жодного разу не видали й не надрукували – надто вже волелюбно й непримиренно вони звучали:

Ми ті,
що переступили
через смерть.
Ми ті,
що запалили вогонь
правди,
мужності,
чистоти.
Ми ті,
що душі свої поклали
на крила вічності.

У 1991 році, після ГКЧП, Атена вже відкрито зайнялася Союзом українок. Завдяки її постійній праці та політичній мудрості й виваженості вже того ж року в Києві відбувся Всеукраїнський Установчий з’їзд Союзу Українок, де затвердили статут і символи організації, а також обрали головою Атену-Святомиру Пашко. Далі – робота над розширенням мережі регіональних осередків, велика просвітницька й культурно-мистецька діяльність, турбота про відродження національних традицій. За часів керівництва Атени Пашко Союз українок був справді дієвою й впливовою організацією – вдалося домогтися членства в міжнародних жіночих організаціях – Світовій Федерації Українських Жіночих Організацій та Всесвітньому Альянсі Жіночих Організацій, налагодити зв’язок із українками за кордоном.

Атена Пашко все воє життя сіяла зерна державності, незалежності, свободи. Сходили вони, на її думку, надто вже повільно: «Колись я думала: коли буде український прапор, тризуб, можна буде співати гімн – вже буду щаслива. Але якщо вони і є, але вихолощені, то сумно, прикро. Дуже прикро і аж страшно робиться, що через двадцять років мусимо повертатися до тих початків, що досі не можемо скинути з себе ярмо раба, що треба відроджувати окрадену духовність, знівечену мораль, потоптану мову, сплюндровані святині… Але надія не вмирає».

Після смерті В’ячеслава Чорновола в 2009 році Атена Пашко присвятила решту свого життя впорядкуванню його спадку, виданню його книг. Хоча й в останні роки, перенісши інфаркт, будучи вже майже сліпою, спілкувалася з жінками з усієї України – консультувала, розраджувала, давала надію. Ту надію, яка міцно тримала на світі її саму.

Сергій Осока

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus