“А вам не важко з двома?”


Чомусь у Оксани цього не питали. Ну, може, поспівчували раз чи два. Приватно. Але не брали інтверв’ю. Не просили писати колонки. Я тоді працював репортером і щотижня був у роз’їздах, Оксана – з двома дітьми, один з яких щойно народився. Банально.

Справді. Про що питати жінку в декреті? Навіть коли їй доводиться при дитині по телефону розшукувати, куди саме чоловік потрапив у полон. І не плакати, щоб не налякати дитину, коли дитина питає:

– Мама, а де тато?

Хто розпитує жінок у декреті? Це ж банально.

Але варто було нам із дружиною помінятися:

– Ало, ви б не могли прийти на ефір? Все-таки батько з двома в декреті – в наших краях екзотика.

Я вже навіть придумав стандартну відповідь:

– Це більше говорить про наші краї, ніж про мене.

– То як вам, важко самому з двома?

Чесно: якби довелося годувати груддю – я б не впорався. Зламався б.

Саме тому ми з Оксаною помінялись аж через дев’ять місяців після народження молодшого. Він тоді їв молоко лише на ніч. А відколи перейшов на пляшечку – яка різниця дитині, мама чи тато?

Різниця є самим татові й мамі. Коли в декрет пішов я, чоловік – ми втратили фінансово. Совпадєніє? Не думаю.

Так, чоловікові з двома буває важко. Наприклад: ліфт знову поламався, і треба йти на дев’ятий поверх. Молодший на руці. Старший за руку:

– Тату, я втомився! Хочу теж на ручки!

Чи з нашим прекрасним громадським транспортом. В суботу чи в неділю, якщо у Оксани термінова робота, їдеш в ігрову “кімнатку з поїздами”. Туди можна здати старшого, щоб залишитися з одним. Але дитячий візок у маршрутку типу “Богдан” не влазить. Автобуси в неділю – раз на сорок хвилин. І після кількох експериментів їздиш без візка. Молодший на руці, старший за руку. Є плюс, незвичний для чоловіка: тобі поступаються місцем!

Чи з нашою тонко продуманою інфраструктурою. Дивишся в жерло підземного перехода. Ура, рампа є! Спускаєшся. Упс! За поворотом – іще одні сходи, й пандуса нема. Це була пастка!

Цікаво, в якій з описаних ситуацій жінці легше?

Просто хто ж її питає.

Жінка, мабуть, десь обере іншу стратегію. Замість пітніти й матюкатися під носа, піднімаючи візок без пандуса по сходах, вона попросить у перехожих допомоги. Замість їхати в “кімнатку з поїздами”, залишиться сидіти вдома.

Це тільки фізичні труднощі. Вони найлегші. Є психологічні.

Кілька разів я залишався сам на кілька діб, коли дружина їздила у закордонні відрядження.

– Тату, де мама?

– Полетіла на роботу на літачку!

У старшого сина розширюються очі.

Він досі, якщо приходить із садочка, а мами нема, припускає:

– Мама вже летить з роботи до нас… на вертольотику!

А я починаю наспівувати тему з Mission Impossible: “тун-тун-тун, ту-дУ-ду!”.

Так от, першого разу, як я лишився сам із двома на кілька діб – зрозумів, як жінка може здуріти в декреті. Як відомо, діти – квіти життя. Але якщо займатися виключно квітникарством – із квітникарем може статись і депресія, і психоз, і навіть кондрашка.

Діти – радість, однак для самоздійснення дорослому потрібно й інше. Дорослій – теж.

Є у нас подруга. Була, можна сказати, знаменитістю. Працювала у провідній компанії своєї галузі. Народила старшу дитину. Не виходячи з декрету, народила молодшу. В сумі декрету – вже років п’ять. Чи більше. Аж тепер позначила у фейсбуку свою престижну роботу як “колишню”. Психологічно важке рішення.

Підозрюю, вона не єдина жінка, якій це важко. Але ж – жінка, берегиня сім’ї, все такоє, натомість “настоящий мужчина должен”.

І діти – лише частина прописаного, хто що “должен”. Якось підслухав мамочку. Скаржилась іншим на майданчику, що кожного дня години по дві проводить біля плити, бо чоловік щодня вимагає нову м’ясну страву:

– Я ж заробляю гроші!

Мені легше. Відкрию брудну таємницю: я досі варю тільки щось простеньке, типу сосисок із макаронами. Складні речі типу супу чи плову досі робить Оксана. І не вимагає від мене, щоб, коли вона приходить з роботи, була вечеря з первим, вторим і компотом. Мені легше: я вісім років тому таки прийняв правильне рішення. Одружився з жінкою. Вигідно.

І взагалі чоловікові в побуті легше. Наприклад, ми з моїми трирічним і однорічним брудними потними мужиками можемо тижнями, а за крайньої потреби й місяцями не прибирати. Потім мама не витримає бруду і пропилососить.

Тож не треба думати, що все ідилічно, якщо тато пішов у декрет. Вчора-от посварилися. Оксана пропилосила, причому з малим. А потім кілька днів і просить мене:

– Ну прибери хоч нарешті в туалеті й ванні. Якщо ти з дітьми, це не значить, що можна нічого більше не робити.

Прибирати санвузол із однорічним – завдання вищого левела. То малюк, як мавпеня, пробує дряпатися на тебе по ногах. Натомість стягує штани до колін. То, скориставшись нагодою, кидає у відкритий унітаз м’ячик. Подивитися, як він там булькне.

Але насправді прибирання зайняло якихось хвилин п’ятнадцять. Тут річ не в часі, а в ліні. Та різних понятіях. Дружина он апелює, нагадуючи мені про мою матір, у якої було аж четверо дітей:

– Уявляєш, якби твоя мама не прибирала, бо треба дивитися за дітьми. Що в хаті було б?

До речі, про мою маму. Вона стверджує: в перший рік, коли у нас з’явився молодший, провела у нас 5 місяців. Мама перебільшує, як завжди. Але не набагато. Оксанину маму ми теж експлуатували. Користувалися тим, що і у моїх, і у Оксаниних батьків це перші внуки. І конкуренції нема, і ентузіазм новоспечених бабусь поки що не вичерпався. Так що й тут без експлуатації жінок не обійшлося. А взагалі, в нашому суспільстві “інститут бабусі” настільки важливий, що хоч відкривай державний Інститут Бабусі. З великих літер. А можна капслоком.

Повертаюсь у туалет. Щоб змусити себе прибрати, я пробую думати про маму, а натомість згадую ПХД [парко-хозяйственный день] і прапорщика Величка, який перевіряв казарми в академії СБУ. Темна сторінка моєї біографії.

Ось прапорщик Величко проводить серветкою між трубами під раковиною. На серветці пилюка. Прапорщик Величко фальцетом, ніби йому щойно відрізали яйця, верещить:

– Курсант водЯный! Без увольнения! Три часа ПХД!

Словом, у мене свої чоловічі травми.

Я відволікся від дітей. Пора закінчувати. Бо поки тато, відвівши старшого сина в садок, закрився й пише колонку про свій екзотичний героїзм, із молодшим сином сидить – хто би ви думали?!

До речі, Оксана паралельно, чую, намагається по телефону вирішувати робочі питання.

Все, все, закінчую, бо маленький втік від мами й ломиться до мене у двері:

– Тяп-тяп-тяп!

Артем Чапай

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus