7 типів жіночих образів сучасної української літератури: у чому сила, сестро?

  • Квітень 18, 2017
  • 2567
  • 0

blur-1283865_640 Незаперечною є думка про те, що сучасна  українська література пережила потужну  феміністичну революцію в 1990-х – на початку  2000-х років завдяки появі великої кількості  письменниць, які на повний голос заявили про  жіночі права й потреби в професійній, с  сексуальній, культурній та інших сферах.

Поза сумнівом, суспільна ситуація за цей час  суттєво змінилася: гендерні стереотипи стають  менш поширеними, маємо багато прикладів успішної самореалізації жінок, нормальним є опір насильству чи виявам сексизму. Разом із тим, говорячи про типи жінок у сучасній українській літературі, мусимо визнати, що феміністичні тенденції представлені тут у доволі своєрідний спосіб. Для того, щоб розгледіти в текстах сучукрліту образ сильної й реалізованої жінки, потрібна спеціальна оптика, налаштована дуже лояльно.

Увага до теми історичного минулого, переживання постколоніальної травми, намагання вибудувати нову ідентичність українського суспільства зумовлюють ситуацію, за якої ми говоримо про жінку – історичну героїню майже так само часто, як і про жінку-сучасницю. Запропонований далі огляд не претендує на всеохопність, але включає обрані на розсуд авторки образи героїнь — таких, що ввійшли до культурного дискурсу і стали знаковими, або таких, що відбивають типові тенденції пошуку жінкою свого місця в суспільстві.

Жінка-жертва

Учасниця (хоча частіше – просто сучасниця) переломних історичних подій намагається протистояти антиукраїнським силам, але переважно пасивно. Жінка‑страдниця, жертва режиму.

Еталонний текст  — роман Марії Матіос «Солодка Даруся» (2004).

Головна героїня перебуває поза межами соціуму — буковинського села; вона страждає на німоту й головні болі; односельці вважають жінку несповна розуму. В основі її життєвої трагедії — провина без вини: ще в дитинстві Даруся несвідомо виказала енкаведистам батька, який допомагав бійцям УПА. Мати зненавиділа дочку, наклала на себе руки, відтак життя головної героїні назавжди перетворилося на довічне спокутування «гріха». Єдиний чоловік, який виявив симпатію до жінки — «нефортунний» Іван Цвичок – спеціально переконує її «не любитися з чоловіками» та «лишатися дівкою до смерті».

Сирітство, самотність, придушена сексуальність, бездітність, каліцтво, асоціальність, пасивність, травма, комплекс провини як наслідок «трагічної історії».

У чому сила? Німий докір суспільству й поневолювачам, маргінальність як протест, життя як подвиг страждання та постійне нагадування “ніколи більше”.

Жінка-берегиня роду

Покликана на світ, аби зберегти одвічний плин спадкоємності поколінь української нації. Може брати участь у суспільно-політичних подіях, але це для неї не головне.

Еталонний текст — роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (2010) (історична сюжетна лінія).

Олена (Геля) Довганівна — зв’язкова УПА, яка належить до славетної когорти шляхетних борців за волю України; “Рахеля” — Леа Ґольдман,  медсестра у шпиталі повстанців.  Сенс життя цих жінок — улитися «в нескінченну вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю генотипу». У пошуку обранця  ці жінки керуються переважно первісними інстинктами: Геля вагітніє не від позитивного героя, закоханого в неї Адріяна Ватаманюка, а від «сильнішого» — зрадника Стодолі; натомість “Рахеля” віддається Адріянові, відразу повідомляючи, що хоче народити від нього сина. Обидва проекти зазнають поразки: Геля, довідавшись про те, що Стодоля здав повстанців НКВД, вирішує вступити в бій і підірвати себе, аби не «носити в собі його кров»; “Рахеля” накладає на себе руки у в’язниці, а народжений нею від бездоганного носія української крові син стає офіцером КДБ — ворогом  нації.

Посутній сумнів у тому, що жінка здатна служити “чистій ідеї”; легітимація сексуальності тільки у зв’язку з репродуктивною функцією; визначення значущості жінки не через її особистісні риси чи діяльність, а через готовність виступити інструментом збереження роду.

У чому сила? У тяжкі історичні моменти основою для консолідації має виступати національна ідея та підтримання генофонду (шкода, що часто щось іде не за сценарієм).

Жінка-борчиня

Бере активну участь у визвольних змаганнях, виступає символом боротьби.

Еталонний текст — роман Василя Шкляра “Маруся” (2014).

1919 рік, шістнадцятирічна гімназистка Олександра Соколовська після смерті братів, повстанських отаманів, очолює тисячне народне військо на Житомирщині, яке спільно з частинами Галицької армії наступає на Київ. Національний  пафос роману виявляється в незворушній рішучості «держати Україну», що її демонструють як галичани, так і наддніпрянці, та через історію кохання отаманші Марусі й офіцера УГА Мирона Гірняка, яку автор намагається всіляко зіпсувати своїм традиційним антиеротичним сюсюканням («налилися груденята, набубнявіли черешеньки» тощо). Головна героїня неперевершена в кіннотній атаці, “уміла тримати дистанцію з ворогом більшу за розмах шаблі чи списа, а стріляла що з карабіна, що з револьвера краще за багатьох козаків”.  Тендітне веснянкувате дівчисько, Маруся заслужила репутацію відьми: мовляв, уміла відводити кулю рукою; могла вибратися зв’язана з “холодної”; у романі вона морочить голову бандитам, показуючи, як “не боїться вогню”, рятується від рук червоного комісара в безнадійній ситуації.

Абсолютна ідеалізація, наділення героїні надприродними можливостями, життя й кохання, покладені на вівтар служіння Україні, прямолінійне й однозначне конструювання образу за вимогами жанру масової літератури.

У чому сила? Попри те, що жінку змушують до цього насамперед трагічні історичні обставини, вона є активною учасницею визвольної боротьби завдяки власному хисту й військовим навичкам (шкода лишень, що “Маруся” не дорівнялася в популярності до попереднього роману Василя Шкляра “Чорний Ворон” (“Залишенець”)).

Феміністка в історичному антуражі

Живе в часи панування патріархату, але намагається в той чи інший спосіб вивільнитися з‑під влади соціальних та релігійних обмежень.

Еталонні тексти — “Гербарій коханців” (2011) Наталки Сняданко, “Мелодія кави в тональності кардамону” (2013) Наталі Гурницької, “Фелікс Австрія” (2014) Софії Андрухович.

Місце дії — стара добра Австро-Угорська імперія, середина ХІХ (у Гурницької) чи злам ХІХ і ХХ століть (у Сняданко та Андрухович).

Тета Амалія з “Гербарію коханців”, яка сама має фізичну ваду, вирішує відкрити заклад нетривіального ґатунку — гарем-комуну, до якої могли вступати тільки чоловіки‑інваліди. Свої переживання від нетипового (в очах більшості людей) сексу та досвід спроб подолати закорінену на підсвідомому рівні огиду до каліцтва вона фіксує у щоденнику.

Героїня “Мелодії кави в тональності кардамону” Анна, юна дівчина-сирота, кохає Адама, але він одружений. Постійною проблемою героїні є побоювання, що “тепер усі засуджуватимуть мене”, “скажуть, що геть безсоромна”, які їй, утім, удається подолати в обіймах коханого. Не зайнята більше нічим у житті, Анна віддано любить Адама, після смерті дружини нарешті досягає родинного щастя, опікується чоловіком і дітьми. Власне, описи опікування поступово витісняють змалювання еротичних сцен, яких нібито вимагає жанр мелодрами.

У романі “Фелікс Австрія” Стефа та Анеля разом із дитинства. Їхні стосунки побудовані на вибуховій суміші довірчої дружби, майже лесбійської любові та приниження служниці панією. Гостроти ситуації надає співмешкання подруг із чоловіком Анелі Петром та пристрасть Стефи до одруженого священика Йосипа. Із усіх складних обставин героїні виходять традиційно — через істерику, підпалюючи врешті-решт омріяний щойно збудований будинок.

У чому сила? Сексуальні збочення, сварки, ревнощі, гіпертрофовані емоції, адюльтер, поступове усвідомлення гомосексуальності, притлумлених і сублімованих потягів — саме вони розхитали традиційну систему цінностей.

Self-made стерва

Сучасна жінка, освічена та сексуально розкута, яка досягла успіхів у кар’єрі та — опціонально — в особистому житті. Формально під цей тип потрапляють героїні багатьох українських письменниць — від Ірени Карпи до Ірен Роздобудько, проте мало кому з них удалося стати знаковим образом сучукрліту.

Еталонний текст — “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко (сучасна сюжетна лінія).

Героїні цього роману “написані” з реальних прототипів. Для образу відомої журналістки й телеведучої Дарини Гощинської цим прототипом стала сама авторка; риси знаної літературознавиці Соломії Павличко втілила успішна художниця Владислава Матусевич. Обидві жінки в тексті Забужко наділені сильним характером, вродою й талантом; вони сексуально привабливі, здатні на глибоке почуття; мають постійних партнерів, хоч і не завжди ці чоловіки “дотягують” до високого ідеалу; реалізовані у професійній сфері; одягнені в наймодніші бренди й можуть дозволити собі певний рівень життя.

Трагічна загибель художниці на Бориспільській трасі дозволяє зберегти її образ значною мірою ідеалізованим, відтак центральне місце в романі посідає Дарина, розкриваючись на повну. Гощинській не бракує ні темпераменту, ні самооцінки, ні критичного ставлення до навколишнього світу, зокрема його жіночої частини. Поза сумнівом,  юні Юлічки, Свєточки, Настуні, а також огидне “гергеписте бабисько” та інші представниці старшого покоління — словом, майже усі жінки, крім самої Дарини та її посестри-Влади, — в очах героїні тупуваті, позбавлені смаку, сексуально стурбовані, продажні, грубі, невиховані, брехливі та з целюлітом. Тим успішнішою й привабливішою виглядає на їхньому тлі вона сама.

У чому сила? У стервозності. Поряд з ідеалізованими, але водночас закомплексованими й травмованими образами жінок часом для контрасту мають з’являтися цілеспрямовані й яскраві стерви, котрі збурюють суспільний спокій.

Тепла жінка до кави

Утім, не всім же бути стервами. Сучасна українська література не цурається й образу жінки, для якої основними цінностями є насамперед родина й домашній затишок.

Еталонний текст — “Теплі історії до кави” (2012) Надійки Гербіш.

Ця збірка короткої прози дала поштовх до появи в сучасній українській літературі цілого “теплого” напрямку, що став популярним на противагу “проблемній” книгопродукції соціального чи історичного звучання.

Героїні Гербіш — також переважно освічені жінки, які мають фах і роботу, однак не це складає сенс їхнього життя. Сенс полягає в іншому: заварювати чай із цинамоном, готувати сирники, пити каву під пледом, дарувати любов, турботу й затишок Йому — коханому чоловіку. Мешкають ці теплі жінки здебільшого в селах чи маленьких містечках, що є «оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими». Якщо вони ще не мають коханого чоловіка, то беззастережно вірять у те, що одного прекрасного дня він неодмінно з’явиться; їхнє почуття завжди поєднане з сексуальним потягом; вони не ханжі й не пуританки. От тільки все, що випадає з окресленого кола  кавового раю, не має жодної цінності; воно несправжнє, штучне, другорядне — і часом героїням “Теплих історій…” буває важко приховати свою відразу до цього — зовнішнього — світу.

У чому сила? Реабілітація традиційних поглядів на стосунки й родину та потужний кавовий виклик поширеному стереотипу “усі баби — дури, усі мужики — козли”.

Жінка й АТО

Історія робить круті віражі — українські письменники ще не проговорили травми попередньої війни, а життя дає сумний матеріал для осмислення місця жінки у війні теперішній. Зрозуміло, що цей процес щойно розпочався, тому еталонного тексту тут бути не може.

Автори лише намагаються віднайти жанрові та стильові шляхи до опрацювання теми. Так, доволі мелодраматичною є історія полоненого українського військового й дівчини з Донбасу в романі Галини Вдовиченко “Маріупольський процес” (2015). Сила кохання переконує головну героїню перейти “на наш” бік, проте ніяких більш рішучих дій вона не робить, займаючи традиційну позицію очікування.

Жінки – учасниці Майдану, волонтерки змальовані в розлогій епопеї “2014” (2015) Владислава Івченка, який доволі прямолінійно, часто з ухилом у чорний гумор подає події першого року війни. Із його тексту можна викристалізувати багато проблемних тем — до них  належить зокрема й епізод зі зґвалтуванням однієї з волонтерок, що потрапляє в зону, підконтрольну сєпарам.

Попри численні виклики й небезпеки, фронт нині не  є закритою для жінок територією, більше того — він набуває певної притягальної сили, як от для героїнь оповідань Юлії Ілюхи зі збірки “Неболови” (2016): добровольцем у зону АТО вирушає Лідка‑артистка; туди ж повертається Лєра-Барбі, так і не «вписавшись» у «мирну» обстановку.

Письменники балансують між художньою вигадкою й документалістикою. Першої очевидно більше в новелах Васіліси Трофимович (“Любов на лінії вогню”, (2016)), доволі посередніх як за стилем, так і за ідейним наповненням. Ідеальні прекрасні жінки, частина з яких іде на передову, переживши розчарування в коханні, сусідять тут із фронтовими та прифронтовими курвами — теж, за великим рахунком, героїнями сучасної української прози.

Натомість реалістичними спогадами дівчини, яка на війні втратила коханого, є щоденник «Життя P.S» Валерії Бурлакової. Лєра й  Морячок служили разом на шахті “Бутовці”. Жінка‑воїн, жінка-товариш, жінка-коханка. Коли в день загибелі Морячка один із товаришів по службі пробує її домагатися, вона б’є його, вже лежачого, в  обличчя з ноги. Це вони теж тепер уже вміють.

У чому сила? Цей тип перебуває на стадії формування, а тому передбачити найяскравіші його втілення неможливо, однак наразі можна констатувати спробу авторів показати: жінка під час нинішніх суспільних катаклізмів — не декорація й не фон, не статистка історичної драми, не засіб продовження роду й не заручниця обставин, а особистість, яка намагається впливати на події та брати в них активну участь.

Тетяна Трофименко

Поділитись з друзями

Схожі записи Схожі записи

© 2014 Povaha.org.ua. Сайт кампанії проти сексизму у політиці і ЗМІ.
Використання матеріалів povaha.org.ua дозволено лише за попередньої згоди правовласників. Передрук матеріалів можливий за умови публікації активного гіперпосилання на сайт у першому абзаці. Редакція може не поділяти думки авторів у розділі "Колонки".
Листи зі пропозиціями та зауваженнями можна направляти на електронну адресу povaha.org.ua@gmail.com
Facebook Twitter

Система Orphus